У моїй біографії є один нічим не примітний пункт: на другому курсі університету я писала курсову роботу «Мовна проблема на сторінках літературних видань». Досліджувала її через те, що це була моя проблема.
Я народилася і виросла в смт на Дніпропетровщині. Потім переїхала до російськомовного обласного центру і дізналася, що моя рідна мова, якою говорили батьки, бабця, вчителі, однокласники і я, виявляється, «якась не така». І взагалі її немає – це суржик.
Читайте також: Як двомовні громадяни стають російськомовними
Ми з подругами-студентками розпізнали одна одну не одразу. Почувши на парі «Пєрєдайтє, пожалуйста, зошит», Танька з Миколаївської області здогадалася, що Танька з Дніпропетровської говорить тією самою мовою. Або принаймні думає. Потім ми сиділи вчотирьох у гуртязі, й дівчата казали: «Та ладно, Інка, не прикидайся. Досить ламати язика, говори, як є. Не «гаварят», а «балакають». А я не могла перемкнутися. І не могла отямитися, ніби мене викрито у брехні.
На третьому курсі я вперше потрапила до Львова. Там зустріла мовно щасливих людей, для яких цієї проблеми не існувало. Тобто вона була для них набагато меншою, проблемою з телевізора, а в житті своєму вони її благополучно й однозначно вирішили, так мені тоді здавалося. Мене і всі мої мовні негаразди там навряд чи повністю розуміли. Я страшенно заздрила людям, які навіть не знали, як їм пощастило – народитися там, де вони народилися.
У Дніпропетровську в мене були проблеми з російською, яку я вивчала у школі тільки до дев’ятого класу. Мені не вдавалося говорити нею так само швидко, як моїм друзям, – починала затинатися. Це було психологічно важко – перемикатися з мови на мову, та ще й вивчати іноземні. Затинаючись російською, поступово змирилася, що ніколи не буду телевізійним журналістом, не працюватиму на радіо. Що просто спілкуватися з людьми мені буде, мабуть, проблематично, бо повноцінним носієм цієї мови не стану. І все через те, так я тоді думала, що в мене інша будова мовленнєвого апарату – українська.
Читайте також: Мовна стійкість дає людям змогу формувати середовище, а не залежати від нього
Далі сталося так, що я поїхала навчатися до Москви. За плечима в мене вже були три роки російськомовного Дніпра, університетський курс російської, екзамен із літературного редагування, завчені орфоепічні норми. Я вже не плутала «цЕпочку» з «цепОчкою», знала як рідне слово «щавЕль», любила «тОрти» і лускала лінійкою по лобі всіх, хто казав «укрАинский». У Москві досить легко перейшла на «російську російську», ходила на додаткові заняття до фахівця з акторської майстерності, успішно склала іспит зі стилістики, довчила все, чого не встигла вивчити у Дніпропетровську. Мене хвалили – я розмовляла зовсім без акценту, жодного тобі «південного говору» в моїй російській не вчувалося. Було і ще щось, про що мої нові друзі не здогадувалися: я перестала затинатися. Російською не говорила, а виспівувала наче соловейко. Щоправда, коли поверталася до Дніпра, де всі навколо говорили «українською російською», ніяк не могла перелаштуватися і, наприклад, почати знову вживати фрикативне «г». Навіть певний час уникала повернень до цього міста, бо не могла спілкуватися українською з людьми, з якими познайомилася, коли була російськомовною.
Коли вирішила повертатися до України, це вже не міг бути Дніпропетровськ. Нехай то буде інше місто, думала я, у якому мене ніхто не знає, де можу почати інше мовне життя і говорити українською, як завжди мріяла. Згодом так воно і сталося.
І далі вивчаю і рідну, й іноземні, мені це подобається. Отака в мене доволі складна, подекуди болісна, а водночас звичайна для України мовна біографія.
Знайомий якось пожартував: нормальні люди після другого пива починають пригадувати, хто коли вперше займався сексом, а ми – хто коли перейшов на українську. Говориться таке пошепки і таємно: «У 18».
Читайте також: Чимало українців успішно відстоюють свої мовні права