Про негативний вплив олігархічної моделі української економіки і політики, просякнутих корупцією й приречених на неефективні рішення, сказано чимало. Натомість майже ані слова про механізми, завдяки яким «влада небагатьох» впливає на cоціум. Адже олігархи не живуть у вакуумі, не є якимись надістотами й можуть робити з країною лише те, що їм дозволяє суспільство. Йдеться про тих, хто здатний на конкретні дії (залучений до істеблішменту, має достатні ресурси тощо) або може змінювати настрої, переконувати людей і спонукати їх на певні вчинки. І в Україні, на жаль, є цілі категорії таких осіб, які не тільки не обмежують негативного впливу олігархів, а й з ентузіазмом – і небезкорисно – вбудовуються в цю систему, виконуючи в ній технічні, обслуговуючі функції.
БІЛЯ ОЛІМПУЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ
В українському істеблішменті не бракує активних провідників інтересів олігархів, а іноді й іншої країни. Дії таких людей, як Віктор Медведчук, Дмитро Табачник, Валерій Хорошковський, нерідко завдають шкоди збереженню в державі свобод, розвитку самосвідомості українців, зміцненню єдиної політичної нації, подекуди й національним інтересам країни. Прикметно, що вони часто суперечать природним інтересам самих олігархів, адже призводять до більшої залежності від зовнішніх (насамперед російських) впливів. Непрозорі схеми та корупція під час ведення бізнесу ускладнюють контакти з цивілізованим світом і прив’язують до істеблішменту Росії, з представниками якого, зрештою, ці схеми й будуються.
Влада в олігархічній системі є цінністю сама по собі, бо гарантує доступ до ресурсів. Відтак навкруги неї формується перше коло пристосуванців. Вони самі є небідними людьми, але не дотягують до статусу олігархів і прагнуть наблизитися «до тіла» для збереження та розширення своїх бізнес-можливостей (зокрема, власного збагачення за рахунок доступу до бюджетних коштів, приватизації об’єктів тощо) й набуття імунітету від переслідування.
У цьому феномен «кон’юнктурних перебіжчиків» штибу Губського, Жванії, Буряків і подібних. Наочний результат їхніх дій – втрата БЮТ майже половини чисельності фракції в парламенті й перебігання до більшості, створеної Партією регіонів, майже всієї «Народної самооборони». Тож цілком виправданими є претензії до Тимошенко та її оточення, які пригріли пристосуванців першого кола, внесли їх та їхніх людей до списків, боронили від атак журналістів. Ще принциповішими є зауваження до Віктора Ющенка і його почту, бо, отримавши безпрецедентний кредит довіри від громадян, він не лише не зруйнував олігархічних схем, а й фактично долучився до їх розбудови – саме за його президентства на рівень олігарха вийшов такий собі Дмитро Фірташ. Багато з тих, хто мав би зламати олігархічну модель економіки, зробити цього принципово не можуть, бо причетні до обслуговування цієї системи.
Окрім тих, хто володіє бізнесом, до першого кола пристосуванців можна зарахувати й «виконавців спеціальних послуг»: юристів, фахівців із тендерних схем тощо. Не випадково люди, яких оглядачі асоціюють із цими послугами (Портнов, Осика, Яценко та інші), опиняються в протилежних таборах відповідно до зміни політичної кон’юнктури. Їхні специфічні знання та вміння завжди корисні для можновладців в умовах олігархічної системи.
Окрім того, що перебігання «кон’юнктурних пристосуванців» консервує стан відносин і проблеми в економіці, зберігає неефективні для країни корупційні схеми, воно означає ще й обман виборців, які, віддаючи голоси за ті самі БЮТ і НУ – НС, очікували виконання їхніх програм та обіцянок. І раптом без виборів отримали зміну влади.
СПІВУЧАСНИКИ
Попри володіння ресурсами і впливовість, пристосуванців першого кола небагато. Натомість вплив олігархії на суспільство здійснюється через дрібніших – усіх, хто погодився з роллю обслуги і виконує її, одержуючи своє (посадами, виплатами, нагородами). На жаль, у цьому статусі найчастіше опиняються саме ті, хто мав би, навпаки, роз’яснювати суспільству реальний стан речей.
У широкій категорії «обслуговуючого персоналу» можна побачити певну типологію. З одного боку, свою роль відіграє «офіційна наука» – наукові й навчальні установи, працівники яких здебільшого в буквальному сенсі родом з УРСР, у ті часи отримали визначні посади і з них же винесли моделі сервілістсько-провінційної поведінки. Тому численні матеріали провідних інститутів відлунюють офіційним промовам можновладців. І тому чуємо коментаторів на кшталт Солдатенка чи Толочка, які на догоду владі обстоюють фактично антиукраїнські погляди й готові шукати «наукове підґрунтя» людиноненависницьким пасквілям табачників. Ті, хто «робить кар’єру» в нових привладних інститутах, уже встигли навчитися сервілізму в старших колег.
Але, на жаль, і відносно незалежні експерти, і організації, які «підсіли» на здобуття грантів, а відтак не мусять плазувати перед владою, не витворили альтернативної, вільної спільноти. За відсутності допомоги з боку держави і браку мотивації в бізнесу підтримувати громадянське суспільство гранти є чи не єдиним незалежним від уряду та олігархів джерелом коштів для суспільних активістів та інтелектуалів. У цьому їхня беззаперечна цінність. Однак самі грантоотримувачі часто демонструють пристосуванство. Некритичне відпрацювання грантових тем, невміння працювати з журналістами і залучати ЗМІ, тенденція до варіння у власному соку… Це, зрештою, безпечніше, але вихолощує роль «інтелектуала», яку ці люди люблять на себе приміряти. Ще гірше, якщо вони готові повторювати за грантодавцями тези, неприйнятні для України. Насамперед у питанні історії: деякі вітчизняні вчені зайшли у співпраці, наприклад, із польськими фондами так далеко, що слідом за ними засуджують як явище УПА.
Розірвати це коло пристосуванства і сервілізму, запобігання перед «благодійником» можна лише у спосіб, випробуваний європейськими сусідами: єднання неолігархічного бізнесу (насамперед малого і середнього) та інтелектуалів, здатних говорити із суспільством і переконувати. Спільних тем, навколо яких варто об’єднати зусилля, досхочу – від виправлення податкового законодавства до встановлення цивілізованої системи заохочення бізнесу робити внески у «третій сектор», науку та освіту, що підтримало б здорове інтелектуальне середовище, здатне змінити олігархічну модель економіки на конкурентнішу.
«ЧОМУ ЙОГО НЕ ТАК ЗОВУТЬ, ЧОМУ НА ЙОГО НЕ ПЛЮЮТЬ»
Крім пряника має бути і батіг. Шевченкові рядки якнайкраще передають причину того, що пристосуванці й перевертні комфортно почуваються в Україні. Українське суспільство не виробило імунітету до конформізму, зради принципам, колегам, виборцям, не навчилося карати запроданців (зневагою, неподаною рукою, відмовою мати справи). Хоча, можливо, така реакція – єдино ефективні ліки. Їхню дію відчув Олександр Мороз, пролетівши повз Верховну Раду 2007-го. Але цей досвід варто поширювати. І не лише на політиків, а й на громадських діячів, інтелектуалів (чи «інтелектуалів»), експертів та всіх інших, хто береться впливати на думки людей, при цьому цинічно прислужуючи системі, яка визискує країну.
*Організми двох різних видів, які перебувають у тривалому тісному співжитті