Українці – антисеміти. Ця образлива наличка тяжіє над нами принаймні протягом останнього століття. Під антисемітизм огульно підшивають діяльність Симона Петлюри і вояків УНР, національно-визвольний рух часів Другої світової війни під проводом ОУН та УПА, зрештою, й на саму українську державність теперішнього часу накидають зловісну машкару юдофобства. Які корені таких негативних стереотипів щодо нашої країни? Хто завинив у цих упередженнях, чи наші «недоброзичливці», чи справді є в нас якась особлива зоологічна ненависть до чужого і чи провина за такі погляди лежить лише на українській стороні? І ніби про це написано тонни різної літератури, а питання, на диво, залишається не лише невирішеним, а й предметно не представленим у науковому дискурсі.
Читайте також Тіні з’являються опівночі: антисемітизм як зворотний бік українофобії
ДІАЛОГ СТЕРЕОТИПІВ
Поява інтелектуальної еліти і як такого українського національного руху в часи Кирило-Мефодіївського братства порушила питання про відносини з іншими народами, що населяли нашу державу. Однією з найчисленніших на вітчизняних теренах у ХІХ столітті після росіян і поляків була єврейська громада. Перший суспільно-політичний журнал українців «Основа» присвятив українсько-єврейським стосункам не одне своє число. Дискусія велася з єврейським російськомовним «Сионом». З нашого боку в ній брали участь головні речники національного руху Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров. Українці обстоювали право свого етносу мати титульний характер в Україні й домагалися визнання цього факту єврейськими колами.
Однак у той час конструктивного діалогу на рівні еліт не вийшло. Сама суперечка велася з позиції сили і власної національної «правди», а артикулювання зводилося до історичних образ у минулому, а не пошуку компромісу на майбутнє. Євреї згадували погроми часів гетьмана Хмельницького і втрати своєї людності доби Козаччини й Гайдамаччини ХVІІ–ХVІІІ століть; українці посилалися на лихварський бізнес євреїв і фінансові визиски автохтонного українського населення. Кожна зі сторін стояла на своєму: у теперішньому і майбутньому вбачала лише негатив давно пережитого часу.
Провідники українського руху не змогли знайти відповідної тональності й не намагалися зацікавити місцеве єврейство тодішніми плюсами, які могло дати українське відродження для єврейського народу. Микола Костомаров, як у пізніші часи «справи Бейліса» (1913 року. – Ред.), щиро вірив у ритуальні вбивства його представниками християн-українців, пишучи в «Киевской старине» про «жидотрєпаніє» на Лівобережній Україні другої половини ХVІІІ століття. Разом із тим і єврейство практично зовсім не показало свого щонайменшого зацікавлення виявами тодішнього українського руху.
Етнічна герметичність
У традиційній спільноті, де існувало соціально-станове розмежування за етнічною ознакою, апріорі був закладений вибуховий механізм міжнаціонального антагонізму. У суспільстві, де селяни були передусім українцями, торгівці й лихварі – євреями, ремісники – німцями, землевласники – поляками, рано чи пізно мав каталізуватися конфлікт. Ситуація в соціальному устрої населення України у ХІХ столітті мало чим відрізнялася від ХІV–ХVІІ століть.
Етноси мешкали в цей період замкненими громадами, які підтримували між собою вкрай обмежені контакти. Їхнє ізольоване існування було закладене законами, напрацюваними ще середньовічними юридиками. Єврейська громада управлялася за своїми законами і зовсім не перетиналася на суспільному рівні з відповідними українськими та польськими. Кагал утримував кожного єврея від розчинення в середовищі інших національних спільнот. Для єврея його етнічна громада – гетто – в українському містечку була екстериторіальною. Своєрідна держава Ізраїль у мініатюрі. Світ юдеїв і неюдеїв був досить чітко розмежований.
Читайте т акож: Обрані зручною мішенню
ПРИНАДИ АСИМІЛЯЦІЇ
Від початку модерного часу під впливом дедалі більшої індустріалізації кагал неминуче почав розпадатись і євреї активно розчинялися в інонаціональних колах. Найактивніші й поступливіші, полишаючи традиційне середовище проживання, намагалися швидко адаптуватися до титульної культури і національності. Спочатку вони мімікрували до панівних імперських націй: німців, французів, англійців, австрійців, росіян. В умовах зростання ролі національного питання у Східній Європі євреї, відчуваючи потугу нових сил, швидко переорієнтувались і стали вже чехами, поляками, угорцями, хорватами тощо. А український рух їм мало імпонував. Він не відзначався політичною і суспільною впливовістю, структурованістю, потужною культурною складовою.
Євреї воліли по-старому домовлятися з поляками і росіянами в Україні як панівними цивілізаційними силами; визнавали російське державне право на володіння підросійською Україною і навіть змусили українців відмовитися від традиційної назви єврейського населення «жиди». Неприродність цього національного позначення відчували і історик Михайло Грушевський, і сходознавець Агатангел Кримський. У терміні «жид» вони вбачали образу. Саме в такому семантичному забарвленні його вживалися росіяни. Хоча українці, колишні мешканці Речі Посполитої, звикли до нього як цілком природного. Полякам таких вимог євреї не виставляли, визнаючи, крім того, за ними природне право на відновлення історичної Польщі в кордонах 1772-го. Цікаво, що Євген Чикаленко і члени редакції газети «Рада» намагалися перебороти ці упередження. Вживаючи «жид» у позитивному контексті, натомість «євреями» називаючи національних перевертнів-русифікаторів.
Тільки-но український рух перетворився на потужну силу, ситуація у відносинах із євреями почала змінюватися на краще. Особливо помітна різниця ставлення останніх до українського питання на Галичині. Там вони не лише підтримали ЗУНР, а й навіть виставили в УГА двотисячний Жидівський курінь. Єврейська еліта в нашій країні не робила ставки на ідею Української держави протягом усього ХХ століття. Хоч опосередковано це була вина й самих українців, які робили мало спроб якимось чином зацікавити своїм рухом місцевих євреїв.
Дискримінаційні закони Російської імперії щодо євреїв (смуга осілості, заборони на освіту, обіймання адміністративних посад тощо) робили цю націю найбільш схильною до революційного опору царату. Усі радикальні партії всеросійського характеру лівого спрямування (меншовики, більшовики, есери) переважно складалися з осіб єврейської національності. Водночас і ліберальні сили мали чималий відсоток їх у своєму складі. Русифікувавшись самі, вони ставали речниками русифікації і для українців. Ті з них, що полишили свою національність і визнавали себе росіянами, перебуваючи в авангарді русифікації, виявляли почасти незавуальоване українофобство.
Читайте також: Дружба народів
ПОШУК ПОРОЗУМІННЯ
Деякі представники єврейської інтелігенції, які на той час уже стали частиною загальноросійського культурного проекту, частково підтримали український рух. Уже в Київській громаді 1860–1870-х років було чимало євреїв, до того ж самовідданих прихильників української культурної окремішності й фактично перших ідейних самостійників поруч із Володимиром Антоновичем та Олександром Кониським. Вільгельм Беренштам – «гарячий» українець за політичним вибором. За своє українофільство його кілька разів висилали за межі України, він був змушений два десятиріччя працювати в Петербурзі, але наприкінці життя повернувся й знову став членом Старої громади (об’єднання української інтелігенції в Києві у 1870-х), був найсумліннішим відвідувачем її засідань.
Фінансово громаді багато допомагав інший її член банкір Всеволод Рубінштейн. У жандармських звітах можна прочитати, що українською справою займалися не так «природні малоросіяни», як євреї (серед громадівців було також багато німців, шведів, поляків, росіян: Ілья Шраг, Самуїл Ліндфорс, Тадей Рильський, Борис Познанський, Костянтин Михальчук, Олександр Русов). Жандарми не дуже силувалися робити в цьому питанні якісь національні розрізнення. Творцем концепту української політичної нації – територіального патріотизму землі – був поляк В’ячеслав Липинський. Цей концепт спрацював і щодо українських євреїв. Характерно, що саме «не зовсім українці» були часто-густо найсвідомішими політичними українцями.
Нове покоління вже політичних українців, а не українофілів почало шукати домовленостей із місцевим єврейством про спільні дії за національне визволення. Поступово націонал-демократи намагалися схилити євреїв на бік українських домагань та облишити російську орієнтацію.
Сіонізм – рух за будівництво Єврейської держави на історичній батьківщині – був природним союзником української соціал-демократії, яка одним зі своїх завдань мала побудову власної держави. Зародився він у найблагодатнішій для євреїв країні Австро-Угорщині, а знайшов своє найбільше поширення в Росії, де для євреїв існували значні кар’єрні перешкоди. Цікаво, що лідер УСДРП Лев Юркевич, який обстоював ідею української самостійності й водночас був ортодоксальним марксистом, виступав за примат класового над національним, називав пропаганду ідеї самостійної України українським сіонізмом. Саме УСДРП налагодила співпрацю з єврейськими соціалістами, які мали потужні впливи в Україні (партії «Бунд», «Поалей-Ціон», «Серп» тощо). Однак для останніх вигіднішими партнерами виступали російські соціал-демократи. РСДРП – імперська партія – була соліднішою за нечисленну УСДРП.
Утім, УСДРП мала у своїх рядах чимало українців єврейського походження: Михайло Гехтер – визначний публіцист «Ради», Олександр Гермайзе – член Центральної Ради, права рука Грушевського в історичній секції ВУАН, Лев Ідзон став одним із перших дослідників творчості Володимира Винниченка. Саме УСДРП ініціювала кооптацію до ЦР представників єврейських партій, залучила їхніх політиків до роботи в Генеральному секретаріаті. Євреї були зазвичай міністрами фінансів у різних урядах УНР.
Але була й протилежна думка: протиставити єврейство українству, зберегти історичне статус-кво і далі варитися обом народам у різних не пов’язаних між собою суспільних казанах. Микола Міхновський, автор першої самостійницької програми наддніпрянців, пропонував бачити в євреях громовідвід в українських політико-культурних негараздах теперішнього часу. Після першої російської революції він радив українцям тримати спільний протиєврейський фронт із чорносотенцями Пєтра Столипіна. Євген Чикаленко намагався ж проводити у «Раді» прихильну єврейську опінію. Його навіть жартома називали «єврейським батьком», але розтопити атмосферу традиційної національної недовіри як із боку євреїв, так і з боку українців не вдалося.
Читайте також: Війна, мир, українська незалежність і товариш Троцький
ОПОРА НА БІЛЬШОВИКІВ
І все ж у цій історичній ситуації міцного політичного українсько-єврейського союзу на умовах визнання української державності за гарантування найширших прав для єврейської автономії не вийшло. Знову перемогла ставка євреїв на сильнішого. Гору взяла гравітація на тоталітарний і деспотичний більшовизм із його орієнтацією на інтернаціоналізм та світову революцію. Чимало євреїв були спокушені роллю лідера нової політичної еліти в червоній імперії.
І це при тому, що ця імперія вимагала відмовитися від власних традиційних елементів: юдейської релігії, мови і навіть національної самоідентифікації. Єврейські комуністи змінювали свої прізвища на російські псевдоніми. Лідери РСДРП переважно за місцем народження були з українських земель: Лев Троцький (Бронштейн) – із Миколаївщини, Грігорій Зінов’єв (Аппельбаум-Радомисльський) – із Північної Київщини, Мойсей Урицький був сином черкаського купця другої гільдії. Євреї за маятниковим принципом (нас визискували, то тепер ми відіграємося на інших) масово наводнили ЧК, каральні загони для боротьби із селянством, таким чином лише підіграючи затихлому начебто побутовому (соціально-економічному) антисемітизму.
УНР давала євреям права, небачені в конституціях інших держав: персональну автономію, підпорядкування власному єврейському міністерству при об’єднаному Міністерстві національних відносин (для трьох найбільших національних меншин в Україні: росіян, поляків та євреїв). Це була своєрідна данина часам кагалу, коли євреїв судила їхня ж громада, а не міська чи шляхетська влада поляків та українців. Їдиш визнавали однією з державних мов України, підтримку діставали всі єврейські культурні сфери: театр, школа, література тощо. Однак що означали обіцянки сторони, яка програла у військових змаганнях із більшовиками?
Зрештою ставка на сильного обернулася трагедією для єврейського народу в роки утвердження сталінського тоталітаризму. Водночас чимало євреїв свідомо пішли на службу новій російській імперії – СРСР, ставши органічною частиною системи й фактично «відмившись» від національного, перетворилися на homo soveticus. Вони втратили усі зв’язки з братами по вірі, мові й культурі, які стали на шлях розбудови єврейської державності.
Читайте також: Хто збудував дорогу, яка привела до Бабиного Яру?