Дослідження, підтримувані Фондом «Відродження», тривають не так довго – лише з жовтня 2009 року. Проте в останній брошурі міститься досить багатий порівняльний матеріал за три останні роки. Головне ж – спираючись на цифри, аналітики роблять кілька важливих узагальнень про тенденції протестів та їх придушення в сучасних українських умовах.
Матеріалом для дослідження послужили повідомлення понад 180 національних, обласних та активістських веб-ресурсів. При цьому автори роботи запевняють, що намагалися брати до уваги винятково спрямованість, чисельність та результати акцій, а не те, наскільки та чи інша протестна подія виявилась «розкрученою» в ЗМІ.
Експерти розділили протести за двома категоріями. По-перше, за тематикою вимог: політичні, ідеологічні, соціально-економічні та на захист громадянських прав. По-друге ж, за формою акцій: конвенційні (пікети, мітинги й так далі), конфронтаційні (страйки, голодування, блокування будівель або шляхів) та насильницькі. До останніх зарахували як акції, що завдають безпосередньої шкоди людям чи майну, так і акції, що мали на меті завдати шкоди, але не досягли в цьому успіху.
В першу чергу треба сказати, що в 2012 році особливо виросла кількість протестів на політичному грунті та виступів на захист громадянських прав.
Ось деякі цифри. Якщо в 2010 році фахівці Центру нарахували 49 % протестних акцій соціально-економічного характеру, то в 2011 – 60 %, а в 2012 – лише 43 %. В той же час питома кількість «ідеологічних» протестів практично не мінялась: 23 %, 25 % та 24 % відповідно.
Натомість через політику в 2010 р. відбулось 15 % акцій протесту, в 2011 – 25 %, а в 2012 – вже 34 %. Що ж до захисту громадянських прав, то українці організовано відстоювали їх у 13 % випадків у 2010 році, а в наступні два роки цей показник досягав 17 %.
Відносні цифри – вони відносні і є. Автори дослідження прямо вказують, що помітне зростання частки «політичних» протестів пояснюється тим, що 2012 рік був роком досить напружених парламентських виборів. Від себе додамо, що певною мірою це може пояснити й зростання протестів на «ідеологічну» тематику. Адже вони нерідко відбуваються з політичними цілями.
Але важливіше інше. Кількість протестів у цілому постійно зростала протягом усіх трьох років. Так, в 2010 році зафіксовано 2305 протестних подій. У 2011 – вже 2277. А в рекордному 2012 році – цілих 3636. Як можна бачити, в останньому випадку показник протестної активності «підстрибнув» одразу на 60 %.
Це означає, що в абсолютній кількості українці минулого року протестували більше, ніж позаминулого року. Причому з усіх приводів, від ідеології до соціально-економічного стану.
Головним стимулом для протестних виступів залишаються саме соціально-економічні негаразди. Це видно навіть по відносних цифрах. Ще більше вражає «абсолютна» статистика: якщо в 2011 р. таких виступів зафіксовано 1374, то в 2012-му – вже 1546. «Найчастіше піднімалися, зокрема, питання незаконних забудов і приватизації міського простору, інтересів дрібного бізнесу, невиплати зарплат, соціальних виплат, навколишнього середовища», – наголошують автори звіту. Згадуються також проблеми з постачанням води, електроенергії, закриття поліклінік та шкіл.
Отже, головна тенденція останніх років – зростання числа протестів. А як бути з їхньою чисельністю, тобто з кількістю людей, задіяних в акціях? Тут дослідження подає досить цікаву статистику.
За даними Центру, в 2012 середня чисельність акцій протесту… впала. «Зростання у 2012 році відбулося саме за рахунок малочисельних протестів», – пишуть експерти. Але не все так просто. Абсолютна кількість великих акцій, тобто акцій із понад сотнею учасників, у 2012 році все-таки теж зросла.
Інакше кажучи, «великих акцій» не стало менше. Просто стало набагато більше «маленьких» виступів. І, як показує дослідження, це стосується всіх тематик протесту.
Водночас фахівці зафіксували посилення «тематичної ізоляції» публічних акцій непокори. Тобто люди дедалі рідше поєднують в одній акції, скажімо, політичні, громадянські та соціально-економічні вимоги. До речі, абсолютна більшість досліджених соціально-економічних протестів не висували жодних вимог політичного чи ідеологічного характеру. Очевидно, це свідчить про невіру активістів у те, що їхнім проблемам можуть зарадити політики чи «ідейні вожді».
Тож картина вимальовується така: українці стали помітно частіше виходити на вулицю відносно невеликим групами, котрі ставлять перед собою відносно вузькі й конкретні цілі. В глобальні виступи «за все хороше проти всього поганого» ми все ще віримо, але дедалі зростає частка акцій штибу «вимагаємо зробити саме це, саме тут, саме зараз».
Чи є це свідченням зародження омріяного громадянського суспільства? На жаль, третя частина дослідження не дає підстав для надмірного оптимізму.
Так, дослідження показує помітне зростання кількості акцій, для котрих неможливо встановити реальну чисельність учасників: від 34 % до 40 % рік до року. Як сказано в брошурі, значна частка таких подій із невідомою кількістю учасників при падає на акції насильницького характеру.
Щоправда, автори звіту наголошують, що здебільшого такі акції відбувалися «в контексті передвиборчої кампанії». Читай, ідеться про сумнозвісні напади «невстановлених осіб» на виборчі дільниці, де таким чином нерідко вдалося зірвати перемогу кандидатів від опозиції – Тиждень.ua під час виборів докладно висвітлював цю тему.
Водночас експерти роблять далекосяжне узагальнення, котре варто процитувати повністю: «Найчастіше «невідомі» скоювали незаконні та/або насильницькі дії: графіті та написи на офісах і пам’ятниках, фізичні напади, побиття, завдання матеріальної шкоди, вандалізм, погрози, підпали, в яких не варто було «світити» поважні політичні сили».
І тут необхідно розуміти нюанси. Як пишуть автори звіту, в 2012 році 58 % насильницьких акцій здійснювалися «групами невідомих». Роком раніше таких випадків було лише 32 %. Водночас у половині випадків ціллю насильницьких акцій були політичні партії. Тоді як у 2011 році так було лише у 22 %. Очевидно, це і є згадані вище конфліктні ситуації до, під час та після дня голосування на низці дільниць.
Інакше кажучи, вибори в сьогоднішній Україні – це статистично значуще зростання групових порушень закону. Така статистика «розбудови правової держави».
Аналогічна картина і з «конфронтаційними» акціями. Водночас автори дослідження фіксують ще дві цікаві тенденції. По-перше, «всупереч революційним очікуванням» (пишуть вони) в 2012 році порівняно з попереднім практично не змінилася абсолютна кількість насильницьких та конфронтаційних дій проти центральних органів влади. Проте по-друге, суттєво зросла кількість і частка таких акцій, спрямованих проти приватних компаній – з 18 % до 28 %. Цей останній факт, очевидно, вже слід віднести до статистики «розбудови покращення».
Що стосується географії протестів усіх видів, то в 2012 році їх поменшало в Запорізькій, Луганській, Полтавській, Сумській та Хмельницькій областях. В усіх інших регіонах протестувати стали більше. Звісно, в окремих областях відіграла роль локальна специфіка: так, у Миколаївській області на протестній динаміці відобразилась «справа Оксани Макар», а в Одеській – протистояння місцевої влади та торгівці великих ринків.
А як щодо реакції влади? Тут звіт демонструє цікаву картину. Разом зі зростанням абсолютної кількості протестів зросла і кількість реакцій офіційних органів. Причому більше стало як репресій, так і компромісів із протестуючими. Водночас у відносному вимірі частка випадків реагування… впала.
Як пишуть експерти, в 2011 році на кожні 100 акцій протесту в середньому припадало 19 спроб влади придушити їх та 6 спроб піти назустріч вимогам. А в 2012 – відповідно 18 та 5. у перерахунку на тисячі протестних акцій за рік можна сказати, що влада стала просто менше реагувати на прояви громадянського невдоволення. Навіть репресіями.
І можна зрозуміти, чому. «Передвиборчі можливості не були використані для системної критики соціально-економічної політики уряду», – пишуть автори дослідження. – «У низових рухів ще немає достатньо ресурсів для формування та підтримки репрезентації своїх інтересів на політичному рівні, а опозиційним силам виявилося простіше і надійніше в черговий раз розіграти на пару з владою карту мовних війн для забезпечення парламентських місць».
Отже, підсумовуючи, можна перефразувати відомий вислів про верхи (в нашому разі – опозиційно-політичні), котрі не здатні сформувати і очолити широкі протестні ініціативи, і про «низи», котрі, зі свого боку, не хочуть більше довіряти «реєстровій» опозиції вирішення своїх проблем. Відтак протестна активність розпорошується. І дедалі менше лякає владу, котра просто перестає на це реагувати.
Водночас загальна кількість протестів, навіть із поправкою на вибори, продовжує рости. Тобто «броунівський рух» незадоволеного суспільства стає дедалі активнішим. А, як відомо зі шкільного курсу фізики, посилення такого руху виражається у підвищенні температури. Котре хоч у чайнику, хоч у суспільстві може тривати «непоміченим» лише до певної межі.