Українців дедалі частіше переконують у тому, що державі украй потрібна реформа правоохоронних структур. Торік регіонали Василь Грицак та Валерій Коновалюк зареєстрували в парламенті проект закону про поліцію. І хоча цей документ було відкликано, на офіційному рівні й далі лунають заяви, що перейменування мало б відбутись якнайшвидше. За словами посадовців, майбутні зміни не потребуватимуть значного фінансування, а сам процес перетворення буде простим і зрозумілим: замість звичної міліції в Україні з’явиться національна поліція (до її складу ввійдуть кримінальна, громадської безпеки, транспортна, спеціальна та фінансова поліції), а трохи згодом – Державне бюро розслідувань, яке має стати «незалежним антикорупційним органом».
Ефект незначний
Україні, де міліції повністю довіряє лише 1% громадян (див. Тиждень, № 15/2013), справді необхідне оновлення правоохоронної системи, але не «косметичне» ерзац-реформування. Того, що зміна «вивіски» не спричинить докорінних перетворень, не приховують і самі прибічники інновації. Так, перейменування структури, переконаний голова експертної ради при МВС України Михайло Корнієнко, продиктоване вимогами часу, адже назва «міліція» є анахронізмом. «Наразі на пострадянському теремі залишаються тільки дві країни з міліцією – Україна та Білорусь», – зауважує він, додаючи, що «метаморфози» силовиків будуть для держскарбниці доволі дешевими.
Утім, аналогічна реформа в Росії, яка розпочалася 2011-го, засвідчує протилежне: з урахуванням додаткових витрат і традиційної корупційної складової зміна назви здатна обернутися дорогим «задоволенням». Так, під час обговорення майбутньої реформи у 2010-му тодішній заступник міністра внутрішніх справ РФ Сєрґєй Булавін назвав цифру, якою обійдеться російському бюджетові процедура перейменування: 500 млн руб. Утім, через два роки заступник голови думського комітету з безпеки і протидії корупції Алєксандр Хінштейн підрахував, що лише зміна вивіски забрала в держкошторису 1 млрд 125 млн руб. Ще 770 млн знадобилося на вирішення «паперових проблем». Тобто удвічі з половиною більше від заявленої силовиками цифри. А всю реформу (яка крім зміни назви передбачає переведення фінансування поліції з регіонального на федеральний рівень, хоча характерною ознакою демократії є децентралізація таких структур, та переатестацію співробітників відомства) екс-міністр фінансів РФ Алєксєй Кудрін оцінив у 217 млрд руб. лише у 2012–2013 роках. І це при тому, що очільник МВС Владімір Колокольцев публічно визнав провальність першого етапу реформування, завершеного 1 січня 2012-го.
Читайте також: Пси режиму: українська міліція здатна воювати лише проти громадян
Виправдовуючи існування
Одеський правоохоронець Н. працював у органах усе своє життя, однак був змушений залишити службу після провальної операції із захоплення чеченців, підозрюваних у замовних убивствах. Тоді, восени 2011 року, силовики намагались затримати Дікаєва та його спільників на трасі під Одесою. Під час спланованої операції загинули інспектор ДАІ та боєць «Беркута», четверо правоохоронців були поранені. Через кілька днів одеські емвеесники спробували захопити двох озброєних осіб, що забарикадувались у невеличкому готелі. У другому випадку, на щастя, обійшлося без жертв, однак мало хто наважився назвати успішним дійство, під час якого весь особовий склад одеських правоохоронців та бійці київських спецпідрозділів п’ять годин не могли захопити будівлю із двома бандитами. Силовики наочно довели, що здатні лише розганяти демонстрації і товкти затриманих.
«Міліція – це «народне ополчення», озброєні добровольці з місцевого населення. Поліція – фахові органи охорони порядку. Тобто ключова різниця у професіоналізмі.
І щоб у нас справді була поліція, потрібні профі на місцях, а не зміна назви, – іронізує Н. – А їх сьогодні немає. Є люди, які займаються поборами». Колишній працівник правоохоронної системи переконаний, що коренем її проблем є маленькі зарплати: «Середній офіційний заробіток міліціонера – 2500 грн. На ці гроші чоловік не може нормально жити, годувати родину. Врахуйте ще такий нюанс: щоб кудись поїхати й викрити там злочин, потрібне матеріальне забезпечення: бензин, телефонний зв’язок тощо… Все те сьогодні покладено на самих правоохоронців. Це вони мають думати, де дістати кошти, щоб продовжувати роботу». Нерідко міліціонери вимагають гроші за розкриття злочинів безпосередньо в потерпілих. «Навіть у 1990-х роках було легше. Принаймні не так соромно: коштів бракувало, але ми відбирали їх не у звичайних громадян, а у бандитів. І використовували все це для розкриття злочинів», – нарікає колишній правоохоронець.
Читайте також: МВС: політизація = деградація
Працівники, які нещодавно звільнилися з міліції, також говорять про фахову деградацію системи. «В органи зараз понаприходив молодняк, у якого на першому плані гроші й безтурботне життя, – розповідає колишній заступник начальника райвідділу міліції однієї з областей. – Справжніх професіоналів залишились одиниці, але і їх ламає система, бо вони бачать, що їхні «24 години на добу» насправді нікому не потрібні й не будуть належним чином оцінені. Я відразу, тільки-но настав час виходу на пенсію, хоча мені було лише 37 років, поспішив скористатися цим правом. Ну не міг я ходити під начальником, якого щойно випустили з міліцейської академії і призначили керувати цілим райвідділом тільки за те, що він із Донецького регіону (а це загальна тенденція в системі, коли начальниками обласних управлінь і районних відділів внутрішніх справ призначають вихідців із Донбасу), і за те, що його батько – генерал міліції. Його пріоритети – гульня та як побільше збити грошей із потерпілих чи за прикриття справи. І таких у правоохоронці зараз іде вал. Загалом система останніми роками створила собі такий імідж, що в міліцейські виші вступають через упевненість: нині в органах, як і в податковій чи на митниці, можна непогано заробити, так би мовити, на неофіційних платежах. Із нинішніми підходами до підготовки кадрів МВС і менталітетом керівного складу неможливо забезпечити високий рівень реально розкритих злочинів».
Збільшити зарплати міліціонерів і поліпшити матеріальне забезпечення правоохоронних органів могло б банальне скорочення штату. Але цьому на заваді стає інший нюанс роботи МВС – система оцінювання ефективності роботи правоохоронців. Нині, як і в радянські часи, «коефіцієнт корисної дії» підрозділів МВС визначають залежно від кількості викритих ними злочинів та адміністративних правопорушень. Тому міліціонерам стає невигідно діяти результативно: наприклад, ліквідувати наркопритон, про існування якого їм добре відомо. Адже саме він дає їм щоденний потік правопорушників і відповідно сотні розкритих злочинів замість одного-єдиного. Багато розкритих злочинів – більший штат і відповідне збільшення державних витрат на міліцію: 2013 року на МВС передбачено виділити 16 млрд грн, тоді як іще у 2010-му його профінансували на 13,1 млрд. Чисельність складу міліцейських органів в Україні, м’яко кажучи, надмірна і становить 357 700 працівників, тобто 780 на 100 тис. населення (рекомендована ООН цифра – 222, середній світовий показник – 300). Втричі менше, ніж в Україні (214 міліціонерів на 100 тис. громадян), за інформацією Центру політико-правових реформ, було навіть в СРСР. Це при тому, що до радянської системи МВС входила ціла низка структур, які нині в нашій державі функціонують самостійно: пожежна охорона, міграційна служба тощо.
Крім того, наслідками намагань міліції виправдати своє існування стають пошук цапів-відбувайлів, що відповідатимуть за нерозслідувані випадки, і скоєння злочинів власноруч. «За браком розкритих правопорушень їх імітують, щоб звітувати про гарну роботу», – каже Олександр Букалов, голова правозахисної організації «Донецький меморіал». – Таким чином міліція наздоганяє статистику розкриття злочинів». Приміром, міліціонери часто підкидають протизаконні речі людям, що перебувають у місцях позбавлення волі. В українських СІЗО та колоніях робити це особливо зручно, адже у вітчизняній пенітенціарній системі фактично відсутній механізм подання та розгляду скарг засудженими. Скарги арештантів не виходять за межі установ, бо всі листи обов’язково там переглядають. «Люди зазнають утисків і навіть покарань за них. Розслідування вкрай формальні. Не передбачена законом конфіденційність листування із судом», – пояснює Олександр Букалов. Прокурори, яким ув’язнені також мають право подавати претензії, на них не реагують або просто імітують перевірку. Звідси – цілковита відсутність скарг на адміністрацію установ.
Культура безкарності
Прикметно, що від скарг на правоохоронців у 85% випадків утримуються й українці, які перебувають на волі. «Більшість цих людей не зверталася з відповідними скаргами, тому що вважає це даремним, а заодно й через побоювання реакції працівників міліції, щó також підживлює культуру безкарності, яка, своєю чергою, підвищує рівень злочинності серед правоохоронців», – зауважує Тетяна Мазур, виконавчий директор Amnesty International в Україні. За деякими оцінками, щороку жертвами зловживань вітчизняної міліції стають сотні тисяч осіб. «Ці зловживання варіюються від незначних порушень Кримінального процесуального кодексу (КПК), дискримінації та образ на расовому ґрунті, здирництва до катувань та інших видів жорстокого поводження, а також смертей у відділках», – перелічує екперт. Нерідко головною причиною неправомірних дій правоохоронців називають намагання вибити тортурами свідчення, які вони представили б як докази в межах кримінального провадження. Цю проблему констатує навіть омбудсмен Валерія Лутковська, яка дотепер не відзначалася критикою дій влади. Іноді міліціонери просто розважаються. Приміром, під час чемпіонату Євро-2012 у Донецьку міліціонери жорстоко побили Михайла Бєлікова й познущалися з нього. Чоловік пив пиво у парку, коли четверо силовиків затримали його та доставили до опорного пункту міліції Петровського району, де згодом зґвалтували міліцейським кийком. «На початку цього місяця ми отримали повідомлення про побиття студента-музиканта в Рівному, до якого, ймовірно, причетні працівники міліції та прокуратури, – розповідають в Amnesty International. – Хлопцеві завдали побоїв за його зовнішній вигляд – вузькі джинси та сережку – і прокуратура неохоче бралася за справу, аж доки на це публічно звернули увагу ми та інші правозахисники».
Читайте також: Озброєні й безкарні: влада лише імітує боротьбу зі злочинністю в лавах правоохоронців
Ситуація ускладнюється тим, що подання скарги в Україні теж нічого не вирішує, адже ймовірність порушення кримінального впровадження у зв’язку зі злочинами міліції становить 0,27%. Як свідчить моніторинг Amnesty International, із 114 474 скарг на дії правоохоронців, що надійшли до органів прокуратури у 2012 році, розслідування відбувалися лише за 1750, із них тільки 320 закінчились заведенням кримінальних справ проти 438 осіб у погонах. Не змінив ситуації і новий КПК, про «гуманність» якого люблять поговорити представники влади, називаючи серед його важливих досягнень те, що явку з повинною та свідчення людини проти себе тепер визнано непрямим доказом, тож у правоохоронців буцімто зникає стимул вибивати зізнання тортурами. Ця думка є хибною, вважають експерти, адже правозахисники й надалі документують випадки, коли міліціонери катували затриманих не для того, щоб вибити зізнання, а щоб покарати їх без суду за нарікання на посадовців або з метою вимагання грошей.
Читайте також: Український МЕНТалітет: система МВС перетворилася на кастову структуру
Протидією міліцейському «бєспрєдєлу» мало б стати притягнення до відповідальності кожного винного правоохоронця. Але поки що зі злочинами силовиків розбираються органи, які не є функціонально незалежними від міліції, тобто діє «кругова порука». «Прокурори неохоче беруться вивчати справи проти міліціонерів, із якими підтримують тісні робочі стосунки, тож чекати на прогрес із ефективними розслідуваннями щодо правоохоронців за таких обставин неможливо», – пояснює пані Мазур. Під час таких розслідувань відповідальні прокурори не вивчають ретельно звинувачення, ігнорують дані свідків та медиків, тим самим стаючи на бік міліціонерів, навіть коли все вказує не на користь останніх.
Монстр проти монстрів
Розірвати це замкнуте коло теоретично можна за допомогою створення нової незалежної та ефективної структури, яка займалася б розслідуванням усіх заяв про правопорушення з боку правоохоронців. Свої рекомендації стосовно формування механізму, який оперативно й неупереджено вивчав би такі справи, не раз надавали комісар Ради Європи з прав людини та декотрі міжнародні організації. Експерти вважають, що функції контролю потенційно могло б виконувати Державне бюро розслідувань, про утворення якого говорять реформатори, але за умови відповідних змін у Генеральній прокуратурі. Адже Державне бюро розслідувань не зможе забезпечити ефективний механізм контролю за міліцією, якщо прокурори, яким воно передаватиме справи, й надалі залишатимуться під впливом своїх зв’язків із працівниками правоохоронних органів. «Потрібно відокремити прокурорів, які трудяться над звичайними кримінальними злочинами, від тих, які займатимуться правопорушеннями, скоєними працівниками міліції, а також унеможливити тісні зв’язки між місцевими прокурорами та правоохоронцями, що виникають через спільне навчання, професійну підготовку та роботу в одній і тій самій області», – пояснюють в Amnesty International в Україні. На думку правозахисників, задеклароване владою бюро може не тільки не вирішити проблему, а й значно погіршити ситуацію в країні, оскільки досі незрозуміло, хто входитиме до складу нової структури, хто її контролюватиме. «Реформатори з МВС чомусь не озвучують такого дражливого моменту: як відбуватиметься нагляд, зокрема громадський, за діяльністю Державного бюро розслідувань? – каже директор ГО «Інститут сприяння демократичному розвитку громад» Михайло Саволюк. – У нинішніх умовах воно може перетворитися на такого собі безконтрольного монстра, який триматиме в рабській покорі всіх – від суддів та прокурорів до звичайних громадян, які наважаться сказати хоч слово наперекір владі».