Історія

  ▪   Віталій Михайловський

Королі та династії в українській історії

художник Ян Матейко
Перші королі з династії Яґеллонів
Матеріал друкованого видання
№ 13 (593)
від 28 березня

Продовження, початок у № 7, № 10 Тижня

 

Владислав II Яґайло


Яґайло, син великого князя литовського Ольґерда та його другої дружини Юліани, доньки тверського князя Олександра та Анастасії, народився або у 1351/1352 році, або ж у 1358–1563-му. Така розбіжність у датах пов’язана з украй мізерною джерельною базою історії Великого князівства Литовського за середину XIV століття. Яґайло поклав початок своїй династії, що панувала в Королівстві Польсько­­му до 1572 року, коли помер Сиґізмунд II Авґуст, останній представник роду по чоловічій лінії. Яґеллонам також судилося бути ко­ролями в Угорському та Чеському королівствах, ставши в другій половині XV — першій чверті XVI століття однією з найвпливовіших династій тогочасної Європи. Світ Яґеллонів поширювався на власне Велике князівство Литовське, Польське, Чеське та Угорське королівства, а також на залежні в XV столітті від нього Молдавське та Валаське князівства. Їм також склали васальну присягу магістри Тевтонського ордену в 1466 році, а в 1525-му останній магістр ордену Альбрехт Гогенцоллерн на краківському ринку склав присягу польському королю як світський володар Пруссії. У XV–XVI століттях Яґеллони були бажаними партнерами в шлюбних стратегіях практично всіх панівних родин тогочасної Європи. Наслідки шлюбів, що укладалися в той час, були відчутними ще добре століття після вигасання династії.


Ідея одружити малолітню Ядвіґу з великим литовським князем Яґайлом з’явилася наприкінці 1384-го — на початку 1385-го, незважаючи на те що вона змалку була заручена з Максиміліаном Габсбурґом. У результаті перемовин 14 серпня 1385 року в Крево була укладена угода, відома більше під не зовсім відповідною назвою Кревська унія. Згода Яґайла одружитися з Ядвіґою означала для нього окрім обов’язків і великі особисті ризики. Ядвіґа була коронованим володарем і вважалася дідичкою Королівства Польського. Хоча формально вона стала королевою в результаті згоди шляхти взамін на поступки її батька на з’їзді в Кошицях у 1374-му. Та й саму її на коронному з’їзді в Радомську 1382 року було обрано польською королевою. Але згідно з тогочасними нормами права чоловік Ядвіґи ставав iure uxoris (дослівно «з права дружини»), тобто цілком залежним від її волі та, що не менш важливо, тривалості життя. Адже після її смерті він міг цілком законно бути позбавлений права бути королем. Що ж, Яґайло пішов на цей ризик і врешті не прогадав.

 

Читайте також: Марна спроба централізації


Після того як 15 лютого 1386 ро­ку Яґайло прийняв хрещення, він одружився з Ядвіґою. Вибір християнського імені Владислав апелював як до його хрещеного батька, так і до першого короля відродженого у 1320-му Королівства Польського Владислава I Локетка. Хрещеними батьками Яґайла були князь Владислав Опольський, із яким він наступного року вестиме запеклу боротьбу за руський домен короля, і Ядвіґа Пілецька, рідна сестра Спитка з Мельштина, який уже в той час робив приголомшливу кар’єру. Прикметно, що з донькою Ядвіґи Ельжбетою Владислав II Яґайло одружиться втретє для себе в 1417-му, чим створить прецедент шлюбу з власною підданою. Цим через понад 130 років скористається його правнук Сиґізмунд II Авґуст, коли вдруге одружиться з Барбарою Радзивілл, для якої це також буде не перший шлюб. Королі теж живі люди.


Приєднання руських земель до Королівства Польського для Яґайла обмежилося лише тими територіями, що входили до руського домену короля, або ж такими, як Поділля, що було васально залежним від Корони у 1366–1378 роках. Спроба приєднати Луцьку землю (повіт) у 1391-му виявилася для нього невдалою. Пошуки компромісу для збереження своєї влади та впливу у Великому князівстві Литовському змушували короля йти на поступки своєму двоюрідному братові Вітовту. Особливо після повернення того у 1392-му на рідні землі. З часом обом володарям вдалося досягти компромісу як у питаннях влади, де Вітовт почав використовувати від 1401 року титул великого князя литовського, так і щодо володіння територіями, де Волинь і більша частина Поділ­ля відійшли від нього аж до його смерті наприкінці 1430-го.

За визнання власних синів своїми спадкоємцями в Королівстві Польському Владислав II Яґайло пішов на значні поступки привілейованій верстві, зокрема й шляхті руських земель


Проте, мабуть, найбільше протистояння, забарвлене численними інтригами, зрадами та взаємними звинуваченнями, було в короля з його молодшим братом Свидриґайлом. Отримавши після загибелі Спитка з Мельштина в битві під Ворсклою в управління Подільське князівство та частину руського домену короля (Галицьку та Львівську землі), Свидриґайло дуже швидко втік до Тевтонського ордену, що став його патроном на кілька десятків років. Подальша спроба знайти власний уділ у Московському князівстві завершилася поверненням до короля. Тривале ув’язнення в Кременці закінчилося у 1418-му. І аж до смерті Вітовта в 1430-му Свидриґайло був одним із багатьох удільних володарів, що з ласки короля і князя мали скромні уділи на розлогій території, підвладній обом Ґедиміновичам.


Смерть Вітовта 27 жовтня 1430 ро­­ку, здавалося, завершила для Владислава II Яґайла понад півстолітній відтинок життя, забарвлений насамперед протистоянням зі своїм двоюрідним братом. Але для Свидриґайла це був шанс знову заявити про себе, а саме здобути жадану владу у Великому князівстві Литовському. У «Хроніці» Яна Длуґоша в досить драматичній формі описані події сходження Свидриґайла на престол у Великому князівстві Литовському та ув’язнення рідного брата короля. Події, що почалися після звільнення короля та його від’їзду до Королівства Польського, з легкої руки Михайла Грушевського дістали у вітчизняній історіографії назву «Свидриґайлові війни», де кульмінацією протистояння були Луцька війна 1431 року й наголос на тому, що Свидриґайло тішився широкою підтримкою русинів. Наскільки це відповідало дійсності й чи були русини основною силою, що стала на його бік, сучасні дослідження піддають сумніву.

 

Читайте також: Від Великих князів до «Залізних вовків»


Результатом цього протистоян­ня була зміна на престолі у Великому князівстві Литовському. Вибір упав на молодшого брата Вітовта Сиґізмунда, і його підтримав Владислав II Яґайло, який, попри надане Вітовтові право користуватися титулом великого литовського князя, взяв для себе інший — найвищий князь Литви (supremus dux Lithuaniae).


Виклад тих подій може сформувати уявлення, що руські землі під владою Королівства Польського були у фокусі подій лише тоді, коли королеві йшлося про поділ сфер впливу між Короною та Великим князівством Литовським, яке бачилося як родинні суперечки в клані Ґедиміновичів. Але це не зовсім так. Події першої декади XV століття заклали основи для плідної співпраці між Яґайлом і Вітовтом, де кульмінацію стала їхня спільна перемога під Грюнвальдом 15 липня 1410 року, коли об’єднані війська перемогли військо Тевтонського ордену. 


Грюнвальдська перемога, у якій взяли участь хоругви з руських земель, що перебували під владою короля, зміцнила авторитет влади Владислава II Яґайла не тільки в королівстві, а й поза його межами. Особливістю підготовки до кампанії 1410 року був об’їзд королем і своїх руських володінь. Навесні Владислав II Яґайло дістався аж Теребовлі, чим, імовірно, змобілізував чималу кількість шляхти на війну. Принагідно нагадаю, що шляхта руських земель ще не тішилася тими правами, що шляхта коронних воєводств, а тому, як особисті слуги короля, мала без жодних дискусій ставати на його заклик до мобілізації.


Для самого короля найважливішим завданням було забезпечити спадковість престолу. Попри три шлюби, — з Ядвіґою, яка померла в 1399-му, Анною Цилейською, яка також померла за життя свого чоловіка у 1416-му, і вже згадуваною Ельжбетою Ґрановською, з якою він одружився, коли їй було 45 років і для якої це був не перший похід під вінець, — король не мав нащадків. Прикметно, що шлюб з Ельжбетою був укладений у Сяноку, який у 1434 році став центром однієї із земель Руського воєводства.

 


На початок 1420-х він так і не мав нащадків чоловічої статті. Такі самі проблеми були й у Вітовта. Єдина донька короля Ядвіґа від шлюбу з Анною Цилейською була визнана дідичкою польського королівства. Проте це не поширювалося на Велике князівство Литовське, де прецедентів жіночого панування не було, але й тут не бракувало нащадків Ґедиміна, щоб посісти великокнязівський престол. 


Останній, четвертий шлюб Яґайла із Софією Гольшанською у 1422-му дав йому жаданих нащадків. Попри величезну різницю у віці, майже 50 років, у подружжя почали народжуватися сини. Старший Владислав, що стане батьковим спадкоємцем на престолі, з’явився на світ через рік після весілля. Він і його молодший брат Казимир мали забезпечити спадковість влади та продовження власної династії в Королівстві Польському. Проблема полягала в тому, що сам король не був дідичним володарем, його особистим патримоніумом було Велике князівство Литовське, де, навіть попри передачу владних повноважень Вівтовтові, потім рідному братові Свидриґайлові, а згодом молодшому братові Вівтовта Сиґізмундові, він зберігав за собою всі права на владу. Продовживши на схилі життя свій рід, Владислав II Яґайло мав тепер подбати про перехід влади своєму старшому синові.

 

Читайте також: Спільна звитяга Грюнвальду


Пам’ять про виборність володаря та згоду шляхти на це змушувала Яґайла після народження дітей вдаватися до практики, подібної до тієї, яку використовував у 1374 році в Кошицях Людовик I Угорський. За визнання власних синів своїми спадкоємцями в Королівстві Польському він пішов на значні поступки привілейованій верстві, зокрема й шляхті руських земель. Однією з найважливіших для ос­танньої стала засада neminem captivabimus nisi iure victum — нікого не ув’язнено без судового вироку, що вперше з’явилася під час дискусій на коронному з’їзді у 1425 році й була введена як правова норма Єдлінським (1430) та Краківським (1433) привілеями. Через рік норми двох останніх привілеїв було поширено на Руський домен короля, де було утворено Руське та Подільське воєводства зі столицями у Львові та Кам’янці. Місцева шляхта цих земель зрівнялася у своїх правах зі шляхтою Краківського, Сандомирського, Познанського та інших воєводств.


Повертаючись до шляхти руських земель, за життя Яґайла вона хоч і була особистим слугою короля, але також вплинула на події 1420‑х, пов’язані з визнанням шляхтою королівства синів Владислава II Яґайла його спадкоємцями в Короні Польській. З’їзд шляхти руських земель відбувся в Галичі 28 червня 1427 року. Особливістю цього зібрання було те, що збереглися списки його учасників. Їх позначено за територіальним принципом: шляхта з повіту Львівського, Перемишльського, Галицького, Сяноцького, Теребовельського, Коломийського. З огляду на його важливість кількість прибулих до Галича шляхтичів вражає. Прикметною ознакою є відсутність тут холмської шляхти, яка надалі зберігала свій окремішній статус у системі сеймиків цього найбільшого адміністративно-територіального утворення на українських землях, хоч і належала до шляхти Руського воєводства.


Показовою є кількісна репрезентація окремих повітів/земель на з’їзді руської шляхти в Галичі: зі Львівського повіту 46 осіб, Перемишльського 46, Галицького 63, Сяноцького 90, Теребовельського 28, Коломийського 14, із різних повітів Руської землі 132. Отже, маємо на з’їзді в Галичі щонайменше 419 представників земель, що становитимуть через кілька років основу Руського воєводства. Навіть якщо не всі шляхтичі руських земель прибули на зустріч із володарем, їхня кількість однаково вражає. До того ж це чи не єдина можливість побачити їх усіх разом та ще й із королем. Варто підкреслити, що практика управління своїм королівством, до якої вдавався Владислав II Яґайло, називалася rex ambulans — подорожуючий король. Розлогість володінь вимагала від короля їх постійного об’їзду. Якщо подивитися на ітинерарій Яґайла, то він із завидною регулярністю відвідував руські землі. Під час останньої своєї подорожі помер (1 червня 1434 року). За переказами, після смерті його серце було поховано в стіні місцевого францисканського костелу. У Городку, що біля Львова. У 1906–1945-му це місто мало назву Городок Яґеллонський.

 


Досвід з’їздів для руської шляхти став у пригоді дуже швидко, коли смерть Вітовта наприкінці 1430 року та громадянська війна у Великому князівстві Литовському між Сиґізмундом Кейстутовичем і молодшим братом короля Свидриґайлом змобілізували місцеві регіональні спільноти до вибору тієї чи тієї сторони. Зокрема, це стало актуальним для Волинської та Подільської земель. Невдала спроба вдруге приєднати до Корони Луцьку землю в 1431–1432 роках залишила цю частину українських земель поза межами нових практик спілкування та репрезентації місцевої еліти на загальнодержавних зібраннях, що ставали звичними в Короні. Подільській землі теж не пощастило, але тут проблема полягала в поділі краю, західну частину якого завдяки активній позиції прокоронної шляхти було приєднано до володінь Владислава II Яґайла.

 

Владислав III


Старший син Яґайла, названий на його честь Владиславом, увійшов до історії з прізвиськом Варненчик (Варненський). Програна битва 10 листопада 1444 року під Варною стала для нього останньою. Він народився 31 жовтня 1423-го. В 11 років став королем у Королівстві Польському, а в 1440-му, у 17 років, його було обрано й згодом короновано угорською короною Святого Стефана. Ця подія, що знову поєднала два сусідні королівства, була своєрідним віддзеркаленням подій другої половини XIV століття, коли угорський король Людовик I Анжуйський став у 1370-му ще й польським королем. Що ж, через 70 років історія повернулася, і два королівства знову опинилися під владою однієї людини.


Початки панування в Королівстві Польському Владислава III були не надто спокійними. Юний вік володаря став доброю оказією для малопольського можновладства, щоб посилити свої позиції в королівстві. Цей час збігся з поширенням коронного права на руський домен короля та утворення двох воєводств: Руського та Подільського. Ці землі, своєю чергою, стали чи не головним ресурсом для винагороди молодим королем, а радше його оточенням, що користалося шансом, шляхті. Завдяки такій не зовсім розсудливій політиці королівських радників особисті володіння короля зменшилися, а от головними бенефіціарами стали власне можновладці, у руках яких перебували усі важелі правління в 1434–1444 роках. Опікунча рада під керівництвом краківського єпископа Збіґнєва Олесницького, яка де-факто правила в королівстві, діяла здебільшого у власних інтересах.

 

Читайте також: Для чужого столу


Розміри королівщин, що опини­лися в заставі у 1434–1444 роках, вражають. У новоповсталому Руському воєводстві сума, на яку були заставлені володіння, сягала понад 40 тис. гривень лічби у польській монеті. За цей самий період у Подільському воєводстві практично не лишилося вільних для застави королівських володінь. Сума, яку отримала скарбниця від таких транзакцій, становила щонаймен­ше 4990 гривень польських. Варто пам’ятати, що розмір цих воєводств був різний. Подільське воєводство за своєю площею приблизно дорівнювало одній землі Руського. Тому й така різниця в сумах. Загалом, за підрахунками дослідників, тільки за 1440–1444 роки королівський борг унаслідок застави маєтків сягнув 121 504,5 гривні. Якщо до цих сум додати чималі записи, отримані королівським скарбом від застави воєводського центру Кам’янця у 1442 році та Галича у 1442-му, то вийде, що значна частка заставних сум навіть за чотири роки панування Владислава III походила з руських земель. Власне, тут був головний королівський ресурс для винагороди за службу як для можновладців, так і для середньозаможної шляхти. І це при тому, що сам володар після свого виїзду ніколи не повернувся до Королівства Польського. Від його імені намісником у Короні був краківський каштелян Ян із Чижова. Руські піддані не бачили свого короля лише в 1440 році, коли він дорогою до свого нового королівства затримався на кілька днів у Львові.


Заангажованість молодого воло­­даря двох королівств, помножена на папську риторику звільнення захоплених турками християнських земель, спровокувала кілька воєнних кампаній на початку 1440-х. Спроба дієвої допомоги Візантійській імперії, маргіналізованій на той час лише Константинополем та околицями, була наслідком флорентійського собору, на якому проголосили унію східної та західної християнських церков. Кампанія 1444 року стала кульмінацію цієї риторики, що під гаслами хрестового походу проти невірних мала звільнити християн від влади турків.


Битва під Варною 10 листопада 1444 року завершилася нищівною поразкою. Молодий король загинув у битві. Королівство Польське вперше на кілька років залишилося без володаря, а руські землі дедалі більше перетворювалися на територію, де панували можновладні родини Одровонжів зі Спрови, панів із Бучача, Кмітів та ін.