«Моя країна зветься Канакі, — з гідністю уточнив Рой, звертаючись до французького журналіста, який спеціалізується на темі заморських територій. — Тобі не шкода колонізованих народів, а мені — колонізаторів. Ваш час минає. Мій народ має тритисячолітню історію. А ти — зайда, флібустьєр та грабіжник». Розмова відбувалася за дружнім столом. Майже дружнім, бо тема референдуму в Новій Каледонії швидко всіх пересварила. Французький демократизм вичерпується на канакському питанні так само швидко, як російський — на українському.
Париж потроху починає звикати, що архіпелаг, у землях якого зосереджено чверть світового резерву нікелю, найімовірніше, доведеться втратити. Це відчувається з тональності публікацій на тему майбутнього референдуму, що відбудеться не пізніше вересня наступного року. «Зберегти статус-кво не вдасться ані політично, ані юридично, ані економічно», — визнав міністр заморських територій Себастьян Лекорню, якій місяць не повертався з бунтівного архіпелагу, намагаючись угамувати пристрасті.
Читайте також: Бернар Фан: «Якщо ви хочете посварити французів, які зібралися разом, немає кращого засобу, ніж гаряча тема колоніального минулого»
Розбиті шибки, спалені автівки, перекриті вулиці… А також диверсії та блокування важливих промислових об’єктів. «Канакські незалежники прагнуть дестабілізувати економіку напередодні референдуму, — пише французький портал Challenges.fr. — Їм вдалося повалити уряд, але не виходить домовитися між собою». Торік прихильники незалежності вперше здобули більшість у Конгресі Нової Каледонії. Але зайшли вони до законодавчого органу двома різними політичними групами, що перебувають у конфлікті. «Канакський національний фронт за звільнення» та «Національний союз за незалежність» затято ворогують між собою, що дає підстави опонентам звинувачувати їх у «неготовності взяти на себе відповідальність за нову державу».
Порівняно з іншими заморськими територіями Франції Нова Каледонія вже користується значно ширшою автономією. Вона має свій гімн, девіз, валюту та відносно високий рівень життя, який, щоправда, дещо знизився під впливом епідемії коронавірусу. 2 лютого уряд архіпелагу пішов у відставку, і відтоді депутати Конгресу не можуть визначитися з головою нового колегіального уряду, а народ бунтує. Профранцузькі сили пробивають запровадження євро на території архіпелагу, сподіваючись у такий спосіб «купити» соціальний мир та, можливо, залишитись у складі Франції. Без надмірного ентузіазму, бо свіжа соціологія — не на їхню користь. Вона дає 51 % за відокремлення, що цілком вписується в динаміку голосувань на двох попередніх референдумах. У першому, що відбувся 2018 року, в складі Франції побажали залишитися 56,7 % мешканців (за явки 80 %). Другий референдум, від 4 жовтня 2020-го, згуртував 53,3 % опонентів незалежності. «2021 стане перехідним, — каже пресі голова Конгресу Нової Каледонії Рок Вамітан. — Ми не для того тридцять років ішли до самостійності, щоб від неї відмовитись».
Якби не колосальні поклади нікелю, що забезпечили островам статус третього за вагомістю виробника цього металу в світі, довкола чергового референдуму, може, й не палали б такі бурхливі пристрасті. «Франція тихою сапою заохочує міграцію на наші землі, — ділиться думками з Тижнем Рой, студент політології Сорбонни. — Після закінчення навчання я планую повернутися додому, до Нумея — столиці автономії. Нині нас, представників автохтонного народу канаків — не більше, ніж 39 %. Десь стільки само є метисів. Коли я навчався в школі, європейців, — переважно французів — було не більше 10 %. Здебільшого це були нащадки давніх каторжників, політичних вигнанців, праправнуків учасників Паризької Комуни… Раніше мало хто в метрополії, маючи гарний диплом, прагнув розпочати кар’єру за 16,7 тисяч кілометрів від Парижа. Але за останні 10 років ситуація змінилася. Хто тільки не переселився до нас, окрім французів: вихідці з Північної Африки, індонезійці, китайці, японці, в’єтнамці, навіть росіяни. Все це — через родовища нікелю».
Причина відставки уряду місяць тому — ситуація довкола двох металургійних заводів на півдні архіпелагу. Власник підприємств, бразильська група Vale, готує їх для продажу багатонаціональній посередницькій мережі Trafigura, що спеціалізується на торгівлі неблагородними металами та енергією. Її акціонерами є швейцарські, французькі й інші підприємства, а також російська «Роснефть». Прихильники незалежності категорично не погоджуються на таку зміну власника, висуваючи насамперед екологічні застереження. «В гонитві за наживою іноземці остаточно занапастять нашу природу, яка вже зазнала непоправної шкоди, — розповідає Рой. — Профранцузьке чиновництво оборудку підтримує. «Національний союз за незалежність» домагається, щоб заводи перейшли під опіку територіальних громад. Лише тоді на труби нарешті поставлять фільтри. Принципово, життєво важливий для архіпелагу ресурс не може стати власністю багатонаціональної структури. Заводи на півночі Канакі вже перейшли до рук представників місцевого бізнесу».
Читайте також: Кульшат Медеуова: «Із погляду деколонізаційної переоцінки історії Казахстану ХХ століття, ще дуже й дуже багато роботи»
Контраргументація опонентів незалежності цілком знайома всім, хто звичний до реалій деколонізації, хай би якому б куточку земної кулі вона відбувалася. «Місцеві еліти не готові забезпечити коректний менеджмент, — цитує преса депутата профранцузької політсили «Каледонія разом» Філіпа Гомеза. — Єдиний вихід — взяти заводи під пряме управління французької держави. Двері Франції відкриті як ніколи». Французький колега, який не раз відвідував Нову Каледонію, щойно розмова заходить про події в Кораловому морі, переходить на емоції. «Якщо ми дозволимо себе вичавити звідти, архіпелаг перетвориться на китайську колонію, і то дуже швидко! — гаряче переконує він. — Невже світу потрібна наддержава КНР? Канаків під’юджують та фінансують китайці. Сприймати їхню боротьбу за незалежність за чисту монету — сліпота на рівні патології. Та вони 200 років тому займалися канібалізмом! Яка там давня культура понад 3000 років!»
Версію про неспроможність самостійницького руху канаків спростовують історики. Серед них і французький антрополог Альбан Бенса, автор праці «Ридання орла-мисливця. Нова Каледонія: війна канаків 1917 року» («Les sanglots de l'aigle pêcheur. Nouvelle-Calédonie: la Guerre kanak de 1917», 2015). У численних інтерв’ю вчений доводить, що все навпаки: автохтони архіпелагу, усунуті від управління його природними багатствами, прагнуть незалежності понад сто років. Під час Першої світової війни, як ідеться в книжці, канаки організували повстання, сподіваючись досягти свободи. У 1990-х роках провінція домоглась угоди про автономію, в межах якої було закладено механізми до здійснення референдумів про незалежність. «Тих, хто прагне самостійного державного життя, не бракує, — каже Рой. — Бракує єдності в лавах прихильників незалежності. Бракує розуміння, що внутрішній розбрат вигідний колонізатору. Бракує стратегії до побудови нової держави. Що вам сказати? Доходить ледь не до бійки, коли обговорюємо, якими мають бути прапор та назва, та коли пропонуєш поміркувати, як зробити, щоб канаки могли самі продавати свій нікель на світовому ринку, готових до мозкових штурмів на належному рівні залишається зовсім мало».
Читайте також: Петер Штайнер: «Географія впливає на те, як розвиваються особа й ціла нація»
2 березня, всупереч очікуванням, Конгрес Нової Каледонії знов не зміг обрати керівника коаліційного уряду. «Канакський національний фронт за звільнення» та «Національний союз за незалежність» висунули кожен свого кандидата, жоден із яких не набрав більшості. «Поступова деколонізація», передбачена угодою від 1998 року, зашпорталась у розбраті між її прихильниками. «Це визначальний момент в історії, цілком нормально, що ми не шкодуємо часу на дискусії, — цитує Le Monde одного з кандидатів на прем’єра, Луї Мапу. — Важко, повільно, але ми йдемо до мети». Міністр заморських територій, повернувшись із кількатижневого відрядження до Нумеа, заявив пресі: «Треба готуватися до ситуації, що складеться після референдуму». Тимчасом підготовка до плебісциту відбувається повним ходом. Мобілізується молодь, насамперед через соціальні мережі. Політики-сувереністи не шкодують часу на поїздки селами та віддаленими містечками. Криза в поміч — люди незадоволені своїм життям та прагнуть змін. Наступного року референдум справді має чимало шансів на перемогу. Що далі? Далі — численні спільноти, які мешкають на островах, мусять викристалізувати нову єдність, спільний проєкт та сформувати політичну націю. Багатство надр дає змогу учасникам процесу обережно сподіватися на успіх.