Перші дві серії страшніші за екранізації книг Стівена Кінґа, люди йдуть у бій проти невидимого ворога, сховатися від якого неможливо, залишається лише помирати в надії стримати чудовисько. І страшно не тільки від руйнівної сили радіації, що вийшла з-під контролю, а й від усвідомлення, що влада готова була зробити все, зокрема й пожертвувати життями десятків тисяч людей, щоб приховати свої помилки. Партійні керівники Прип’яті, ховаючись у безпечному бункері, вирішують не проводити евакуацію, адже це означатиме показати слабкість, визнати, що в Радянському Союзі щось пішло не так. «У СРСР неможлива ядерна техногенна катастрофа» — офіційна позиція партії, озвучена персонажем фільму.
Я бачив чимало дописів із критикою такого висвітлення влади, мовляв, її демонізують, зображують міфологізовано, а сам фільм — антирадянська пропаганда. Здебільшого таку позицію просувають російські ЗМІ, а також деякі українські. У фільмі й справді є певні міфи. Скажімо, про людей, що зібралися на мосту спостерігати пожежу над реактором. Мій екскурсовод зоною відчуження розповідав, як приїздили сценаристи, опитували гідів і ввібрали цей популярний міф у сценарій. Долю трьох водолазів не прояснено, показано так, ніби вони мають померти, насправді ж усі троє дістали некритичні дози випромінювання, а Валерій Беспалов та Олексій Ананенко досі живі. Та в тому, що радянська влада, якби могла, приховала б катастрофу, я впевнений. Адже вона вже так робила.
Читайте також: Заповідник, сховище для ядерних відходів та сонячна електростанція. Перспективи Чорнобильської зони відчуження
29 вересня 1957 року на хімічному підприємстві «Маяк» у закритому місті Челябінськ-40 вибухнула ємність із радіоактивними відходами. Пекельну хмару з радіонуклідів рознесло на 300 км. У зоні ураження площею, що можна порівняти із Сумською областю, проживало 270 тис. осіб. Це найбільша ядерна техногенна катастрофа після Чорнобиля та Фукусіми. Чи багато ви знаєте про цю аварію? Чи б’ють у дзвони по всьому світу в знак пам’яті про загиблих, постраждалих цивільних і ліквідаторів?
Хоча із зони ураження було відселено близько 10 тис. осіб, 23 населені пункти, та радянська пропагандистська машина впоралася із замовчуванням трагедії. Челябінські газети писали про «північне сяйво, незвичне в цих широтах», щоб пояснити світіння нічного неба від викиду радіоактивних речовин. Ліквідаторів, науковців і чиновників змусили мовчати. А самого міста Челябінськ-40 узагалі не було на картах. Надсекретне місто-привид, утворене для радянського ядерного проекту. Так само на картах не було й деяких селищ у зоні ураження, про які просто забули. Там і нині живуть люди, що масово страждають на онкологічні захворювання. Евакуацію розпочали лише через тиждень, а до того школярів без вагань відправляли допомагати зі жнивами. Власність і худобу відселених людей спалили, у зоні вибуху знищили всіх тварин. СРСР офіційно підтвердив катастрофу тільки 1989 року. Тільки 1993-го Росія встановила пільги для ліквідаторів, і то не для всіх — лише для військових і членів КГБ. 1975 року Жорес Мєдвєдєв доповідав у США про вибух, проте влада назвала це брехнею. Цікаво, що в Америці дізналися про катастрофу майже відразу: радіоактивну хмару важко заховати, навіть на теренах Уралу. Проте вони мовчали, щоб не підірвати довіру до власних ядерних проектів.
18 січня 1970-й — аварія на заводі в Нижньому Новгороді під час побудови атомного підводного човна. Реактор для човна було частково зруйновано, та вибух відбувся в приміщенні, тому наслідки виявилися локальними. Близько 1500 робітників заводу постраждали, тільки наступного дня з ними провели необхідну дезактивацію, а одяг спалили. Ліквідатори аварії працювали без захисних костюмів, самими лопатами, швабрами. З усіх узяли підписку про нерозголошення. Влада втримала й цей секрет.
Читайте також: У Києві відбулася презентація першої туристичної карти Чорнобильської зони відчуження
Цього замало? Ідемо далі. Свердловськ-19. Дві бабусі моєї подруги працювали лікарками в тодішньому Свердловську (нині Єкатеринбург). Одна у військовому шпиталі, інша в цивільному. Із квітня 1979 року до лікарні почали доставляли людей, яким наказали ставити діагноз «пневмонія». Лікарі швидко здогадалися, що хвороба значно страшніша — сибірська виразка. Співробітникам військового шпиталю розповіли про витік спор сибірської виразки на заводі з розробки бактеріологічної зброї (до речі, СРСР робив це з порушенням міжнародних конвенцій). Зі всіх узяли підписки, що вони мовчатимуть. У цивільному шпиталі нікому нічого не пояснювали. Коли епідемія сягнула великих масштабів, влада заявила про нібито інфікованих корів, які й заразили людей. Офіційно загинуло 64 особи, неофіційно — понад 100. Тільки 1989-го в радянській пресі вперше з’явилася інформація про витік на заводі.
У тому ж таки серіалі похилого віку жінка каже, що вона пережила Голодомор і радіацію якось переживе. Приховування Голодомору, смертей мільйонів людей — одна з перших масштабних кампаній СРСР із дезінформації власних громадян і міжнародної спільноти. Тому в мене жодних сумнівів, що й Чорнобиль вони якось приховали б. А людям розповіли б про північне сяйво в широтах Києва.