Для більшості з нас новий рік розпочався з феєрверків, привітань і святкувань із рідними, а для українців — з масованої повітряної атаки росіян: зруйнованих квартир і загибелі коханих. Владімір Путін — уособлення Адольфа Гітлера, небаченого в Європі з 1945 року, — націлився побороти й знищити незалежну Україну. Своєю чергою Україна націлилася чинити опір. На що ж націлилися демократичні держави решти світу в цьому епохальному протистоянні? Відповідь на це питання ми маємо дати 2024 року, і вона не тільки визначить майбутнє Європи, а й розповість нам дещо важливе про те, наскільки відносною є сила демократії й автократії на початку ХХІ століття.
Перш за все ми маємо чітко зрозуміти ситуацію на фронті в Україні.
Немає глухого кута, що може призвести до замороженого конфлікту або мирного врегулювання, як наївно сподівається дехто на Заході. Насправді точиться довга, складна, масштабна війна, що, ймовірно, триватиме щонайменше до 2025 року, а, може, й довше. Жодна зі сторін не здається; кожна ще має шанс на перемогу, але хтось неодмінно програє.
Путін експлуатує переваги всеосяжної, жорстокої диктатури в Росії й підтримку інших диктатур за її межами, зокрема Ірану, Північної Кореї і Китаю. Україна постала перед масштабними дилемами, зокрема: чи мобілізувати велику кількість молодих чоловіків, щоб освіжити поріділі й виснажені лави збройних сил. Однак протягом найближчих кількох місяців вирішальний вплив на результат цієї тривалої війни справлять рішення демократій, які підтримують Україну.
Наразі ми докладаємо вдосталь зусиль для того, щоб уникнути поразки України, але недостатньо для її перемоги. Поступово змінюючи підхід у 2024 році, ми зможемо забезпечити Україні інструменти для того, щоб вона відвоювала більше територій і зрештою переконала Росію, що їй не взяти гору над українцями. Це єдиний шлях до життєздатного миру.
Найближчими днями знадобиться насамперед посилення повітряної оборони. Найближчими тижнями — ракети великої дальності (передусім німецькі Taurus, але й також американські ATACMS), щоб Україна могла й далі протидіяти путінському Чорноморському флоту й накривати вогнем стратегічно й символічно важливий оплот росіян — Крим.
Читайте також: Україна — лакмус чи розмінна монета у внутрішній американській політиці
Однак, як вельми детально пояснюється в нещодавному дослідженні естонського Міністерства оборони, у довгочасній перспективі ключ до перемоги України в посиленому навчанні українських бійців й у пришвидшенні промислового виробництва зброї й боєприпасів. (ЄС пообіцяв Україні надати мільйон боєприпасів до березня, та наразі країна отримала менше третини цього обсягу).
Демократичні держави, на відміну від диктатур, не можуть робити цього за командою. Наша політична система вимагає, щоб лідери багатьох країн узгодили чіткі стратегічні цілі й переконали виборців і парламенти авторизувати необхідні заходи. Навіть і без можливого катастрофічного другого приходу Дональда Трампа до влади очевидно, що Сполучені Штати, з огляду на нинішній слабкий і вразливий стан їхньої демократії, не очолять таких поступових змін.
Отже відповідальність лягає на плечі Європи; та й зрештою на порядку денному — оборона європейської держави. Чи вживають необхідних заходів лідери Європи? Проаналізуймо їхні новорічні звернення.
Прем’єр-міністр Сполученого Королівства Ріші Сунак навіть не згадав про війну, зациклившись на вихвалянні успіхами свого уряду — бо, судячи з усього, націлився на загальні вибори наступного року. Канцлер Німеччини Олаф Шольц лише побіжно торкнувся теми України, та швидко перейшов до святая святих — німецької економіки. Новий прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск цілковито присвятив свою промову відновленню демократії у своїй країні.
Емманюель Макрон зосередився на темі французької гордості, хоча запропонував «переозброєння європейського суверенітету», зокрема, для того, щоб «зупинити Росію і підтримати українців». Суттєвий меседж ми почули лише від фінського президента Саулі Нійністе: «Європі треба прокинутися». Прем’єр-міністр Данії Метте Фредеріксен із похвальною прямолінійністю заявив: «Україні бракує боєприпасів. Європа не надала їй необхідного. Ми закликатимемо до активізації європейського виробництва. Це термінове питання. І данські F-16 невдовзі піднімуться в повітря. Війна в Україні — це війна за Європу, яку ми знаємо». Ось, якої риторики ми потребуємо.
Коли заходить мова про воєнних лідерів, прийнято згадувати знамениті слова Вінстона Черчилля про «кров, піт і сльози». Та цього разу кров, піт і сльози проливають виключно українці. Від нас вимагається лише раціональне мислення, твереза рішучість і цілком посильне транспортування ресурсів. Ба більше, нагальні інвестиції в оборонну промисловість забезпечать робочі місця в Європі, а також зміцнять і нашу безпеку. Не такі вже й великі жертви, як на те!
—–
Нещодавно вийшла нова книжка Тімоті Ґартона Еша «Homelands: A Personal History of Europe».