Куди б я зараз не їхав, вдома чи за кордоном мені ставлять те саме питання: що відбувається в американській політичній системі? Як у країні, яка (чи не найбільше за інших) виграла від імміграції, торгівлі і технологічних інновацій, раптом з’явився вірус антиміграційного, антиінноваційного протекціонізму? Чому деякі крайні ліві (а ще більше – крайні праві) вхопилися за грубий популізм, який обіцяє повернення до безповоротно втраченого минулого, котрого для більшості американців ніколи й не існувало?
Справді, в Америці вкорінилося певне занепокоєння щодо сил глобалізації, імміграції, технології, навіть самої зміни. Це явище не нове і не дуже відрізняється від невдоволення, яке шириться у всьому світі і часто проявляється у скептичному ставленні до міжнародних інститутів, торгових угод та імміграції. Його можна побачити у недавньому голосуванні Британії за вихід з Європейського Союзу і у зростанні впливу популістських партій у світі.
Значна частина цього невдоволення викликана страхами, які в принципі не мають економічного підґрунтя. У настроях деяких американців проти мігрантів, мексиканців, біженців сьогодні відлунюють нативістські тенденції минулого – Актів «Про заколот» і «Про ворожих іноземців» 1798 року, руху «незнайків»*, антиазійських настроїв кінця ХІХ – початку ХХ століття і ще безлічі епох, коли американцям казали, що можна відродити колишню славу, якщо вони просто візьмуть під контроль якусь групу чи ідею, що загрожує Америці. Ми переборювали ці страхи і подолаємо їх ще раз.
Але частина цього невдоволення постає з обґрунтованого занепокоєння з приводу економічних сил, присутніх тривалий час. Десятки років зменшення росту продуктивності і збільшення нерівності вилилися у повільніше зростання доходів у родинах із низькими і середніми заробітками.
Читайте також: Доба Обами
Глобалізація і автоматизація послабили становище і спроможність робітників забезпечити собі пристойну заробітну платню. Надто багато потенційних фізиків та інженерів пропрацювали роки, переганяючи гроші по фінансовому сектору, замість прикласти свої таланти до інновацій у реальному секторі економіки. А фінансова криза 2008 року, здавалося, лише поглибила ізоляцію корпорацій і еліт, які часто, видається, живуть за іншими правилами, ніж рядові громадяни.
Тож нічого дивного, що багато хто приймає аргументи про нечесну гру. Але серед цього зрозумілого обурення (часто-густо роздмухуваного політиками, які готові проблему поглиблювати, а не вирішувати) важливо не забувати, що капіталізм був і залишається найбільшим рушієм процвітання і можливостей, які будь-коли знав світ.
За останні 25 років частка людей, які живуть у крайніх злигоднях, скоротилася і з майже 40% опустилася на рівень, нижчий за 10%. Минулого року американські домогосподарства мали найбільший в історії приріст доходів, а рівень бідності знижувався шлидше, ніж будь-коли з 1960-х років. Зарплати зростали швидше в реальному вираженні протягом цього економічного циклу, ніж будь-якого іншого з 1970-х. Ці здобутки були б неможливими без глобалізації і технологічних перетворень – тих факторів, які частково зумовлюють неспокій, а на його тлі розгортаються нинішні політичні дебати.
Це – той парадокс, який визначає наш сьогоднішній світ. Світ нині заможніший, ніж будь-коли, і все ж у суспільстві відчувається непевність і напруга. Тому у нас є вибір –сховатися у старих, замкнутих економіках, або наполегливо рухатися вперед – і при цьому визнавати, що глобалізацію може супроводжувати нерівність, але все одно робити все, аби змусити глобальну економіку працювати краще на благо всіх людей, а не лише верхівки.
Сила добра
Прибутки як мотив можуть стати могутнім рушієм загального добра, спонукаючи бізнес створювати продукти, про які мріють споживачі, або банки – кредитувати молоді підприємства. Але сам по собі він не приведе нас до загального процвітання і розвитку. кономісти давно визнають, що ринки, залишені напризволяще, можуть занепадати. Це може трапитися через тенденцію до монополії і визискування ренти (як про це пише The Economist), неспроможність бізнесу враховувати вплив його рішень на інших, через забруднення або те, як відсутність інформації може зробити споживачів беззахисними перед небезпечними продуктами чи нав’язати надмірно дороге медичне страхування.
У ширшому масштабі капіталізм, створений обмеженим колом людей і непідзвітний багатьом – загроза для всіх. Економіки розвиваються успішніше, коли ми закриваємо розрив між багатими і бідними, а зростання маю широку базу. Світ, у якому 1% людства контролює стільки багатства, скільки інші 99%, ніколи не буде стабільним. Прірва між багатими і бідними не нова, але як дитина з міських нетрів бачить хмарочос неподалік, так і технології дають змогу кожній людині зі смартфоном побачити, як живуть найбільш привілейовані. Очікування зростають швидше, ніж виконуються обіцянки уряду, а всепроникне відчуття несправедливості підриває віру людей у систему. Без довіри капіталізм і ринки не можуть далі забезпечувати такий приріст, як у минулі століття.
Цей парадокс прогресу і ризику формується десятки років. І хоча я пишаюся здобутками моєї адміністрації за ці вісім років, я завжди визнавав, що робота з удосконалення нашого союзу триватиме набагато довше. Президентство – це естафета, що вимагає від кожного з нас робити свій внесок у наближення країни до мети.
Читайте також: Порошенко розповів про результати переговорів з Обамою у Нью-Йорку
То ж звідки має почати мій наступник? Щоб рухатися далі, необхідно визнати, що американська економіка – страшенно складний механізм. В теорії деякі радикальні реформи – подрібнити всі найбільші банки або запровадити непідйомне, високе мито на імпорт, – можуть виглядати дуже привабливо. Але економіка не абстракція. Її не можна просто перекроїти оптом і скласти назад без реальних наслідків для реальних людей.
Натомість повне відродження віри в економіку, у якій працьовиті американці можуть пробитися наперед, вимагає вирішення чотирьох головних структурних викликів: різке підвищення росту продуктивності, боротьба з ростом нерівності, забезпечення робочих місць усім охочим і створення стійкої економіки, готової до майбутнього зростання.
Уперше за останні роки ми побачили неймовірний технологічний прогрес у полі інтернету, мобільного широкосмугового зв’язку і технологій, штучного інтелекту, робототехніки, новітніх матеріалів, вдосконалень енергоефективності і персоналізованої медицини. Ці інновації змінили наше життя, утім їм ще не вдалося суттєво стимулювати підвищення продуктивності, яке можна було би виміряти. За останнє десятиріччя в Америці спостерігалось найшвидше зростання продуктивності серед країн G7, але воно сповільнилося майже в усіх передових економіках (див. графік 1). Без швидшого зростання економіки ми не зможемо генерувати бажаного зростання зарплат, як не діли пиріг.
Головне джерело останнього етапу сповільнення продуктивності – це брак державних і приватних інвестицій, почасти викликаний негативними наслідками фінансової кризи. Але серед іншого воно зумовлене і самонавіяними гальмами: антиподатковою ідеологією, яка відкидає практично будь-які нові джерела державного фінансування; зацикленість на дефіцитах за рахунок відтермінування витрат на обслуговування, які ми перекладаємо на своїх дітей – особливо це стосується інфраструктури. І політична система – така поляризована, що ідей, які колись здобували підтримку обох партій, на зразок реконструкції мостів і аеропортів, не варто й починати.
Посприяти приватним інвестиціям і інноваціям можна і податковою реформою для бізнесу (знизити актуальні ставки оподаткування і закрити лазівки для уникання від їх сплати), а також державними інвестиціями у фундаментальні дослідження. Політика, спрямована на освіту, важлива і для нарощення економічного зростання, і щоб зробити його доступними для всіх. Сюди входить усе від підтримки фінансування раннього навчання дітей до покращення старших класів середньої школи, збільшення доступності вищої освіти і розширення високоякісної професійної підготовки.
Зростання продуктивності і зарплат залежить і від створення глобальних змагань за першість у поліпшення правил торгівлі. Хоча деякі громади страждають від зовнішньої конкуренції, торгівля усе ж допомогла нашій економіці набагато більше, ніж зашкодила. Експорт допоміг нам вийти з рецесії. Американські фірми-експортери платять своїм працівникам у середньому майже на 18% більше за ті компанії, які не експортують свою продукцію. Це – дані моєї Ради економічних консультантів. Тому я і надалі вимагатиму від Конгресу ухвалити угоду про Транстихоокеанське партнерство і підписати угоду про Трансатлантичне торгово-інвестиційне партнерство з ЄС. Ці угоди, як і інтенсифікація торгівлі, створить рівні умови і для працівників, і для бізнесу.
По-друге, крім зменшення продуктивності, у більшості розвинутих економіках зросла нерівність, і найпомітніше це зростання у Сполучених Штатах. У 1979 році 1% найбагатших американських сімей отримували 7% усього доходу після вирахування податків. До 2007 року ця частка зросла більше, ніж удвічі, і сягнула 17%. Це кидає виклик самій суті американського народу. Ми не заздримо успіхові, ми прагнемо до нього і захоплюємося тим, хто його досягає. Фактично ми часто миримося з більшою нерівністю, ніж багато інших країн, тому що переконані: наполегливою працею ми можемо покращити власне становище, а наші діти можуть жити ще краще.
Як сказав Абрагам Лінкольн, «ми не пропонуємо воювати з капіталом, але ми щиро бажаємо дати найскромнішій людині шанс розбагатіти так, як і інші». І тут постає проблема дедалі більшої нерівності – вона притлумлює вертикальну мобільність. Вона робить найвищий і найнижчий щаблі драбини «липкішими» в – важче підійматися нагору і важче втрачати своє місце на вершині.
Читайте також: Чи боротися за Україну
Економісти називають багато причин появи нерівності: технології, освіта, глобалізація, ослаблення профспілкового руху і зменшення мінімальних зарплат. Вони мають рацію, і ми досягли реальних успіхів на всіх цих фронтах. Але я вважаю, що зміни в культурі і цінностях також відіграли основну роль. У минулому різниця в оплаті між президентами компаній і працівниками стримувалася за рахунок соціальної взаємодії між працівниками на всіх рівнях – у церкві, у школах, де навчалися їхні діти, у громадських організаціях. Через це керівники приносили додому приблизно в 20-30 разів більше за середнього робітника. Ослаблення або усунення фактора стримування – одна з причин, чому нинішнім CEO зараз платять у понад 250 разів більше.
Економіки успішніші, коли ми ліквідовуємо розрив між багатими і бідними, а зростання має широку базу. Це не просто моральний аргумент. Дослідження показують, що у країнах із більшою нерівністю зростання більш ненадійне, а рецесії частіші. Коли багатство концентрується на верхівці, це означає, що широка база здійснює менше споживчих витрат, а вона є рушійною силою ринкових економік.
Америка показала, що прогрес можливий. Минулого року доходи зростали більше у домогосподарств з низьким і середнім рівнем доходів, ніж у тих, що займають верхні позиції (див. графік 2). За час перебування моєї адміністрації при владі, за розрахунками Департаменту фінансів, до 2017 року ми піднімемо доходи для родин з найбідніших 20% населення на 18%, а середню ставку податку для домогосподарств із прогнозованими прибутками вище $8 млн на рік – 0,1% найбагатших – майже на 7 відсоткових пунктів. При тому, що 1% домогосподарств із найвищими доходами зараз сплачують частку, яка більше відповідає їхньому рівню, запроваджені моєю адміністрацією зміни оподаткування більше підняли частку доходів, що їх отримують усі інші родини, ніж будь-яка попередня адміністрація, починаючи щонайменше з 1960 року.
Та навіть цих зусиль недостатньо. У майбутньому нам доведеться ще агресивніше вживати заходів для того, щоб зупинити зростання нерівності, яке триває десятиліттями. Головну роль тут повинні відігравати профспілки. Вони допомагають робітникам отримати більший шматок пирога, але їм слід бути гнучкішими, щоб пристосовуватися до глобальної конкуренції. Підвищення федерального порогу мінімальної заробітної плати, розширення податкового кредиту на зароблений дохід для робітників, які не мають на утриманні дітей, обмеження податкових пільг для домогосподарств із високим рівнем доходів, недопущення зростання вартості освіти для студентів, які добре вчаться, а також забезпечення рівної оплати за однакову роботу для чоловіків і жінок теж допоможе нам рухатися у правильному напрямку.
По-третє, успішна економіка залежить також від реальних можливостей на ринку праці для всіх, хто хоче мати роботу. Утім, Америка зіткнулася з тривалим зниженням частки робітників найбільш працездатного віку (див. графік 3). У 1953 році не працювали усього 3% чоловіків віком від 25 до 54 років. Сьогодні частка таких чоловіків дорівнює 12%. У 1999 році не працювали 23% жінок працездатного віку. Сьогодні – 26%. Люди, що починають працювати або повертаються до праці в економіці, яка міцніє, з кінця 2013 року компенсували постаріле покоління бебі-бумерів, які виходять на пенсію, і стабілізували частку робочої сили. Але цього недостатньо, щоб подолати тривалу несприятливу тенденцію.
Вимушене безробіття відбивається на задоволенні від життя, самооцінці, фізичному здоров’ї і смертності. Воно пов’язане з катастрофічним ростом опійної наркоманії і викликаним нею зростанням смертності від передозування і самогубств серед американців без вищої освіти – групи, в якій частка робочої сили впала найнижче.
Утримати більше американців, які переживають скрутні часи, на ринку праці можна багатьма способами. Серед них – забезпечення страхування заробітної плати для робітників, які не можуть знайти нову роботу з таким же рівнем оплати, як колишня. Тут допоможе розширення доступу до якісних муніципальних коледжів, апробовані моделі професійного стажування і допомога в пошуку нової роботи, а також розширення доступу до страхування на випадок безробіття для більшого числа працівників. Оплачувані відпустки і гарантовані лікарняні, а також більший доступ до високоякісних дошкільних закладів і раннього навчання зроблять більш гнучкими як працівників, так і працедавців. Реформи у нашій кримінально-правовій системі і поліпшення процесу повернення людей до робочої сили, підтримані обома партіями, також можуть покращити залучення до робочої сили – якщо їх запровадять у силу.
Побудова міцнішого фундаменту
І нарешті, фінансова криза ще раз болюче нагадала, що потрібна більш живуча економіка, здатна до сталого зростання, але без того, аби сплюндрувати майбутнє заради нинішнього. Не можна більше сумніватися в тому, що вільний ринок процвітає лише за наявності правил, що захищають від системних невдач і забезпечують чесну конкуренцію.
Пост-кризові реформи Волл-Стріт зробили нашу фінансову систему стабільнішою і сприятливішою для зростання у віддаленій перспективі. Зокрема вони принесли більше капіталу для американських банків, меншу залежність від короткотермінового фінансування і якісніший нагляд над цілою низкою інституцій і ринків. Великі американські фінансові установи більше не отримують легких грошей, які мали раніше. Тобто, ринок дедалі краще розуміє, що вони вже більше не «завеликі, щоб допустити їхнє банкрутство». І ще ми створили безпрецедентного контролера: Бюро з питань захисту прав споживачів фінансових послуг (Consumer Financial Protection Bureau), щоб контролювати фінансові установи і щоб їхні клієнти могли отримувати кредити та повертати їх на чітких, наперед відомих умовах.
Але навіть з усіма цими успіхами сегменти тіньової банківської системи все ще залишають вразливі місця, а реформу системи фінансування житла так і не проведено. Це слід розглядати як аргумент на користь того, що будувати треба на фундаменті вже зробленого нами, а не демонтувати його. А ті, хто повинен встати на захист подальших реформ, надто часто ігнорують досягнуті нами успіхи, натомість вважають за краще засуджувати систему в цілому. Дискусія американців зараз має зосереджуватися на тому, як найкраще будувати далі на основі цих правил. Заперечення цього прогресу робить нас вразливішими, а не міцнішими.
Читайте також: На комерційних засадах
Америці також слід більше робити для того, щоб готуватися до ударів заздалегідь. З нинішніми низькими відсотковими ставками фіскальна політика повинна відігравати більшу роль у боротьбі проти майбутніх спадів ділової активності; монетарна політика не повинна нести весь тягар стабілізації нашої економіки. На жаль, хорошу економіку може зіпсувати погана політика. Моя адміністрація забезпечила набагато ширшу фіскальну експансію, ніж багато кому подобалось би, під час виходу з кризи: більше десятка законів дали $1,4 трильйона підтримки економіці з 2009 по 2012 рік. Але війни з Конгресом за кожен крок, якого вимагає елементарний здоровий глузд, коштували багато енергії. Я не отримав експансію в повному обсязі, як того хотів, а Конгрес надто рано нав’язав економіці режим суворої економії, пригрозивши історичним дефолтом за боргами. Не можна, щоб моїм наступникам довелося воювати за надзвичайні заходи у скрутний час.
Натомість автоматично повинна надаватися підтримка найбільше постраждалим родинам і економіці (як-от страхування від втрати роботи). Життєво необхідно дотриматися фіскальної дисципліни у сприятливі часи, аби можна було підтримати економіку, коли постане необхідність, і виконувати наші довготермінові зобов’язання перед громадянами. Обмеження росту пільг, що випливає з успіхів Закону «Про доступну медицину» в напрямку скорочення затрат на охорону здоров’я, а також з обмеження податкових пільг для найбільш забезпечених, можуть вирішити довготермінові фіскальні проблеми, не жертвуючи для цього інвестиції у зростання і можливості.
І, нарешті, стале економічне зростання вимагає вирішення проблеми зі зміною клімату. За останні п’ять років уявлення про те, що більше зростання і зменшення викидів – це питання компромісу, втратило актуальність. Америка скоротила викиди в енергетиці на 6%, при цьому наша економіка зросла на 11% (див. графік 4). Успіхи США також допомогли прискорити укладення історичної Паризької кліматичної угоди, яка відкриває найкращу можливість зберегти планету для майбутніх поколінь.
Надія на майбутнє
Американська політична система може неабияк розчаровувати. Повірте мені, я знаю. Але понад два століття вона – джерело економічного і суспільного прогресу. Прогрес останніх восьми років повинен також дати світові певну надію. Попри всілякі чвари і незгоди, другу Велику депресію вдалося відвернути. Стабілізація фінансової системи не коштувала платникам податків ні цента; врятовано автомобілебудівну галузь. Я ввів у дію масштабніший фіскальний стимул навіть на більш ранньому етапі, ніж «Новий курс» Президента Рузвельта, і здійснював нагляд над найбільш комплексним із 1930-х років переписуванням правил для фінансової системи, а також над реформуванням охорони здоров’я і запровадженням нових правил, спрямованих на скорочення викидів від транспорту і електростанцій.
Результати видно: стійкіша економіка, яка зростає; 15 млн нових робочих місць у приватному секторі з початку 2010 року; зростання заробітної платні, зменшення бідності, початок скорочення нерівності; ще 20 млн американців отримали медичне страхування, тоді як затрати на охорону здоров’я ростуть найповільніше за 50 років; скорочення річних дефіцитів майже на три чверті; зменшення викидів вуглецю.
Закладено новий фундамент для всієї тієї роботи, яку ще потрібно виконати. Нове майбутнє творити нам. У ньому повинне бути зростання економіки – не лише надійне, а й спільне. Щоб досягти цього, Америка повинна і надалі неухильно співпрацювати з усіма країнами заради побудови міцніших і заможніших економік для усіх наших громадян у майбутніх поколіннях.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
*Йдеться про нативістську Американську партію, активну в 1840-50х роках. Рух постав як реакція на наплив мігрантів, обіцяла "очистити" американську політику, обмежуючи вплив ірландських чи німецьких католиків та інших іммігрантів, які нібито контролювалися Папою Римським і були ворожими до республіканських цінностей. Члени руху на питання про його діяльність – той був напівтаємним – мали відповідати "Нічого не знаю". Звідси і народна назва "незнайки" – Ред.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com