Найбільшим ризиком (окрім відвертих ядерних атак), що постає перед Сполученими Штатами у 21 ст. Вес Мітчелл називає війну на два фронти проти найсильніших у військовому плані опонентів: Китаю та Росії. «Такий конфлікт затягнеться і, найімовірніше, перевищить нинішні можливості американських збройних сил. Ця ситуація вимагатиме величезних жертв громадян і призведе до глибоких наслідків для впливу, союзних зв’язків і процвітання США. Якщо раптом це переросте у ядерне протистояння, під загрозою може бути навіть саме існування держави», – зазначає автор.
Мітчелл звертає увагу на те, що сьогоднішня ситуація з військовим бюджетом США далека від ідеалу і може стати причиною розгортання найгіршого з усіх можливих сценаріїв: Америка продовжить спроби подолати всі загрози, особливо не покращуючи потенціал своїх союзників і в той же час скорочуючи реальні витрати на оборону. У тексті наголошується, що такий підхід обмежує можливості Вашингтону для регулювання відносин між регіонами, оскільки не дозволяє досягнути густого розповсюдження впливу Сполучених Штатів. Це створює ідеальні умови для зближених Росії та Китаю, щоб проводити повторювані «стрес-тести» США у своїх районах зацікавленості та, коли ситуація дозволить, здійснювати синхронні захоплення, скажімо, Тайваню та балтійських країн.
Читайте також: Die Welt: Коли Захід стає залежним від Сходу
На думку, Мітчелла, запобігання розгортанню таких сценаріїв повинне бути первинним предметом стурбованості не тільки військових сил США, а й їхньої дипломатії. Він також вважає, що, хоча це завдання не просте, COVID-19 може відкрити несподівану можливість. Так, спричинений пандемією дисбаланс сил двох країн сприяв підвищенню економічної залежності Росії від Китаю як джерела капіталу, ринків та міжнародної політичної підтримки. Парадоксальним для автора стало те, що сам факт цього поглиблення залежності, ймовірно, посилить страх найбільшої держави світу стати об’єктом амбіцій Пекіну і змусить Москву переорієнтувати свою зовнішню політику.
«У такій ситуації простежується сприятлива можливість для Сполучених Штатів. Метою американської дипломатії і вирішальним аспектом нашої стратегії для уникнення війни на два фронти має стати загострення цієї дилеми Росії. Також потрібно зробити цю країну менш загрозливою для нас швидше, ніж Китай зможе реалізувати свій амбітний військовий потенціал великої держави», – стверджує автор. Окрім цього, у матеріалі йдеться про те, що, замість того, щоб намагатися домовитися з Москвою або загнати її в стриману позицію, потрібно поставити перед нею ряд непереборних перешкод на шляху експансії в західному напрямку (у тому числі, за необхідності завдавши набагато більш серйозної поразки ніж та, якої Росія зазнала в Україні). Водночас потрібно розробити нові можливості для співпраці, інвестицій та зростання РФ на сході. Простіше кажучи, мета повинна полягати в тому, щоб полегшити проблему одночасної боротьби з двома противниками, надавши Росії стимули бути менш європейською і більш азійською державою.
Мітчелл переконаний, що змагання більш ніж з однією ворожою країною в мирний час – не те, в чому Сполучені Штати мають багато досвіду. Так, він підкреслює: «Здатність розмежовувати багатьох противників завдяки розмірам, ресурсам та географії Америки стало ключовим для її успіхів у боротьбі з усіма опонентами у 20 ст. Свобода від тиску з двох фронтів досягла свого апогею після Холодної війни, коли США опинились у стратегічному середовищі без будь-якого конкурента. Оскільки Америка могла бути воєнно сильною в Європі, Азії та на Близькому Сході одночасно, не виникало потреби розвивати позиційну дипломатію, щоб підтримувати зміни у концентруванні між цими регіонами».
Читайте також: Reuters: КНДР посилить співпрацю з Росією через спільні навчання Південної Кореї та США
Сьогодні ж, на відміну від цих ідеальних умов, визначальною характеристикою нового міжнародного ландшафту є незліченна кількість обмежень, які заважають США здійснювати владу. Факт зростання Китаю ставить у протистояння Сполученим Штатам, напевно, найбільш здатного противника серед тих, яким протистояла Америка за всю історію свого глобального панування. Більшість прогнозів вказують на те, що до 2030 року Китай матиме економіку, яка буде перевищувати американську у 1,5-2 рази, а його населення стане більшим у 4 рази, ніж населення США на той момент.
Також автор звертає увагу на інші несприятливі зміни в міжнародній системі, які супроводжують зростання Китаю. Основна з них: постійні намагання Росії як спроможного та політично мотивованого опонента. «Значущість РФ часто недооцінюють через її відносну демографічну та економічну слабкість. Але Росія залишається великою державою завдяки своїм фізичним показникам, населенню та володінню одним із двох найбільших у світі ядерних арсеналів. Російські лідери більше, ніж лідери будь-якої іншої країни, визначають національні інтереси так, що вони є протилежними інтересам Сполучених Штатів. Справді, як показують ворожі дії Росії, Москва вже веде своєрідну війну з Америкою. Зі стратегічної точки зору США, саме злиття загроз з боку цих двох великих держав є організаційним викликом. Тут не йдеться про те, що вони обоє обов'язково створять міцний військовий союз (хоча це, безумовно, можливо). Скоріше, ці дві великі євразійські держави діють так, що мають тенденцію посилювати загрози з боку інших», – стверджує Мітчелл.
На його думку, така ситуація набирає форми синхронності, коли дії обох держав, які загрожують ключовим інтересам США, відбуваються в різних регіонах одночасно. Як показало недавнє накопичення російських військ біля кордонів України та китайських кораблів біля островів Спартлі, фізичне розташування противників на протилежних кінцях Євразії ускладнило б Сполученим Штатам завдання використання одного військовий потенціалу для реагування на дії обох суперників.
Європа ж, як вважає Мітчелл, за замовчуванням є другою сценою дій у протистоянні Росії. Він зазначає, що, якщо Америка володіє армією, яка готова до війни лише з одним опонентом (або Росією, або Китаєм), то для протидії другому їй доведеться розраховувати на щось інше, окрім власних збройних сил. Тому доцільно припустити, що Сполучені Штати продовжуватимуть тримати в Європі свої сили, проте їх з часом ставатиме все менш достатньо, щоб стримати або завдати поразки Росії у регіональному конфлікті. Справою дипломатії є допомогти виконати безпекові зобов’язання у цій частині світу шляхом створення міжнародно-політичної картини, яка б дозволила урівняти обмежену американську військову та політичну силу з основною загрозою.
Читайте також: Традиційні опоненти і новий союзник Китаю
Автор наводить два шляхи, які, на його думку, дозволять реалізувати цей підхід: «Перший полягає у створенні та підтриманні функціонування ефективних коаліцій союзників у одному або обох проблемних регіонах, які візьмуть на себе військовий тягар протидії загрозам. Оскільки Сполучені Штати мають союзників та партнерів в обох регіонах, головним чином йдеться про те, щоб ці відносини стали вигіднішими. Щодо тактики можна дискутувати (Барак Обама використовував похвалу і засудження, Дональд Трамп – тиск, часто з кращим ефектом; обидва президенти мали однакову ціль). Другий спосіб, в який дипломатія може допомогти подолати розрив між військовими ресурсами та загрозами, – це зробити одного з головних суперників менш загрозливим, зокрема шляхом їх упорядкування. Хоча з часів Холодної війни Сполучені Штати такого не практикували, протягом історії для великих держав звичайною практикою було використовувати дипломатію для секвенування загроз, щоб уникнути війн на два фронти».
У матеріалі йдеться про три основні варіанти, до яких зазвичай зводиться така стратегія: об’єднатися зі слабшим з двох опонентів, щоб зосередити ресурси обох сторін на сильнішому противнику; затримати суперництво з сильнішою стороною, щоб розібратися з нею вкінці; кооптація обох ворожих сил до структур співпраці, які б запобігали і пом’якшували конфлікти. Утім, на думку автора, жодна з таких класичних стратегій не надто відповідає ситуації, в якій опинилась сучасна Америка. Це пояснюється тим, що Росія надто ворожа, щоб співпрацювати з нею, Китай зростає надто динамічно, щоб відкласти суперництво з ним, а вимоги обох держав надто широкі та несумісні, щоб їх можна було ефективно розглянути у руслі співпраці.
Водночас Мітчелл підкреслює основний чинник, який, на його думку, зіграє ключову роль у вирішенні проблеми потенційної війни США на два фронти: страх. «Момент істини для відносин Росії та Китаю прискорюють два фактори. Перший з них – пандемія COVID-19, яка значно поглибила невідповідність сил двох євразійських країн. Якщо минулого року можна було спостерігати зростання Китаю, то Росія пережила серйозне падіння, яке, найімовірніше, збереже свою тенденцію. Наслідки можна спостерігати не в останню чергу під час дискусій щодо бюджету в Росії, де ініціатива вперше переходить до прихильників використання резервних коштів, щоб вливати їх в інфраструктуру, таким чином стимулюючи її. Це, ймовірно, накладе негативний відбиток на оборонний бюджет», – переконаний автор.
Читайте також: The Heritage Foundation: Китайський вплив на країни Африки може призвести до серйозних збитків для світових демократій
Другим фактором він називає санкції Заходу, одним із практичних наслідків яких було збільшення залежності РФ від китайських фінансів та ринків. Ніде так гостро це не відчувається, як на Далекому Сході Росії, у Сибіру та в Центральній Азії, де спроби Китаю стати домінантним інвестором у галузі промисловості та інфраструктури все більше загрожує інтересам та суверенітету Росії. У цій ситуації Мітчелл вбачає парадокс: саме поглиблення залежності РФ від Китаю посилить страх Росії та підживить її потребу стратегічних альтернатив. Перед Кремлем стоїть дилема: продовжувати підтримувати зростання Китаю і ризикувати стати залежним від нього, чи прагнути врівноважити його силу. Такий розвиток подій передбачає сприятливі можливості для Сполучених Штатів. Зокрема, у тексті підкреслено, що метою дипломатії США задля уникнення війни на два фронти має бути загострення цієї дилеми та, у той час як страх Росії щодо регіональної гегемонії Китаю росте, забезпечення наявності життєздатних варіантів розвитку зовнішньої політики РФ, що не передбачають агресії в західному напрямку.
Вес Мітчелл резюмує: «Образом Порту-Артуа або Афганістану сьогодні є Україна. Сполучені Штати повинні сприяти тому, щоб Росія зазнала військової відсічі масштабу достатнього, щоб змусити своїх лідерів переоцінити свої припущення щодо вседозволеності на пострадянському просторі як бажаної зони стратегічної експансії. Америка може сприяти досягненню цього результату так само, як і в Афганістані: надаючи місцевим жителям засоби для ефективнішого протистояння Росії у більших обсягах, ніж вона робила до цього часу, і заохочуючи європейських союзників чинити так само».