22 березня новий китайський лідер Сі Цзіньпін здійснив свій перший (після обрання на Всекитайських народних зборах) закордонний візит – у Москву. Така увага Піднебесної до відносин з РФ зумовлена як потребою енергетичних ресурсів для економіки КНР, що зростає, так і прагненням розширити свій вплив на Далекому Сході Росії. Причому друга причина за значенням не поступається першій.
Повернення на «втрачені землі»
Для КНР із її 1,3 млрд населення необжиті східні простори РФ, що мають величезні природні ресурси, бачаться одним із пріоритетних напрямків демографічної та економічної експансії. Тієї політики обмеження народжуваності, яку проводили в Китаї в 1980–1990-х роках, на початку ХХІ століття вже не дотримуються на практиці так суворо, як раніше, і це стимулює зростання демографічного тиску всередині Піднебесної та активний відплив її людності за кордон.
Уже сьогодні в Росії, за неофіційними даними, живе від 3,5 до 18 млн китайців і щороку їх більшає на 500 тис. (хоча, за результатами перепису 2010 року, їх там налічувалося лише 28 тис.). Іще у 2006-му заступник директора Федеральної міграційної служби РФ Вячєслав Поставнін обмовився, що потенційно близько 200 млн китайців готові виїхати в Росію.
У сучасних підручниках історії, що їх видає Пекін, Далекий Схід і Сибір (аж до Томської області включно) називають не інакше як «тимчасово утрачені землі». «Вірний союзник» Москви Мао Цзедун у 1964 році пред’явив претензії на 1,5 млн км2 територій СРСР, заявивши, що «Росія приєднала до себе Болі (Хабаровськ) і Хайшеньвей (Владивосток), а також Камчатку і що Китай за це з нею не розрахувався». 1969-го справа дійшла до кровопролиття через острів Даманський, а через 10 років нове керівництво КНР на чолі з лідером прагматиків Ден Сяопіном узагалі виступило з ініціативою створити всесвітній єдиний фронт боротьби проти СРСР. Цілі покоління китайців були виховані на ворожості до СРСР і росіян. Досі жоден політичний діяч КНР і правлячої Комуністичної партії не дезавуював заяв Мао Цзедуна стосовно претензій на російські території.
Китайські дослідники У Ґоґуан і Ван Чжаоцзюнь не без гордості заявляють, що єдиним шляхом вирішення більшості проблем Піднебесної є «демографічна експансія» і будь-якій країні світу загрожує національна катастрофа, коли бодай 10% китайців виїдуть до неї. Офіційний Пекін свої плани щодо поширення назовні навіть не намагається приховати, одначе втілює їх поки що тишком-нишком.
Ще 1988 року газета Головного політичного управління Народно-визвольної армії Китаю (НВАК) «Цзефанцзюнь бао» писала: «Ефективний контроль, здійснюваний упродовж тривалого часу над стратегічним районом за межами географічних кордонів, у підсумку спричинює перенесення географічних кордонів». Саме такої стратегії мирної експансії на Далекому Сході й дотримується на практиці керівництво Китаю. Під час демаркації у 2005 році КНР уже частково перенесла кордони з РФ, доточивши собі території загальною площею 337 км2 у районі річки Амур. Фактично це була добровільна здача Кремлем національних інтересів у регіоні, тоді як Піднебесна здобула чергову перемогу після отримання у 1991-му острова Даманський.
Поступки лише підтвердили слабкість позицій РФ на Далекому Сході. Російське керівництво тоді впевнено заявляло, що всі територіальні суперечки між РФ і КНР врегульовано раз і назавжди. Однак у серпні 2012 року Пекін знову заявив про свої претензії до Москви. Хоча вони стосуються лише 17 га території РФ у Республіці Алтай, показовим є сам факт відновлення суперечок за прикордонні землі.
Сировинна напівколонія
У вересні 2009 року було прийнято «Програму співробітництва між регіонами Далекого Сходу і Східного Сибіру РФ та Північного Сходу КНР (2009–2018 роки)», яка вражає своїм колоніальним характером. Практично всі заплановані проекти мають бути реалізовані на теренах Росії і пов’язані з видобутком сировини, тоді як переробні й індустріальні потужності створюватимуть у Китаї.
Завдяки згаданому документові тільки за офіційними угодами від 2009 року китайці отримали в оренду понад 500 тис. га землі в прикордонних районах російського Далекого Сходу. Зокрема, провінція Хейлунцзян (Північно-Східний Китай) уклала із владою РФ оборудку, згідно з якою дістала право використовувати частину земель для овочівництва, вирощування зерна, розведення худоби й подальшої переробки сільськогосподарської продукції. Загалом у найближчі 5–10 років заплановано реалізувати 158 проектів. Для їх здійснення Китай готовий залучити понад 10 тис. одиниць сільськогосподарської техніки і понад 50 тис. спеціалістів. Окрім цього, Росія віддала в оренду КНР 1 млн га лісу під вирубку. Скільки землі в регіоні мають неофіційно вихідці з Піднебесної, можна тільки здогадуватися.
Китайці вже давно почали за безцінь скуповувати російські ділянки сільськогосподарського призначення, обходячи офіційну заборону на їх продаж іноземцям й використовуючи для цього юридичних осіб через створення спільних підприємств із часткою закордонного капіталу. На практиці ці землі зазнають нещадної експлуатації та обробки величезною масою хімікатів, унаслідок чого продукція, вирощена на них, виявляється небезпечною для здоров’я.
А ґрунти поступово виснажуються і стають неродючими.
Активно проникає китайський капітал і на російський ринок енергетичних ресурсів. Так, банки з Піднебесної надали «Роснефти» $6 млрд для купівлі «Юганскнефтегаза», основного дочірнього підприємства ЮКОСу. У 2005 році Китай дістав частку в проекті «Сахалин-3», а потім за $3,5 млрд придбали «Удмуртнефть». Одна з їхніх компаній (CNPC) здобула 49% у спільному з «Роснефтью» підприємстві «Восток-Энерджи», яке вже виграло аукціони щодо розробки двох нафтогазових родовищ в Іркутській області.
В економічному плані Росія є для Китаю джерелом дешевої сировини й ринком збуту готових товарів. Вона великими партіями експортує йому за низькими цінами електроенергію, газ і нафту. Нерівноправний товарообмін із КНР робить РФ фактично її напівколонією. Щороку обсяги взаємної торгівлі стрімко зростають. Коли у 2002-му товарообіг Москви з Пекіном становив $20 млрд, то у 2012-му він сягнув $87,5 млрд. Піднебесна посіла перше місце серед торговельних партнерів РФ, випередивши Нідерланди ($82,7 млрд) та Німеччину ($73,9 млрд). Утім, частка інвестицій КНР у Росію – це лише 0,9% від загального показника, а на Далекому Сході ще менше – 0,7%. Це свідчить про те, що китайці розглядають свою північну сусідку лише як сировинний придаток і ринок збуту дешевих товарів.
При цьому КНР – держава украй мілітаризована, яка щороку збільшує свій військовий бюджет. 2011-го він зріс до рекордних $143 млрд (прихована його частина, за оцінками експертів, може становити ще 30–40% цієї суми), що удвічі перевищувало видатки на армію РФ. За витратами на оборону Піднебесна посіла друге місце у світі після США. Народно-визвольна армія Китаю налічує 2,25 млн осіб і у випадку бойових дій може мобілізувати до 208 млн. КНР регулярно проводить навчання НВАК, відпрацьовуючи наступальні операції з перекиданням військ на відстань до 2 тис. км.
Показово, що вздовж кордонів із Росією в КНР будують широкі дороги на бетонній основі, здатні витримати пересування значної кількості броньованої техніки та військ. Фактично шлях уздовж російського порубіжжя побудовано за принципом прифронтових доріг.
Кремль час від часу звертає увагу на Далекий Схід. Так, торік у серпні прем’єр-міністр Дмітрій Мєдвєдєв публічно заявив, що регіон необхідно захистити від надмірної експансії іноземців, і виступив проти створення мігрантами анклавів на території Росії. Однак насправді влада РФ створює сприятливі умови для поступової мирної колонізації цих своїх областей китайцями. Російським олігархам легше залучити дешеву робочу силу з Піднебесної, аніж створити нормальні умови праці для місцевого населення. Навіть мер Владивостока офіційно заявляє про необхідність здати половину свого міста в оренду КНР на 75 років, отримавши величезні кошти до місцевого бюджету.
Але така політика може обернутися втратою Далекого Сходу для Кремля вже в середньостроковій перспективі. У відносинах із Китаєм Росія поступово набуває незвичної для себе ролі «молодшого брата». Жодних реальних і ефективних кроків для того, щоб зменшити цю залежність і змінити становище у двосторонніх відносинах її керівництво не робить.