Після розблокування вулиці Грушевського та низки адміністративних будівель в епіцентрі уваги опинилася перспектива компромісу на основі відновлення Конституції в редакції 2004 року та формування нового, «парламентського» уряду. Такий шлях виходу з кризи був би найбільш бажаним для української опозиції та Заходу, які будь-що прагнули уникнути подальшої ескалації протистояння. Новий уряд вони бачили або технократичним (до якого увійшли б рівновіддалені від основних політичних сил професіонали, що в сучасній Україні видається ідеалістичним варіантом), або коаліційним (у складі представників опозиції та поміркованих груп із ПР).
Для Януковича закономірним, за логікою його вчинків, було б призначення ще більш «сімейного» уряду. Але публічна реакція Москви на відставку Кабінету Азарова та повідомлення з поінформованих джерел Тижня свідчили, що в Кремлі готові і далі фінансово підтримувати режим Януковича лише за умови, що він дасть згоду на подальший повзучий перехід контролю над країною в руки проросійського лобі. Непрямим доказом можна вважати такий факт: коли верстався цей номер Тижня, український уряд розмістив чергову порцію євробондів на суму $2 млрд, яку мала б викупити РФ, однак та вичікувала, а українські цінні папери стрімко дешевшали.
Водночас ЄС також висунув умови надання фінансової допомоги Україні: формування коаліційного уряду за участю опозиції та початок проведення ним необхідних реформ. І лідери останньої намагалися вибудовувати свою позицію в торгах із представниками владного конгломерату на основі монополізації каналу надходження західної фінансової підтримки. Однак умовою входження опозиціонерів до уряду залишалося повернення до Конституції в редакції 2004 року, а відтак перехід усієї повноти влади від президента до урядової коаліції в парламенті.
Проте зранку 18 лютого стало зрозуміло, що Янукович заборонив Володимирові Рибаку виносити на голосування проект постанови про відновлення редакції Конституції 2004-го. Опосередковано це свідчило про страх Банкової щодо можливого голосування за відповідний документ більшості депутатів, зокрема й частини представників ПР. Блокування керівництвом парламенту можливостей вирішення політичної кризи у стінах Верховної Ради спровокувало чергову хвилю ескалації вуличного протистояння. Протестувальники пішли в наступ і спробували прорватися до ВР.
Однак за кілька годин силовики відтіснили активістів до головної площі й здійснили кілька спроб штурму самого Майдану під приводом «проведення антитерористичної операції». Наслідок – десятки загиблих майданівців, сотні важкопоранених. При цьому надходила інформація про цілеспрямоване перешкоджання евакуації постраждалих правоохоронцями спільно з тітушками. Перед тим, уже традиційно, представник президента у ВР Юрій Мірошниченко заявив про готовність Януковича до переговорів із лідерами парламентської опозиції, однак це знову виявилося дезінформацією, яка прикривала наступ силовиків. За даними джерел, Янукович також ігнорував спроби вийти на зв’язок із ним керівництва США та ЄС.
Поспілкувався з високопосадовцями Сполучених Штатів і зустрівся з лідерами опозиції «гарант» лише після того, як у низці західних регіонів розпочалися захоплення ОДА та управлінь МВС, СБУ, прокуратури й податкових, блокування військових частин. Відтак відновилася загроза повномасштабного громадянського конфлікту.
Коли здавався в друк цей номер Тижня, перспективи розвитку ситуації залишалися непевними. Влада і далі робила ставку на силу у вирішенні конфлікту. Було блоковано під’їзди до Києва та підступи до Майдану, навколо якого поступово стискається кільце силовиків. Позбавили ефірного мовлення не підконтрольний режиму «5 канал». Екс-міністр оборони Анатолій Гриценко повідомив, що в. о. міністра оборони Павло Лебедєв віддав наказ відправити до столиці бригаду військових із Дніпропетровська. Той, своєю чергою, не став заперечувати відповідний факт.
При цьому сам Віктор Янукович та в. о. прем’єра Сергій Арбузов поклали відповідальність за ескалацію протистояння на протестувальників і далі вдають, ніби не розуміють, чого ті вимагають ось уже три місяці: повного перезавантаження влади на основі повернення Конституції в редакції 2004 року та дострокових парламентських і президентських виборів.
Влада наполегливо закликає лідерів опозиції відмежуватися від радикалів або взяти відповідальність за їхні дії, а отже, розв’язати силовикам руки для кримінального переслідування. Опозиція розраховує, що поширення протистояння в регіонах усе ще підштовхне Януковича до поступок, а частину біло-синіх – до створення антипрезидентської більшості та повернення Конституції в редакції 2004 року.
Захід демонстрував абсолютну пасивність, що змусило екс-міністра закордонних справ Володимира Огризка звернутися з відкритим листом, у якому він припустив наявність у його лідерів таємних домовленостей із Москвою. Своєю чергою, у самому Кремлі, схоже, цілком задоволені розвитком ситуації в Україні, де щотижня різко поглиблюються фінансово-економічні труднощі й триває така бажана для Білокам’яної «фактична федералізація» (як нещодавно висловився один із чиновників російського МЗС) з ініціативи західних регіонів.
Покладати особливі сподівання на тимчасовий уряд, сформований за участю олігархічних груп та опозиції, було б помилкою, оскільки вони приречені не справдитися. А це призвело б до ще більшого розчарування, аніж після Помаранчевої революції. На жодні глибинні економічні реформи, кардинальне перезавантаження системи влади чи судової системи він не здатен. Не кажучи вже про заходи, які забезпечили б демонтаж наявної схеми домінування олігархічних імперій на ринку.
Максимально можлива його роль – стабілізуючий пакет невідкладних заходів за підтримки Заходу та повалення режиму Януковича (у сенсі очищення органів влади по всій країні від людей, відданих нинішньому президентові та «Сім’ї» і готових виконувати будь-яку їхню вказівку). Таким чином, навіть якщо «парламентська революція» найближчим часом і відбудеться, вона можлива лише як антисімейна (антипрезидентська) акція, що поверне країну в той стан, у якому вона була на момент перемоги Помаранчевої революції 2005-го чи напередодні конституційного перевороту 2010-го. Після цього перед країною в будь-якому разі постане необхідність наступної, вже «антиолігархічної революції», що може бути більш «оксамитовою» та обійтися без ускладнень, із якими країна зіткнулася зараз. І тільки після неї стане реальним проведення необхідних реформ, які витягли б Україну з пострадянської трясовини.
У нинішніх умовах для зниження ціни зміни влади важливим кроком усе ще лишається досягнення тактичного союзу опозиції та олігархічних груп у ПР. Він стане зайвим лише у разі, якщо ті надто пізно приймуть правильне рішення. Тоді з’являться всі можливості відразу ж провести і ліквідацію олігархії в Україні як явища, а також повернутися до питання прозорості набуття нею всіх активів (яке вже порушувалося 2005 року). Щоправда, аби нинішня парламентська опозиція пішла на такий крок, потрібен буде подальший і не менш активний тиск суспільства.