«Ось ви поясніть мені суть розмов про Київську Русь в історії України! Дайте мені відповідь на це банальне запитання», – попросила учасників «круглого столу» директор видавництва «Темпора» Юлія Олійник. Аж тоді стало ясно – поза бажанням дискутувати і висловлювати власну думку науковці не уявляють, як сприймається їхнє слово пересічною людиною. А слухачі хочуть почути пряму відповідь, бо ж так нібито анонсовано підтему «круглого столу»: «Чи існували українці за часів Давньої Русі». Провокативно, звісно.
Українська наука висуває різні теорії щодо часу і шляхів походження нашого народу. До речі, кожна з теорій знаходить свого вдячного слухача. Хочеться комусь почути, що була на світі руська спільність, – будь ласка! Деякі уточнять, що спільнота ця функціонувала на рівні еліт (князів, війська, церкви), – і з цим погодиться частина аудиторії. Мовознавці, реконструюючи впливи протослов’янської мови у сучасній українській, ствердять: від VI століття н. е. вже був етнос, який, розвиваючись у тяглому процесі, перетворився на українців. Хіба не так? Так, – скаже ще частина зацікавлених. «Київ, Гадяч і Чернігів часів Русі так само можна вважати українськими містами, як тогочасні Краків і Ґнєзно – польськими, Париж – французьким, а Лондон – англійським. Хто ставить під сумнів таку формулу етнотворення, має перевернути з ніг на голову цілу історію Європи», – переконаний етнолог і археолог Леонід Залізняк. Теж ніби має рацію – підтвердить левова частка присутніх патріотів. Хто ж із них має найбільш обґрунтовану теорію, кого слухати?
«Можливо, тому, що у нас історію коментують так само легко, як і футбольні матчі, ми маємо таку багату історію і такий сильний футбол», – спробував віджартуватись Олексій Толочко, відомий дослідник києво-руської доби. Він схильний бачити дуже посередній зв’язок сучасної України з далекою Руссю. На його думку, патріотичний та ідеологічно витриманий підхід можна залишити для шкільних підручників з історії, а науку – для науки. Такий собі моральний компроміс поміж громадянським вихованням та історичною правдою.
Якщо сказати українцям «не було вас у Києві», то це ошелешить не менше, ніж спроба переконати, що за часів Володимира на дніпрових пагорбах звучала така сама солов’їна і майже така сама літературна мова, як за Шевченка.
Відомо, що однією з причин розмови про більший чи менший спадок давньоруського періоду є інша, ніж носимо нині, давня самоназва: русичі, руські люде, а не українці. І хоч у Європі чимало народів змінило свої самоназви, як то волохи стали румунами, ляхи поляками, а галли французами, наш випадок особливий: назва «руські» не зникла у нетрях минувшини, а її носять тепер інші, ще й переконують, що то вони і є справжні. Подолати цю незручність намагався Михайло Грушевський, запроваджуючи термін Україна-Русь.
Учасники диспуту констатували: між залом і диспутантами взаєморозуміння не виникло. І цьому є своє пояснення: на жаль, наша громадськість звикла розглядати усі проблеми в чорно-білих тонах. Річ не в тім, що хтось із гостей книгарні «Є» не бажав пристати до західних стандартів сприйняття історичної науки, які визнають право на існування різних тлумачень одних і тих самих процесів, а в тому, що наша наукова еліта вариться у власному соку і є далекою навіть від зацікавлених громадян. Сподіваємося, що прийшовши на «круглий стіл» з приводу з’ясування питання, чи існували українці за часів Давньої Русі, працівники трьох інститутів Академії Наук стали на півкроку зрозумілішими для свого «піплу». Недарма ж бо доктор Олексій Толочко наголошував, що історики не мали б себе вважати розумнішими за тих, кого досліджують.