Історія

  ▪   Віталій Михайловський

Королі та династії в українській історії

Анжуйська династія на українських землях у 1370–1399 роках
Матеріал друкованого видання
№ 10 (590)
від 7 березня

Продовження, початок у № 7 Тижня


Анжуйська династія сягає своїм корінням у Францію, із середини XIII cто­ліття. Її засновував Карл, молодший брат французького короля Людовика IX. Як це стосується українських земель? Адже від часів Анни Ярославни жодних контактів між Рюриковичами та Каролінґами, а згодом і Капетінґами начебто не було. Усе змінилося на початку XIV століття завдяки вдалому шлюбу, представник цієї династії Карл I Роберт у 1310 році став угорським королем. А це вже зовсім поруч із Руським королівством.


Його другий шлюб із Ельжбетою, донькою польського короля Влади­слава I Локетка, став основою для подальших угорсько-польських союзів та домовленостей упродовж усього XIV століття. Надалі це призвело до того, що частина українських земель у 1370–1399 роках була під владою королів, які вели свій родовід із Франції. Вирішальним у політиці династії Анжу щодо земель по інший бік Карпат стало володіння Угорською короною. Це було пов’язано з історією ще другої половини XII — першої половини XIII cтоліть, коли представники династії Арпадів були одними з найактивніших дійових осіб у справах Галицько-Волинського князівства, а в певний час володіли Галичем.


Хоча династії можуть вигасати й зникати, їхні претензії та уявлення про належні їм права залишаються надовго. Розмова про легітимність прав на територію чи престол не має нічого спільного з уявленнями династії про свої права. Власне, ці уявлення про те, що Галич та землі довкола нього, під якими розумілася уся спадщина Романовичів, і були тим мотивом, що живив претензії Угорського королівства. Далекі від цих справ Карл I Роберт і його син Людовик I отримали їх разом з Угорською короною. Так само у 1772 році австрійський імператор, а за сумісництвом й угорський король одержав у свої володіння майже все Руське воєводство та частину Подільського. Причина була доволі банальна. Угорській короні належали права на Галич. А якщо так, то й тому, хто є угорським королем.

 

Читайте також: Марна спроба централізації


Домовленості Людовика I з польським королем Казимиром III безпосередньо вплинули на ті руські землі, що до 1370 року перебували під владою останнього. Це землі, що відійшли під його владу в 1340-х і де головними містами були Львів, Галич, Перемишль, Сянок, Белз. Надалі вони стали центрами воєводств (Львів і Белз) та земель (Галич, Перемишль і Сянок). 

 

«Наше Руське королівство»


Смерть Казимира у 1370 році стала початком панування на частині руських земель династії Анжу. Людовик I після коронації в Кракові дуже швидко повернувся до Угорського королівства, залишивши після себе регентом свою матір. Донька Владислава I Локетка Ельжбета повернулася до рідних країв, щоб стати намісницею свого сина. Наступного разу король перетне Карпати в 1377 році, коли очолить кампанію проти Великого князівства Литовського й поверне під свою владу Белзьку та Холмську землі.

 

Останнє подружжя. Ядвіґа та Владислав ІІ Яґайло завершили правління Анжуйської династії на українських теренах


Руські землі, а точніше руський домен короля, потребували окремої уваги або ж, точніше, особи, яка була б особисто віддана Людовику та якій він міг би цілком довіряти. Мабуть, генеральний руський староста Ян Кміта з Вішнича такою особою не був. Тому вибір короля зупинився на князі Владиславові Опольському. Важливо пам’ятати, що ці землі були не частиною Польського королівства, а лише особистими володіннями короля, а отже, після зміни володаря Людовик міг вирішувати їхню долю на власний розсуд. Другим моментом було власне призначення князя Владислава Опольського, одного з найближчих васалів та урядників угорського короля. На момент надання йому руських земель в адміністрування він посідав найвищий уряд в Угорському королівстві — уряд палатина. Така зміна могла свідчити про прагнення Людовика I інтегрувати ці землі до складу королівства, а князь Владислав Опольський був чи не найкращим кандидатом для втілення задуму в життя.

Вирішальним у політиці династії Анжу щодо земель по інший бік Карпат стало володіння Угорською короною. Це було пов’язано з історією, коли представники династії Арпадів були одними з найактивніших дійових осіб у справах Галицько-Волинського князівства


Привілеєм від 10 жовтня 1372 ро­­ку король Людовик I передав під управління князю Владиславу Опольському руські землі (у документі вони окреслені як «наше Руське королівство» — Regnum nostrum Russie). Прикметно, що в королівській титулатурі Людовика цієї території немає. Завершення правління князя Владислава Опольського зафіксоване його ж документом від 13 січня 1379 року, яким він складає із себе управління руськими землями, після чого вони переходять у королівське управління.


Передача в управління руського домену короля на початку 1370-х князеві Владиславу Опольському привела до принесення на Схід нових суспільних практик і нового способу адміністрування території на кшталт тих, що були знайомі йому на території Силезії, там, де було його дідичне Опольське князівство, а також Чеського, Польського та, можливо, Угорського королівств. Головні міста отримали намісників — старост, які були людьми князя Владислава. До того ж із ним або за його протекцією на нові терени прийшла чимала кількість силезького та німецького рицарства; частина з них пізніше стали членами місцевих шляхетських регіональних спільнот у Львівській, Галицькій, Перемишльській та Сяноцькій землях. А окремі представники цієї міграційної хвилі дійдуть аж до Поділля. Упродовж свого управління руським доменом короля князь Владислав Опольський роздав на ленному праві понад 100 сіл. Застосування нового правового інструменту принесло на руські землі й нову практику відносин — службу за землю. Це стало новинкою насамперед для місцевої шляхти.

 

Важливий угорський чинник 


Сусіднє Подільське князівство під владою братів Коріатовичів, які перед 1366 роком стали васалами польського короля Казимира III, опинилося перед вибором. Старий король помер. Замість нього королем у Польському королівстві стає угорський король Людовик I, влада якого по цей бік Карпат поширюється на руські землі. Його зверхність визнають володарі сусіднього Молдавського князівства. Усе це могло як насторожити, так і стати привабливим для співпраці Коріатовичів із рівним собі за статусом князем, намісником короля Владиславом Опольським, який теж був васалом Людовика. Ймовірно, об’єднання Угорського та Польського королівств під владою Людовика I стало поштовхом до зміни васальної залежності, яка у випадку Коріатовичів бачилася не як зміна володаря, а як присяга іншому королівству, Короні. Не варто забувати, що в той час Угорське королівство було значно більшим за територією, ніж Польське, і в Центрально-Східній Європі не було впливовішого й заможнішого володаря за угорського короля.

 

Печатка Владислава Опольського. 1372 року під управління цього князя Людовик І передав «наше Руське королівство»


Ймовірно, упродовж 1370-х років Коріатовичі були одним з інструментів політики Угорського королівства з формування цілої низки васальних територій довкола себе. І тут Подільське князівство під їхньою владою стало одним із елементів такої політики. Аналогічна доля спіткала й сусіднє Молдавське князівство. Усі подібні акти васальної залежності мали на меті сформувати принаймні коло залежних від угорського короля територій, а надалі, можливо, привести до їх інтеграції до складу Угорського королівства.


Володарі Поділля князі Олександр і Борис стали ленниками угорського короля. Інформація про це міститься в листі Людовика до Франческо Каррари 29 вересня 1377 року, писаному після руської кампанії, знаної передусім з облоги Белза. На цей важливий документ звернув увагу Оскар Халецький, який подав його в розлогій примітці повністю. В описі кампанії 1377 року йдеться про справи території, що не були охоплені воєнними діями. Угорський король зазначає, що подільські князі Олександр і Борис разом зі своїм князівством та 11 замками (спробуймо уявити, що, можливо, у цьому документі йшлося про Кам’янець, Смот­рич, Скалу, Бакоту, Червоногрод, Божський, Вінницю, Меджибіж, Звенигород та Черкаси) переходять під зверхність Угорської корони. Ще в середині 1940-х польський історик Генрик Ловмянський запропонував таку інтерпретацію цього фрагмента листа. Спочатку Коріатовичі передали князівство разом зі своїми 11 замками-гродами, потім склали присягу Угорській короні, а водночас і новому володареві, а вже тоді отримали від нього Поділля у вигляді ленного володіння. Свої аргументи Ловмянський виводить зі значення слова applicare — входження когось або чогось, у нашому випадку братів Коріатовичів, у васальні відносини. Дослідник звернув увагу на рідке вживання цього слова в тогочасних документах, аналізуючи угоду, укладену 14 серпня 1385 року в Креві, де також трапилося слово applicare. Отже, на думку дослідника, тут ішлося про інкорпорацію Подільського князівства до складу Угорського королівства. Таке складне пояснення дій короля та князів, що складають йому присягу, потрібне для чіткого розуміння подальшої історії краю.

 

Читайте також: Від Великих князів до «Залізних вовків»


Якщо відштовхуватися від цих свідчень, виходить, що в князів Олександра та Бориса і не було іншого вибору, як прийняти зверхність короля Людовика I. Адже, коли поглянути на історію князів Коріатовичів починаючи із середини 1360-х років, то вона після отримання ними Поділля є цілком автономною. Князі ставилися якщо й не з прохолодою, то, простіше кажучи, вважали недоцільним для себе брати участь у справах решти Ґедиміновичів, але водночас намагалися не конфліктувати з ними. Підтвердженням цього припущення може бути той факт, що Коріатовичі залишалися осторонь всіх відомих наїздів Кейстута, Любарта, Яґайла, Вітовта на руські та польські землі аж до смерті Людовика I у 1382 році. Отже, тут принаймні король убезпечив себе від нападів зі Сходу, а самі Коріатовичі були вірні присязі новому володареві. 


Така поведінка може бути пов’я­зана і з прийняттям християнства старшими братами Коріатовичами, коли більшість представників розлогого клану Ґедиміновичів ще не були охрещеними. Додатковим фактом є  заснування, саме за протекції угорського короля, католицького єпископства в Кам’янці. Прикметно, що первісно новоутворена кам’янецька дієцезія була підпорядкована естергомському архієпископові, що є додатковим фактором повстання цієї єпархії за сприяння угорського короля, який мав більший вплив у папській курії.

Передача в управління руського домену короля на початку 1370-х князеві Владиславу Опольському привела до принесення на Схід нових суспільних практик і нового способу адміністрування території


Про ймовірну співпрацю князя Владислава Опольського з братами Коріатовичами у 70–80-х роках XIV століття, яка видавалася б логічною, на превеликий жаль, нічого не відомо. Львівський історик Алекси Ґілевич у своїй праці про урядування князя Владислава Опольського на руських землях у 1372–1378 роках, що вийшла у 1929-му, писав, що існують незначні докази сприяння Владислава Юрієві Коріатовичу в його спробі утвердитися на молдавському престолі. На жаль, автор не навів жодних доказів, які підтверджували б цю тезу. Документів, які демонстрували б їхні спільні дії на території руського домену короля та Подільського князівства, не збереглося. Ми можемо лише здогадуватися, що такі контакти були, адже принаймні і князь Опольський, і брати Коріатовичі після 1377 року були васалами того самого короля.

 

Гендерне питання XIV століття 


Смерть Людовика I 10 вересня 1382 року призвела до досить нетипового явища, як на тогочасні реалії. Не маючи синів, король ще за життя домовився зі шляхтою Угорського та Польського королівств, що вони визнають його дочок за своїх володарок. Шляхта Польського королівства на з’їзді 17 вересня 1374 року в Кошицях погодилася визнати одну з його дочок королевою. Натомість дістала за це низку поступок від короля. Серед них зменшення податків, неможливість запроваджувати нові податки без згоди шляхти, надання урядів лише полякам (підданим Корони Польської), звільнення шляхтича з полону та оплата за закордонні військові кампанії. Надалі поза нормами, які запроваджував згаданий привілей, для шляхти головним став прецедент виборності (у цьому випадку згоди) монарха. Починаючи від Ядвіґи згода шляхти та виборність монарха стала чи не головною особливістю політичного життя Польського королівства.


Згода визнати доньку Людовика I була підтверджена на коронному з’їзді в Радомську 25 листопада 1382 року. У рішеннях того з’їзду не названо імені доньки померлого короля. Лише з’їзд у Серадзі 26 лютого 1383-го дістав згоду королеви Єлизавети на те, що її молодша донька Ядвіґа стане наступницею Людовика на польському престолі. Сильним аргументом на користь доньки поперед­нього короля стало те, що її бабуся була рідною сестрою Казимира III.

 

Угорський король Людовик І. За його правління руські землі переходять під контроль Анжуйської династії


Молодша донька Людовика I Ядвіґа, ймовірно, народилася на початку 1374 року, можливо, 15 лютого. Дівчинкою вона стала королевою Польського королівства, а згодом, внаслідок політичного рішення малопольського можновладства, дружиною великого князя литовського Яґайла. Цей союз був винятковим явищем. Мова навіть не про різницю у віці, охрещені Яґайла перед шлюбом та зобов’язання, яке він узяв на себе напередодні (положення угоди в місті Крево). Йдеться про те, що після шлюбу Ядвіґа не стала просто дружиною монарха. Вона була королевою і дідичкою Польського королівства, а також земель, які до нього входили. Її політична активність дуже помітна у стосунку до руських земель, які від середини 1380-х років знову стали предметом суперечок між двома королівствами: Угорсь­ким та Польським.

 

Читайте також: Спільна звитяга Грюнвальду


Повернення в руську політику князя Владислава Опольського та його заклик не коритися й чинити опір Ядвізі, вимагав від юної королеви особистої участі в цих справах. Незважаючи на те що князь у 1386 році став хрещеним батьком Яґайлові. Під час військового походу, який очолила королева Ядвіґа у 1387 році, за свідченням Яна Длуґоша, від угорських і силезьких старост було відібрано такі замки, як Перемишль, Ярослав, Городок, Галич, Теребовля, Високий Замок у Львові та решта руських замків. Складно встановити, наскільки цей перелік є достовірним, але присутність у ньому Теребовлі, яку в 1395 році буде вилучено з Поділля та приєднано до руського домену короля, свідчить про слабке орієнтування Длуґоша в географії руських земель. Також варто зауважити, що старостами і далі були вихідці з Угорщини та Силезії. Це, вочевидь, демонструє, що процес опанування розлогої території на Сході був тривалим і складним. Ті старости, найімовірніше, були пов’язані особистою присягою з Владиславом Опольським або ж залишалися тут із 1370-х років, коли він був намісником на руських землях. Це дало йому змогу і далі бути активним гравцем на цій території.
Але для Владислава II Яґайла теж було важливо повернути руські землі до складу Корони Польської. Привілеєм від 18 лютого 1387 року королева Ядвіґа затвердила й помножила привілеї для Перемишльської землі. Зокрема, зазначалася належність на вічні часи Перемишльської землі до Корони Польської. Загалом Ядвізі та Владиславу II Яґайлу була притаманна певна співпраця, якщо це можна так назвати, в управлінні королівством, що особливо помітно у світлі їхніх документів для руських земель. Часто акти, що поставали від імені короля чи королеви, через певний час отримували додаткове підтвердження від королеви чи короля.


Наприклад, актом від 1 жовт­ня 1389 року король приєднав Львів і Львівську землю у досить дуалістичний спосіб, а саме: спочатку до своїх із Ядвіґою та їхніх майбутніх нащадків володінь (власне до королівського домену) і водночас до Корони Польської загалом. При цьому виключалася передача Львівської землі у володіння чи то адміністрування комусь із грона будь-яких князів чи достойників. Таким, уже другим за рік, актом для цієї території Яґайлові йшлося як про досвід урядування там князя Владислава Опольського, так і про відомі йому з Великого князівства Литовського приклади удільного князювання розлогого клану Ґедиміновичів, де кожен із князів мав свої амбіції до влади.


Чи не найвідомішим прикладом виставлення одного й того самого за змістом і суттю документа є справа з наданням у 1395 році Західного Поділля краківському каштелянові Спиткові з Мельштина. 13 червня 1395-го в Кракові король Владислав II Яґайло надав Спиткові з Мельштина у дідичне володіння замки Кам’янець, Смотрич, Червоногрод, Скалу, Бакоту на Поділлі, при цьому залишив у власній диспозиції Меджибіж, Божський і Вінницю, а також забрав два подільські округи — Теребовлю та Стінку — і приєднав їх до свого руського домену. Цей акт короля для одного зі своїх найближчих сановників викликав бурхливі емоції в малопольського можновладства, які вдалося заспокоїти лише повторним актом надання Спиткові Поділля, а саме 10 липня 1395 року вже від імені Ядвіґи.


Спільне правління Ядвіґи та Владислава II Яґайла завершилося влітку 1399-го після пологів. З її смертю закінчилася історія Анжуйської династії, що тривала від 1370 року, а її чоловік змушений був виходити з досить нетипового для середньовічних монархів становища. Він не був дідичем Польського королівства, а отже, легітимність його панування ставала хиткою. Для нього та його синів шлях до престолу та його збереження був не таким простим, як може здаватися. Натомість уже онуки сприймалися як ті, кому належить бути королями на цих землях.