▪   Едвард Лукас

Тягар історії

У Європі немає практично жодної країни, в якої не було б історичних травм. Але при цьому навряд чи хтось із них спроможний дивитися мужньо у вічі своєму минулому
Матеріал друкованого видання
№ 46 (159)
від 12 листопада, 2010

Погляньте на мапу світу й спробуйте знайти країну без нещасливого минулого: країну, яку б ніколи ніхто не захоплював, яка б не переживала окупації чи колонізації або ж яка сама не окуповувала б і не колонізовувала б інших. Зробити це дуже важко.

Методом виключення

Давайте рахувати методом виключення. Країни Африки, Азії, обох Америк та Близького Сходу в той чи інший час опинялися на орбітах колонізаторської Європи, Отаманської, Китайської та Японської імперій (часто по кілька разів поспіль або з перер­вами). Лише трохи більш ніж десяток європейських держав, а саме: Албанія, Болгарія, Естонія, Фінляндія, Ірландія, Латвія, Норвегія, Швейцарія, а також країни колишньої Югославії та колишньої Чехословаччини – ніколи не були імперіями. До них можна додати Румунію та Литву.

Спробую випередити деякі докори, що можуть прозвучати на мою адресу за такі слова. Мені добре відомо, що дехто вважає Югославію такою собі сербською імперією. Я усвідомлюю також, що та роль, яку Румунія відіграла в Другій світовій війні, змушує декого сприймати її як спільницю гітлерівського імперіалізму. І Литва, до речі, теж мала щось на кшталт власної імперії. Щоправда, Литовська імперія була дуже ліберальною.

Проте майже всі ці скромні країни мають трагічні періоди у своїй історії: Ірландія – в лабетах Британії, Фінляндія – під ковпаком Радянського Союзу, Норвегія – під німецькою окупацією, що настановила маріонетковий уряд Відкуна Квіслінга (1940–1945), Албанія – в лещатах фашистської Італії тощо.

Тож хто залишається в списку країн без нещасливого, болісного історичного досвіду? Швейцарія й кілька мікродержав, як-от Андорра та Ліхтен­штейн. Але навіть Швейцарія має свої травми: їй закидають рішення не приймати єврейських біженців під час Другої світової війни та відмивання вкрадених нацистами грошей і коштовностей. Принагідно ще можна навести приклад Швеції. Її імперія існувала дуже давно й була доволі спокійною. Естонці згадують шведське панування над своєю країною як «золоті часи». Але Швеція також має свої військові рани, починаючи від почуття провини за постачання залізної руди й вугілля нацистам і закінчуючи відправленням латиських біженців назад до ГУЛАГу.

Вибіркова пам’ять

Отже, правильно буде говорити про те, що в усьому світі не знайдеться країни, яка мала б беззастережно й наскрізно щасливе минуле. Всі відчувають чи то вину, чи то гнів, чи то і те, і те водночас. Хоча вибірковість пам’яті, амнезія та викривлення допомагають створити зручну й приємну псевдоісторичну ілюзію замість історії як такої. Так, Британія дуже добре пам’ятає все, що стосується її ролі в Другій світовій війні, коли, відповідно до шкільних підручників, британці «вистояли самі» проти гітлерівських бомб. У такій риториці немає місця іншим частинам Британської імперії, а також полякам, грекам, чехам, словакам, норвежцям, які боролися пліч-о-пліч із нами.

Америка також має схожі егоцентричні погляди й згадує про початок війни радше в 1941-му, ніж у 1939-му. Американці стверджують, що вони воювали, щоб зупинити Голокост. Але й Британія, і Америка висловлюються туманно, коли йдеться про глибинні причини війни, починаючи від сміховинно несправедливих Версальського та Тріанонського договорів до систематичного умиротворення Гітлера ще в ті часи, коли нацистська Німеччина була доволі слабкою.

Британські й американські військові злочини також не дістали належного розголосу. Протягом десятиліть ніхто не згадував про те, як у 1945-му армія Британії віддала на розправу югославським комуністам десятки тисяч сербських четників. Крім того, британці спільно з американцями видали радянській контррозвідці «СМЕРШ» командування й козаків Власівської піхотної дивізії. Використання послуг екс-нацистів у поствоєнній розвідці та ядерних програмах виправдовувалося обставинами холодної війни, яку треба було, мовляв, терміново вигравати. Такий прагматизм здається дивним на тлі високих моральних ідеалів, на яких ґрунтуються оцінки західних союзників своєї участі у війні.

Незрозумілий і помилковий спосіб історичного мислення набуває особливо гротескних форм у Росії, яка й досі покладається переважно на радянську історіографію, розроблену після 1945-го Андрієм Ждановим, соратником Сталіна. Пакт Молотова – Ріббентропа або ігнорують, або виправдовують як розсудливий тактичний хід, до якого спонукала категорична відмова західних країн сформувати антинацистську коаліцію. Території, які СРСР отримував відповідно до пакту, були, мовляв, радянськими, а їхні мешканці – радянськими людьми. Жертовність і героїзм Червоної армії в боротьбі з Гітлером є найвищим моральним подвигом ХХ століття.

Кожного, хто наважується кинути виклик такій інтерпретації історії, звинувачують у святотатстві. Крім того, він може потрапити в лещата кримінального судочинства. Дуже ризиковано сумніватися навіть у сентиментальних та історично неточних фрагментах радянсь­кої військової міфології. 2009 року журналіст і правозахисник Алєксандр Подрабінек опублікував статтю, в якій ішлося про те, що радянське минуле було «кривавим, фальшивим і ганебним». «Наші», прокремлівський молодіжний рух, почали переслідувати та цькувати автора, влаштовуючи пікети навпроти його будинку. А ось інший приклад. Тривала спроба черкесів привернути увагу до геноциду, який вони пережили за часів царистського режиму в 1860-х, мала дуже глухе, кволе відлуння.

Проте Путін виявив бажання принаймні згладити, якщо не вирішити суперечки щодо найсумнівніших сторінок радянської історичної спадщини, особливо коли йдеться про країни, де Росія має бізнес-інтереси: Польщу, Угорщину та Чехію. Це не повномасштабна переоцінка радянського та російського минулого, яка насправді, на мою думку, є нагальною. Але все ж таки це краще за вперте повторювання жданівської версії історії, характерне для раннього путінського правління.

Натомість Німеччина є напрочуд прискіпливою до самої себе, коли йдеться про її історичну відповідальність. Коли Еріка Штайнбах, голова Союзу вигнаних німців, заявила, що Польща також відповідальна за розв’язання війни в 1939 році, вона була змушена одразу ж вийти з виконавчої органу правлячого Християнсько-демо­кратичного союзу. При цьому Німеччина активно підтримує Ізраїль і, на думку багатьох, заплатила цілком адекватну фінансову компенсацію тим, кого нацисти зганяли на роботи, тим, хто пережив Голокост, та іншим постраждалим. Щоправда, інколи гроші проходили через комуністичні уряди, які, своєю чергою, розкрадали їх.

Це тяжко… дуже тяжко

Але коли ви відмовляєтеся від табу, то думати над питаннями історії стає неймовірно тяжко. Чи був Гітлер божевільним? Чи просто злим? Чи і те, й інше? Чому все ж таки так багато німців його підтримували? Чи вони всі втратили здоровий глузд? Чи, може, його гучноголосе, пишномовне заперечення німецького приниження спиралося на дещицю правди? І якщо це дійсно так, то чому сьогодні ніхто не може говорити про таке відкрито?

Як на мене, осмислення цього минулиго, що триває вже 65 років, є незбалансованою. Німці знають дуже багато про злочини нацистів на Сході, особливо про масові вбивства євреїв. Їм також добре відомо, що Гітлер був бездарним головнокомандувачем. І німці серйозно вважають, що бомбардування Німеччини союзниками, особливо Дрездена, вигнання німців із «втрачених територій» на Сході й масові ґвалтування німецьких жінок радянськими солдатами певною мірою є розплатою за все зло, що чинилося від їхнього імені.

Усе це, як на мене, коктейль концептуальних та моральних непорозумінь, розбавлений фактуальними неточностями. Чи багатьом німцям, приміром, відомо, що внаслідок бомбардувань Дрездена загинуло приблизно стільки само людей, скільки й під час німецьких авіанальотів на Варшаву в 1939 році? Остання польська трагедія, до речі, потьмяніла на тлі подальших жахів, які пережила Польща за німецької окупації.

Поляки також мають однобічний погляд на історію. У їхніх історичних візіях присутня біла пляма щодо Литви, чий наратив минулого, своєю чергою, ґрунтується на боротьбі проти мовної та культурної полонізації. Страхи, які з цього постали, і досі є сильними. Вони, власне, пояснюють, чому литовський парламент дотепер ухиляється від ухвалення закону, який дозволив би використовувати польську літеру w у прізвищах, що вносяться до офіційних документів. Поляки, зі свого боку, часто недовір­ливо і навіть гнівно ставляться до того, що Литва, якій, до речі, ще важче, ніж їм, спонукати інших почути її голос, може сприймати їх як панівних, жорстоких чужинців.

Це не узгоджується з польським історичним наративом, вузьким і ригідним, заснованим на ідентичності жертви, ідеї героїчної боротьби за виживання та безперервній протидії неуцтву чужинців. Усе це виливається в деформовані й нещирі аргументи щодо долі євреїв у Польщі. Поляки пам’ятають, що їхні земляки допомагали євреям. Сім із перших восьми своїх військових операцій підпільна Армія Крайова провела на підтримку повстання у Варшавському гетто. Але вони часто забувають про повоєнний погром тих, хто вижив під час Голокосту, в місті Кельце (незначний за нацистськими стандартами, але від того не менш ганебний і страхітливий).

Єврейська пам’ять про Голокост також неповна. Найбільше уваги приділено історіям тих, хто вижив. Ми знаємо чимало про життя в трудових концентраційних таборах саме завдяки людям, які вийшли з них. Натомість дуже мало відомо про те, як то бути розстріляним уночі в темному лісі й похованим у невідомій могилі. Популярна концепція Голокосту все ще відкрита для дискусій. Такі автори, як Даніель Голдхаген, подали вбивчий антисемітизм нацистських фанатиків як основне (часом навіть єдине) пояснення масових убивств євреїв. З цього погляду Голокост є унікальним явищем: спроби ввести його в ширший контекст заперечуються, позаяк вважається, що зрештою вони ведуть до заперечення геноциду євреїв чи навіть є його еквівалентом. Натомість масові вбивства ромів, психічно хворих та радянських в’язнів війни є незначущими, як, до речі, й змова Сталіна та Гітлера.

Якщо вже довести цю думку до кінця, то виявляється, що таке вузьке бачення долі євреїв у Другій світовій збігається з радянською концепцією історії. Звільнення в’язнів Аушвіца стає центральним моментом війни, коли євреїв, які найбільше страждали під час війни, визволяє Радянський Союз – країна, що також найбільше потерпала у війні.

Як на мене, це непослідовно з багатьох причин. Звільнення Аушвіца не було військовою метою ні для СРСР, ні для союзників. Якби цей табір смерті розташовувався на території Франції, то людей там урятували б американці або британці. Просто так склалося, що чотири табори смерті були розбиті саме на Сході гітлерівської імперії. Не варто забувати і такий фрагмент історії: Червона армія отаборилася на Віслі, давши змогу СС докінчити свою чорну справу в Польщі й зачистити польське гетто в Лодзі.

Земля в крові

Цього місяця побачила світ книжка «Криваві землі» (Bloodlands) професора історії Єльського університету Тімоті Снайдера, що є найкращими ліками від самозацикленого, вибіркового та амнезійного бачення історії. «Криваві землі» – смуга територій від Балтійського до Чорного морів, де тоталітарні імперії Гітлера і Сталіна спочатку змовилися, а потім зіткнулися. Головна теза Снайдера: страждання цих країн і людей треба розглядати цілісно. Як зазначає Енн Еппл­баум у своїй майстерній рецензії в New York Review of Books, для підприємця з Польщі не було особливої різниці між тим, що його могли вбити совєти, бо він багатий, і тим, що його могли знищити нацисти, бо він єврей.

Тімоті Снайдер чітко унаоч­нює стерильні поверхові гасла, які панують у публічних дебатах щодо дражливих історичних питань. При цьому він не оскаржує визначального значення Голокосту в європейській історії: це справді була перша спроба в сучасній Європі знищити цілу етнічну групу як таку. А також не прагне довести чи спростувати те, що Сталін був такий самий поганий, як і Гітлер, чи навіть гірший за нього. І він має рацію. Гріховність не можна вимірювати в якихось порівняльних одиницях, так само як добро і мужність. 14 млн людей, яких було вбито між 1933-м та 1945-м, варті кращої пам’яті, ніж та, в якій вони є лише сумними статистичними даними, що мають довести чиюсь більшу порівняно з іншими провину. У книжці Снайдера наголошується, що саме диктатори вимірювали людське життя цифрами. Наше ж завдання – пам’ятати про них як про людей.

Очі у світлі

Який висновок із цього ми маємо зробити? Насамперед що історичні табу – це ознака слабкості. Коли хтось каже, що його ображають мої слова про те, що більшість загиблих у радянській армії походили не з Росії, а з інших республік СРСР, я знову й знову повторюю: ми не зможемо зрозуміти власної історії, не переступивши через свої почуття та емоції. У Євангелії від Йоана (8:32) зазначено: «Пізнайте Істину, і Вона зробить вас вільними». Лише поглянувши на найчорніші фрагменти нашої історії, ми зможемо говорити про неї вільно і стати справжніми друзями колишнім ворогам. Мені боляче визнавати, що сходження моєї країни, Великої Британії, на вершину успіху, починаючи з 1066 року й далі, супроводжувалося масовими вбивствами, а її сповзання до другорядного статусу призвело до наших численних зрад тих, хто нам довірився. Але ця істина робить мене вільним. Завдяки цій свободі я можу об’єктивно пишатися тим, що ми зробили доброго. А головне – дивитися у вічі людям, яких ми образили, й шукати з ними порозуміння.

Діти Європи й геноциду. Єврейські жінки та діти під прицілом німецьких автоматників виходять із Варшавського гетто. У травні 1998-го газета Le Figaro написала, що хлопчиком із піднятими догори руками може бути Цві Нусбаум, який народився в Палестині, вижив під час війни й виїхав до США  

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.