Однак на сьогодні питання деокупації та реінтеграції Криму все ще не дістали належної підтримки ні в органах державної влади, ні поміж українських медіа, ні в громадянському суспільстві.
Державна політика стосовно Автономної Республіки Крим та міста Севастополя загалом характеризується ухваленням ситуативних, нерідко суперечливих та однозначно запізнілих рішень.
Українська держава вже визначилася з першим принциповим питанням: як повертати анексований Крим – пасивно чи активно. Рішення було очікуваним: деокупація має здійснюватися ненасильницьким методом із використанням виключно політико-правових та соціально-економічних механізмів. Таким чином, стилістика «мирного плану» президента щодо охопленого війною Сходу країни поширюється, зокрема, й на плани повернення Криму.
Логіка поступального вирішення кримського питання вимагає від громадянського суспільства, медіа та уряду таких трьох китів:
• розробки й імплементації стратегії деокупації та реінтеграції Криму;
• виконавчого органу державної влади у справах АР Крим та міста Севастополя;
• розробки та втілення в життя концепції інформаційної політики щодо окупованих територій.
Стратегія
Яке значення стратегії деокупації та реінтеграції для українського суспільства? Це не лише комплексне бачення виходу з проблеми. Не лише план дій, здатний наповнити конкретним змістом коаліційну угоду між партіями – переможцями парламентських виборів. Стратегія є головною умовою повернення прозорості в державну політику стосовно Криму.
Як показала практика, відсутність стратегії дає змогу Кабінету Міністрів і Верховній Раді під тиском різноманітних груп інтересів приймати рішення, що не лише дискримінують певних громадян України, а й ускладнюють процес реінтеграції окупованих територій. Таким, наприклад, є Закон «Про створення вільної економічної зони «Крим» та особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» (№ 1636-VII від 12.08.2014 року).
На думку кримського експерта фонду «Майдан закордонних справ» Андрія Клименка, цей документ допомагає великому українському бізнесу з активами в Криму уникати податкового навантаження. Водночас Меджліс кримськотатарського народу заявляє, що закон не узгоджений із Конституцією та іншими нормативно-правовими актами України, порушує права фізичних та юридичних осіб, які перебувають на тимчасово окупованій території та за її межами, а також права громадян України, які проживають на півострові, зокрема кримських татар як корінного народу Криму.
Іншим конфліктогенним рішенням є постанова НБУ № 699 від 3 листопада 2014 року, згідно з якою всі кримчани, зокрема тимчасово переміщені особи, оголошені нерезидентами України. Таким чином, близько 20 тис. людей, які з політичних мотивів покинули півострів, виявилися в ситуації «чужий серед своїх».
Якщо стратегія Росії щодо Криму полягає у припиненні всіх можливих комунікацій між півостровом та українським материком, у повному витісненні з регіону українського фактора, постає питання: чому Українська держава цьому сприяє? Чому замість того, щоб забезпечити зв’язок кримчан із материком, навпаки, обриває його? Виходить, що вона змушує переселенців повертатися на окуповану територію. А тих, хто там мешкає, маринуватися в російських реаліях, у цілковитій ізоляції від материка.
Загалом розгорнуту оцінку таким рішенням у майбутньому зможе дати міністерство або державна служба у справах Криму. Спираючись на стратегію деокупації та реінтеграції, цей орган влади буде змушений лобіювати зміни до законодавства, яке стосується півострова, щоб перенаправити його із захисту приватних на захист державних і суспільних інтересів.
«Мирний план» означає, що Україна віддає ініціативу з повернення Криму західним союзникам – їхній політиці тиску на Росію за допомогою економічних санкцій та дипломатичних переговорів. В умовах економічної кризи, яка наростає в РФ, навряд чи можна вигадати кращі методи мирної деокупації півострова. Зі свого боку, дії України матимуть вторинний економічний характер. Її метою стане створення для російської сторони додаткового економічного навантаження з утримання Криму.
Стратегія повинна визначати, які правові та економічні претензії має висунути Україна Російській Федерації стосовно півострова через міжнародний арбітраж, чи мусить остання сплатити певну ринкову або балансову вартість відібраних активів, чи, може, рахунок включатиме недоотриманий операційний прибуток від державних підприємств, розміщених у Криму, а також недоотримані податкові відрахування від фізичних та юридичних осіб за весь період окупації.
Стратегія має сформулювати позиції Української держави щодо:
• базових економічних секторів Криму. Наприклад, курортно-рекреаційного комплексу, сільського господарства (у питаннях постачання води), транспорту, торгівлі (зокрема, поставок харчових продуктів), енергетики (поставок електроенергії);
• методів і форм захисту громадянських, етнічних, мовних та релігійних прав мешканців Криму.
• відновлення суспільної та гуманітарної комунікації між півостровом і материком
Крім того, документ повинен містити розділ, присвячений проблемам реінтеграції Криму в умовах його реального повернення під юрисдикцію України.
«Кримський» орган влади
У кримському питанні українській стороні варто брати приклад із противника. За швидкістю та якістю прийняття рішень РФ однозначно бере гору.
16 березня, лише через два тижні після захоплення Верховної Ради й Ради Міністрів, у Криму було проведено так званий референдум про його політико-правовий статус. Уже 18 березня Республіка Крим і Севастополь були офіційно прийняті до складу РФ на правах суб’єктів. Через два тижні, 31 березня, з’явилося Міністерство Російської Федерації у справах Криму. Через півроку, 14 вересня, на півострові було проведено вибори до «Державної ради Республіки Крим», «Законодавчого зібрання міста Севастополя» та місцевих рад.
Натомість український уряд зайняв вичікувальну позицію. Лише через п’ять місяців після анексії півострова, 1 липня, у структурі секретаріату Кабміну України було створено експертно-аналітичний орган з обмеженою функціональністю – Департамент із питань Автономної республіки Крим та міста Севастополя. Державна служба України з питань Автономної Республіки Крим, міста Севастополя та тимчасово переміщених осіб, аналог російського міністерства, щоправда, рівнем нижче, з’явилася тільки 17 липня, тобто через чотири місяці після початку роботи свого «контрагента». Разом із тим держслужба не функціонує, оскільки досі не призначено керівника. Окрім браку політичної волі та невисокої актуальності кримської теми в структурах влади гальмування її роботи можна пояснити впливом двох основних факторів.
Перший – висока конкуренція між претендентами на посаду керівника структури – понад 20 осіб, значна частина з яких володіє лише одним із символічних капіталів: або легітимністю (під цим маю на увазі широку підтримку громадськості завдяки їхній активній позиції в часи Євромайдану), або професійністю.
Так, поміж претендентів є
і колишні кримські функціонери різних періодів, і громадські активісти, які мають заслуги перед країною, але не мають досвіду держуправління.
З огляду на політизованість цієї посади фактично будь-яке призначення здатне здійняти публічний скандал.
Понад те, є об’єктивна потреба узгодити призначення з Меджлісом кримськотатарського народу. У цього представницько-виконавчого органу кримських татар найбільша соціальна база підтримки на півострові порівняно з будь-якою іншою кримською групою інтересів. До того ж він лишається єдиним інститутом української влади, який послідовно опонує окупаційній владі й при цьому зазнає відчутних втрат. Слід розуміти, що у випадку з держслужбою йдеться про унікальний повноважний орган, юрисдикція якого поширюватиметься не просто на окрему окуповану територію, а на батьківщину кримськотатарського народу.
Другим фактором, який суттєво затримує розробку та втілення в життя ефективної державної політики щодо півострова, є дискусія довкола статусу й повноважень кримського органу влади.
По-перше, то все ж таки міністерство чи державна служба? Суть питання полягає в тому, чи буде цей орган у силу своєї позиції в ієрархії органів виконавчої влади здатний успішно лобіювати свої рішення і чи матиме змогу впливати на політику уряду загалом. Українська бюрократія вимагає зниження його статусу до державної служби й, вочевидь, формалізації її роботи. Кримські інтересанти, навпаки, зацікавлені в тому, щоб він дістав статус міністерства й таким чином виступав повноцінним суб’єктом державної політики. Щоб просування «кримського порядку денного» в роботі Кабміну було максимально ефективним, роботу відповідного міністерства має курирувати один із віце-прем’єрів.
По-друге, чи повинен цей орган влади опікуватися проблемами внутрішньо переміщених осіб і таким чином дублювати функції Міністерства соціальної політики та Державної служби України з надзвичайних ситуацій? Нарешті, після багатомісячної дискусії Кабінет Міністрів своєю постановою № 625 від 22 жовтня 2014 року вивів з-під юрисдикції ще не працюючої Держслужби з питань АР Крим та міста Севастополя «тимчасово переміщених осіб». До речі, частка кримчан серед них зараз не перевищує 4%.
Інформаційна політика
Згортання свободи слова та «перепрошивання» громадянської свідомості в Криму набувають загрозливих масштабів. Навіть ті кримчани, які від самого початку не підтримали анексії, змушені постійно адаптуватися до нових умов життя й інтегруватися в російський інформаційний простір.
Як і слід було очікувати, вплив на ситуацію незалежних українських ЗМІ зменшується. Відключено ефірні телеканали, незалежні кримські медіа, які не визнали анексії, були змушені покинути півострів. Єдиний незалежний кримськотатарський телеканал АТR перебуває під тиском спецслужб РФ. ЗМІ, що і далі працюють у зоні окупації, перетворилися на рупори російської пропаганди. Місце тих, хто «вибув», посіли нові російські та проросійські медіа: інформагенції, преса, телеканали.
Основними каналами комунікації кримчан з українським материком лишаються супутникове телебачення й інтернет. Утім, є ймовірність, що з січня 2015 року Роскомнагляд почне блокувати сайти українських медіа на кшталт «Крим. Реалії», QHA та BlackSeaNews і доведеться шукати нові технології протидії російській цензурі.
Оскільки найвпливовішим джерелом інформації на півострові лишається телебачення, актуальним є мовлення через супутник. Цей ресурс уже використовують незалежна «Черноморская телекомпания», яка покинула півострів і майно якої захопила кримська «влада», й телеканал «Соціальна країна».
Імовірно також, що на базі телеканалів УТР, БТБ («Банківське телебачення») і «Перший Ukraine» у Києві буде створена держтелерадіокомпанія «Крим», майно якої також захопила кримська «влада». Цю роботу з листопада курирує колишній керівник ДТРК «Крим» кримчанин Володимир Шматов.
На жаль, трьох телеканалів, які до того ж мають обмежені фінансові можливості, явно недостатньо для того, щоб протидіяти російській пропаганді. Зважаючи на те що в Криму майже 2,4 млн населення, їх кількість має поступово збільшуватися, враховуючи регіональні (Севастополь, Керч і Феодосія, автономія загалом) та етнонаціональні (росіяни, українці, кримські татари) особливості.
Ключове призначення таких телеканалів:
• забезпечити неперервне українське мовлення для кримчан про Крим;
• налагодити регулярну комунікацію з мешканцями півострова, зокрема наживо;
• стати джерелом ексклюзивної інформації про півострів, яка може «експортуватися» в український та міжнародний медіапростори.
Найбільший внесок у повернення України в кримське
інформаційне поле та «кримського порядку денного» в українське можуть зробити незалежні вітчизняні ЗМІ. Переваги українських телеканалів та інтернет-видань очевидні. Це
і усталена аудиторія в Криму,
і здатність завдяки тематичній різноспрямованості програм «зшивати» кримських та материкових телеглядачів в одну
аудиторію, і можливість створювати конкурентоспроможний інформаційний продукт про Крим на експорт.
До анексії більшість кримчан були глядачами «Інтера», «1+1», СТБ, ICTV, «України», «Нового», ТЕТ, НТН. Мали свою аудиторію і К1, «5 канал» та «Перший Національний». Ще не втрачено момент, коли усталена аудиторія або за звичкою, або в силу переконань дивилася б українське телебачення через супутник, як усі 23 роки незалежності України частина кримчан – через супутник російське.
Щоденна порція новин із Криму, невеликий портфель постійних інформаційних та інформаційно-аналітичних програм про півострів (які мають серед його мешканців найбільший попит), постійні кримські рубрики здатні зупинити перетікання лояльної аудиторії, потенційна частка якої становить 46% населення АРК, з українських телеканалів та інтернет-видань до російських.
Напрями інформаційної роботи українських ЗМІ лежать на поверхні:
• висвітлення ситуації з порушенням прав і свобод мешканців Криму – громадян України, а також міжнародного та вітчизняного законодавства, прав юридичних осіб – резидентів України;
• створення української «картини світу» (в контексті подій і нинішніх тенденцій в Україні, Росії, світі);
• деміфологізація Криму для українців та України – для кримчан.
Окрім державних і комерційних медіа сприяти збереженню свободи слова на півострові здатні й міжнародні донори. Завдяки їхній допомозі можливі створення кримських редакцій на українських незалежних телеканалах, відтворення державного телеканалу «Крим», розвиток наявних і створення нових незалежних кримських каналів, інтернет-видань та онлайн-радіостанцій.
Українські ЗМІ потребують підтримки ініціатив зі створення регулярних інформаційних, інформаційно-аналітичних, публіцистичних програм і документальних фільмів, присвячених кримській темі. Не менш актуальним є сприяння виробництву науково-просвітницьких і розважальних програм, спрямованих на збереження й розвиток культурної ідентичності корінного народу Криму. Ще одним вектором роботи донорів може стати моніторинг інформаційного поля півострова й материкової України на предмет використання медіа «мови ворожнечі», поширення міфологем, покликаних розпалювати соціальну, національну, етнічну та релігійну ворожнечу.
Політична воля
Рік, що минув від початку Майдану, продемонстрував, наскільки інертною до змін є сьогодні політична система, а головне – українська бюрократія, наскільки вона не готова до нових викликів, наскільки демотивована активно, релевантно реагувати на них.
І водночас той самий рік засвідчив, що ініціатива кардинальних змін у державній політиці переходить від керівництва до громадянського суспільства. Тому вже не так принципово, чи мають нинішня українська політична еліта й національна бюрократія волю до формування повноцінної державної політики стосовно Криму. Важливо, щоб ця воля була в середовищі вимушених кримських переселенців і принаймні частини решти українського суспільства. Щоб у кінцевому підсумку вона була здатна заряджати суспільство та медіасферу.
Фактично ініціативою знизу є наполеглива боротьба з українською бюрократією за створення міністерства у справах Криму; знизу в останню мить потрапив до коаліційної угоди Блоку Петра Порошенка, «Фронту змін», Радикальної партії, «Самопомочі» й «Батьківщини» розділ про Крим та окуповану частину Донбасу; знизу розробляється Стратегія повернення Криму (свою Стратегію повернення Криму найближчим часом має публічно презентувати «Майдан закордонних справ»); знизу протискалося ухвалення закону про внутрішньо переміщених осіб; знизу ведеться робота про реєстрацію та підтримку кримських переселенців; знизу йде кампанія про скасування Закону «Про створення вільної економічної зони «Крим» та особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України» і постанови НБУ № 699.
Саме так, знизу вгору, кримчани й отримають із часом виважену державну політику з деокупації та реінтеграції півострова. І немає причин сподіватися, що це буде зроблено якось по-іншому, простіше.