Продовження, початок див. Тиждень, № 7, 10, 13, 16, 19, 38, 52 за 2019 рік та № 3, 15 за 2020 рік
Довге, як на реалії XVII століття, правління Яна II Казимира запам’яталося сучасникам цілою низкою подій, які не раз могли знищити Річ Посполиту. Козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького 1648 року, що докорінно переформатувало українські землі, було першим у цій вервечці випадків. Війна зі Шведським королівством у поєднанні з війною з Московською державою, а також спробою частини еліт Великого князівства Литовського переглянути умови Люблінської унії, були надзвичайно серйозним викликом для будь-якої країни. Здавалося б, мирні угоди 1656 року у Вільно та 1660-го в Оліві мали стабілізувати ситуацію й започаткувати відбудову держави, знищеної десятиліттям воєн та іноземними окупаціями. Можливо, так би й сталося, якби мова йшла про державу XIX століття чи першої половини XX століття. Однак у столітті XVII, та ще й у Речі Посполитій такий процес не міг бути швидким — спочатку треба було обрати нового короля.
Специфіка мішаної монархії полягала в чималій залежності короля від шляхти — тієї політичної спільноти, яка вже на середину XVII століття була головною фактично в усіх державних питаннях. Складність діалогу монарха та його двору спричинила те, що 1652 року сейм було зірвано вперше. Те, про що знали й обережно говорили, таки сталося. У 1660-ті король Ян II Казимир і шляхта зайшли в глухий кут. Громадянська війна, знана як рокош Любомирського, виразно показала: діалог якщо й можливий, то виключно з позиції сили. До цього варто додати сильний вплив магнатських угруповань, що поволі не тільки здоміновували шляхетські маси, а й підпорядковували своїм інтересам увесь порядок денний країни. Козацтво, яке після смерті Богдана Хмельницького спробувало знайти вихід із Переяславських угод, не змогло стримати власної пихи та амбіцій. Розбещене московськими грішми, воно не спромоглося стати на стежку консолідації руської ідеї в межах Речі Посполитої або ж спробувати знайти своє окреме місце на великому кордоні між Сходом і Заходом. У результаті програли всі. Король Ян II Казимир знайшов у собі сили скласти корону, і після двадцяти років правління, поховавши дружину й надію на продовження династії Ваза в Речі Посполитій, виїхав до Парижа.
Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»
У країні розпочалося чергове, третє у XVII столітті, безкоролів’я. Політичні угруповання, що відразу розпочали змагання за вплив на шляхту, обстоювали насамперед кілька закордонних кандидатур. Особливістю цієї елекційної кампанії було те, що її результати вперше за майже 80 років були непередбачуваними. Минулого разу вибирати доводилося наприкінці 1648-го, у розпал повстання, після поразок під Корсунем, Жовтими Водами й Пилявцями, після облоги Львова, коли козацьке військо, взявши величезну контрибуцію, чекало в таборі під Замостям результату елекції. Тоді очевидним переможцем був Ян Казмир Ваза. 1632 року так само очевидним переможцем став Владислав Ваза — старший син Сиґізмунда III. А от як обирали короля 1587-го, здається, уже ніхто не пам’ятав.
Мальконтенти та регалісти
Якщо охарактеризувати основних кандидатів, а їх виявилося чимало, то варто виділити тих, за ким стояли основні політичні угруповання Речі Посполитої, традиційно поділені істориками на мальконтентів та регалістів. Перші були прихильниками кандидата з Франції. Другі радше стояли за герцогом Нейбурзьким, який у першому шлюбі був одружений з Анною Катажиною Констанцією, донькою Сиґізмунда III та його другої дружини Констанції. Представники еліти Великого князівства Литовського, як зазвичай, висували кандидата з Московії. Цього разу йшлося про царя Олексія Михайловича чи когось із його синів. Проте навряд чи ця кандидатура, з огляду на обов’язок бути католиком, мала шанси отримати підтримку шляхти. Контрреформація та конфесіоналізація на цей час уже зробили свою справу. Релігійна толерантність у державі була позірною, а шанси на порозуміння чи конверсію некатолицького кандидата з Московії був мінімальними. Цікавою — з огляду на реалії того часу — була кандидатура колишньої шведської королеви Христини Ваза. Попри її родинні корені з королями цієї династії в Речі Посполитій, вона мала досвід правління у Швеції. Хоча в польській державі й був досвід правління королеви Ядвіґи у 1384–1399 роках, уявити жінку на польському престолі в 1668-му було складно.
Останню групу претендентів на трон можна окреслити словом «П’яст», де під назвою першої династії в Польському королівстві розуміли будь-кого з місцевих кандидатів — чи то магнатів, чи то представників простої шляхти. Формально будь-який шляхтич міг бути обраний королем. Однак для цього треба було мати підтримку впливових політичних гравців, кошти на передвиборчу кампанію, численне гроно відданих прихильників та дещицю удачі. Серед основних кандидатів від П’ястів виділялися Димитрій Єжи Вишневецький, Олександр Януш Заславський, Олександр Поляновський. Пошепки говорили про Боґуслава Радзивілла та Яна Собеського. Але заангажованість останнього в підтримку профранцузького кандидата не дозволила йому відчути настрої шляхти. Що ж, цей урок Собеський засвоїв якнайкраще.
Якщо уважно придивитися до кандидатів П’ястів, то в очі кидаються прізвища Вишеневецького й Заславського — давніх руських князівських родин, які вже не одне століття належали до еліти держави. Популярність цих прізвищ та слава родів, помножена на розлогі маєтки й чимале коло прихильників, були добрим знаком для початку елекційної кампанії та мрій про корону. Однак проблема представників цих родів полягала в тому, що в другій половині XVII століттязовсім не вони були головними гравцями на політичній арені чи то в Короні, чи у Великому князівстві Литовському, яке навряд чи могло пролобіювати свого кандидата на трон. У цих перегонах шанс когось із них від самого початку бачився мінімальним. Ще менше шансів мала б та особа, яка походила із сучасних українських земель, не мала розлогого маєтку, не посідала сенаторських урядів та не належала до впливового політичного угруповання принаймні в одній із частин Речі Посполитої, і то бажано в Короні. Адже до цього часу не було обрано королем у Польському королівстві того, хто бодай не належав до пануючих родів у тогочасній Європі.
Король-невдаха. Елекція Міхала Корибута Вишневецького була помилкою, яка дорого обійшлася шляхетській еліті
Читайте також: Те, чого не можна завоювати
Боротьба точилася переважно між закордонними претендентами. З огляду на традиції елекції в Речі Посполитій, кандидати мали дати певні обіцянки під присягою, що оформлювалися в pacta conventa — своєрідну «програму дій» нового короля. Маючи такий широкий вибір претендентів, шляхта та основні політичні угруповання дуже прискіпливо ставилися до вибору. Попри те, що французькі та габсбурзькі кошти активно вливалися в передвиборчу кампанію, шляхті вистачало здорового глузду реально оцінювати претендентів на трон. Вибір французького кандидата міг гарантувати спокійні відносини з Османською імперію та, опосередковано, із Кримським Ханатом, проте не міг гарантувати добрих взаємин із Габсбурґами. Водночас вибір прогабсбурзького кандидата загострював відносини з турками й татарами, а також із Францією, хоч остання не межувала з Річчю Посполитою. Схиляння до московського царя могло б заспокоїти козацьке питання, стабілізувати кордон і внутрішньополітичне життя в Речі Посполитій, однак провокувало б черговий конфлікт зі Швецією за вплив у Балтійському регіоні. Тож так чи так, але оптимального вибору серед закордонних кандидатів не було. До того ж, оцінюючи їх, звертали увагу на вік, здоров’я і, хоч як дивно, кількість дітей. Останній критерій був важливим для стабільності династії у будь-якій державі тих часів, хоч в них королів і не обирали. Подібні критерії були застосовані ще під час вибору Владислава 1632 року. Тоді він видався усім добрим кандидатом середнього віку, досвідченим, популярним серед шляхти й козацтва, повним сил і неодруженим. Останній фактор був важливим з огляду на те, що одруження монарха — це велика політика.
Профранцузька партія почувалася впевнено, хоча досвід обрання французького принца на престол був не надто приємним для шляхти. Недаремно Аджей Максиміліан Фредро одну зі своїх історичних праць присвятив саме вибору й короткому пануванню Генріха Валуа та першим двом періодам міжкоролів’я. Проте два французькі претенденти, а також чималий вплив профранцузької партії в середовищі вищих урядників Речі Посполитої, сформований ще задовго до цих подій завдяки сильній заангажованості дружини Яна II Казимира Людвіки Марії в політику (а ще й численні родинні зв’язки місцевих магнатів із французькими дамами її двору), робили шанси когось із «французів» посісти престол не такими вже й примарними. Згадка про французьких дам при дворі не є випадковою, адже під час елекційної кампанії голос цих жінок було почуто. Хоч і поволі, але вони почали впливати на чоловічий світ політики у Речі Посполитій, щоб уже за наступного короля заявити на повний голос.
Коронація Міхала Корибута Вишневецького, гравюра XVII століття. Не будучи сильним лідером, новий король став продуктом зовнішніх інтриг та розколів усередині шляхетської спільноти
Вплив агентів Людовика XIV в Речі Посполитій був сильний. Чималі кошти, виділені на цю кампанію, мали зробити свою справу — пов’язати Річ Посполиту з Францією і створити міцний антигабсбурзький союз у Європі. Найвищі урядники, серед яких примас Миколай Пражмовський, великий коронний гетьман Ян Собеський, краківський воєвода Александр Міхал Любомирський, руський воєвода Станіслав Ян Яблоновський, познанський воєвода Кшиштоф Ґжимултовський та багато інших створювали ілюзію швидкої перемоги французького кандидата. Однак французька політика за Людовика XIV не була простою. Висунення принца Конде робило цю справу ще заплутанішою, адже офіційно Франція підтримувала Філіппа Вільгельма Нейбурзького. Ця дивна гра вельми заважала агентам впливу в Речі Посполитій.
Останній мав значну підтримку серед шляхти з огляду на його життєвий досвід і на те, що його першою дружиною була сестра Яна II Казимира. Хоча його оцінювали прискіпливо. Герцогу Філіппу Вільгельму Нейбурзькому на момент елекційної кампанії було аж 53 роки та він мав аж десятеро дітей! Вибір такого короля не давав можливості використати його майбутнє одруження в політичних цілях. А кількість нащадків робила забезпечення їхнього статусу та майбутніх одружень непідйомною ношею для вкрай малого бюджету держави. Іронія долі, але Філіпп, який не став польським королем, прожив іще 22 роки й помер у Відні 1690 року.
Елекційне диво
Елекційний сейм, що розпочався 2 травня 1669 року, зібрав, за підрахунками дослідників, від 12 до 26 тис. осіб. Багато магнатів прибули на сейм із чималими озброєними почтами, що створило в середовищі шляхти уявлення, нібито тогочасні олігархи спробують вирішити вибір нового короля, ігноруючи волю сеймиків, регіональних спільнот і шляхти, яка репрезентувала їх. Складність із вибором призвела до того, що учасники сейму через хаос та постійні зміни орієнтирів у магнатському середовищі, коли впливові (як їм видавалося) політики підтримували більше, ніж одного з претендентів на корону, чимдалі починали схилятися до підтримки кандидатури П’яста.
Подія, яка дістала назву «елекційного дива», сталася 19 червня 1669 року. Перші голоси були віддані за двох кандидатів, що залишилися та цей час — герцога Нейбурзького та герцога Лотаринзького. Але несподівано почалася ширитись інформація, нібито більшість воєводств підтримує кандидатуру князя Міхала Корибута Вишневецького. Це було справді несподіванкою: як непримітний син Яреми Вишневецького та Грізельди Замойської, якому під час сейму виповнилося лише 29 років, зміг стати королем? Вибір Вишневецького був дуже дивним, але з огляду на досвід попереднього панування та бурхливу й скандальну елекційну кампанію після зречення Яна II Казимира не видавався таким уже й неочікуваним.
Читайте також: Пролетарі проти сонетів
Шляхта, втомлена магнатськими інтригами та корупцією, прагнула обрати «свого» короля. Те, що основні угруповання магнатів не підтримували цей вибір, а лише тактично погодилися на нього, свідчить подальший розвиток подій, коли було зірвано коронаційний сейм нового монарха.
Однак повернімося до його особи. На перший погляд, молодий король мав хорошу освіту, володів багатьма європейськими мовами. Хоча злі язики й подейкували, начебто жодною з них він не мав що сказати… Не мав він і військового досвіду, не мав дружини, не мав і стабільного грона прихильників у середовищі магнатів, і що важливо — був бідним. Так, бідним, адже найбільші маєтності його батька, що стали основою могутності родини в першій половині XVII cт., розташовувалися на Лівобережжі Дніпра, яке за Андрусівським перемир’ям 1667-го перебувало під контролем Москви. Намагаючись підготувати ґрунт до укладання мирної угоди з Московією, Міхал Корибут цікавився в царя Олексія Михайловича про долю своїх втрачених володінь на Лівобережжі. Це була не надто добра позиція для спілкування з царем у справах укладання миру. Не маючи власних коштів і в умовах скромного забезпечення з існуючих на той час королівщин, у реаліях того часу Міхал не мав фактично жодного шансу на успішне панування.
Король-воїн. Перемога під Хотином 1673 року відкрила шлях до престолу великому коронному гетьману Яну Собеському
Сам вигляд нового короля теж не викликав захоплення. Маленького зросту, з невиразним обличчям, одягнений у нетиповий для Речі Посполитої європейський стрій із великою перукою, якою він прикривав раннє облисіння — таким ми бачимо Вишневецького на портретах, що дійшли до нашого часу. Що ж тоді спонукало шляхту обрати правителем цього мало знаного та не вельми впливового князя, що не мав ні маєтків, ні власного політичного угруповання? Відповідь на це варто шукати в кількох площинах, зокрема, в небажанні мати іноземного короля, а особливо такого, кого підтримує Франція та Габсбурґи, — що й призвело до поквапливого й невдалого вибору. Можливо, Міхал Корибут здавався зручним кандидатом для впливових політичних угруповань, які бачили свій шанс у нарощуванні свого впливу за слабкого короля? Єдине, що було справді цінним і знаковим у нового монарха — так це його прізвище й слава його батька та роду. Ярему Вишневецького пам’ятали чи не всі в Речі Посполитій: регалісти, коронна та литовська шляхта — за його затятість у боротьбі з козаками та Богданом Хмельницьким; козаки — за жорстокість у боротьбі з ними. І в тому, що Міхал Корибут став королем, це напевне зіграло чималу роль. Та попри це він був самотнім і не мав жодного шансу на самостійні дії. Навіть одруження нового короля було вирішено зробити за усталеною ще з кінця XVI століття схемою.
Дружиною монарха стала Елеонора Марія Австрійська, донька імператора Фердинанда III. Сприймалося так, що раз Габсбурґи вкотре програли кампанію за польський престол, то новий король одружувався з представницею цього роду. Такий шлюб не підтримала профранцузька партія: примас Миколай Пражмовський відмовився вінчати молодих, тому церемонію проводив папський нунцій Ґалеаццо Марескотті. На жаль, двоє дітей, що мали народитися в цьому шлюбі, не вижили. Однак з огляду на вкрай малу тривалість цього шлюбу, він був вдалим. Згодом (по смерті Міхала) Елеонора стала дружиною Карла Лотаринзького, з ким мала одружитися ще перед елекційною кампанією 1669 року.
Король поразок
Міхал Корибут Вишневецький не став тим королем, якого потребувала Річ Посполита. Війна з Османською імперію, про яку говорили здавна і яку традиційно проґавили, 1672 року призвела до катастрофи не меншої, ніж події 1650-х. Величезна османська армія пройшла чималий шлях й опинилася вже під мурами Кам’янця на Поділлі. Замок і фортеця в ньому вже давно не відповідали потребам часу. Попри унікальне розташування самого міста, замок та більшість укріплень міста були застарілими й, до того ж, потребували значного ремонту. Не врятувала місто й замок побудова сучасних оборонних споруд із боку Підзамча. А хронічне безгрошів’я призвело до вкрай слабкого забезпечення гарнізону спорядженням та припасами перед тривалою облогою. І це попри те, що майже на кожному сеймі у XVII столітті порушувалося питання ремонту, реконструкції та матеріального забезпечення Кам’янця. Мешканці швидко визнали неспроможність оборонятися перед домінуючими силами ворога. Облога міста, барвисто описана Генриком Сенкевичем у книзі «Пан Володиєвський» та майстерно представлена Єжи Гофманом в однойменному фільмі, підтримала культивування міфу про перемир’я християнства, який і далі живе в східній частині Європи.
Читайте також: Левіафан і Ейзенштейн
Кампанія 1672 року була програна. Ганебний для Речі Посполитої мир у Бучачі передбачав передачу Поділля османам, де вони й створили найпівнічнішу провінцію — Подільський ейлаєт. Під владу Петра Дорошенка, який кількома роками раніше визнав зверхність султана, передавалися частина східної Брацлавщини та південної Київщини, а Річ Посполита мала сплатити контрибуцію та щорічно платити данину Порті. Спротив сейму цим умовам та відмова від ратифікації угод означали лише одне — продовження війни. Тож наступний рік пройшов у приготуваннях до неї. Мобілізація всіх доступних ресурсів дала змогу зібрати майже 40 тис. війська, яке на початок жовтня було зосереджене в Руському воєводстві. Король особисто очолив цю кампанію, однак з огляду на вкрай поганий стан свого здоров’я передав керівництво військом великому коронному гетьманові Янові Собеському. На жаль, Міхал Корибут не дожив до тріумфальної перемоги свого війська в цій баталії. 10 листопада 1673 року у віці 33 років він помер у Львові. Наступного дня об’єднані коронні та литовські підрозділи розгромили турецьку армію під Хотином, і ця перемога відкрила шлях Янові Собеському до трону.
Описані події показують, наскільки далекосяжні наслідки може мати невдалий вибір правителя. Роблячи ставку на малознану й невпливову особу (як на реалії ранньомодерного часу), шляхта тільки поглибила кризу в державі. На перший погляд, нібито тріумф демократії, омріяний П’яст на престолі (а в нашій перспективі — ще й людина, яка походила з руського князівського роду), однак він став поганим діагнозом системі вільної елекції. Відсутність угруповання прихильників та власних маєтків не давали можливості Міхалові Корибуту провадити самостійну політику. Особисті якості короля та його проблеми зі здоров’ям ставали на заваді навіть у спробах розпочати власну політичну гру. Його правління запам’яталося постійними чварами, які фактично паралізували розгляд нагальних проблем на сеймі, як то підготовка до давно очікуваної війни з Османською імперію. Все це призвело до болючої поразки та чималих територіальних втрат 1672-го. Тріумф Собеського 11 листопада 1673 року під Хотином не повернув земель, утрачених минулоріч. Наступного року Річ Посполита отримала нового монарха — короля-воїна, проте так і не змогла оговтатися від подій 1648–1672 років.