Битва під Грюнвальдом 15 липня 1410 року між об’єднаними військами Польського Королівства і Великого князівства Литовського з рицарями Ордену братів німецького дому Святої Марії в Єрусалимі була однією з найбільших у пізньосередньовічній Європі. Це перша спільна кампанія двох великих державних утворень Центрально-Східної Європи. Через півтора століття у Любліні вони об’єднаються у Річ Посполиту обох народів. У самій битві брала участь чимала кількість вояків з українських земель, зробивши і наш внесок у велику перемогу.
Передісторія битви сягає першої чверті XIII століття – часу, коли рицарі, повертаючись до Європи з хрестових походів, шукали собі нових ворогів для застосування набутих на Сході навичок. На узбережжі Балтійського моря, де проживали тоді язичницькі племена прусів та ятвягів, якраз знайшлося для них місце. Чи думав мазовецький князь Конрад, до чого призведе його нав’язлива ідея християнізації балтійських племен та запрошення рицарів Ордену на боротьбу з невірними в середині 20-х років XIII століття? Адже після того, як Орден 1226-го отримав від князя Хелмінську землю (на півночі сучасної Польщі), одразу почалися суперечки, що призвели навіть до нападу на столичне князівське місто Плоцьк. У прагненні підпорядкувати нову для себе територію брати-воїни повторювали ту саму схему, яку їм не вдалося цілковито реалізувати на теренах Угорського Королівства, а саме заснувати окреме державне утворення.
Місію з християнізації балтійських племен не було виконано, але Орден упродовж XIII та XIV століть так укорінився на цій території, що почувався господарем. Отримавши на початку XIV століття контроль над південним узбережжям Балтійського моря, брати-рицарі не зважали навіть на два рішення папського суду, що зобов’язав їх віддати узбережжя довкола Гданська та Добжинську землю відродженому Польському Королівству. Навіть найвеличніший із польських королів доби середньовіччя Казимир III не спромігся здобути для себе виходу до моря. Щоправда, завдяки своєму дипломатичному хисту він домігся спокою у відносинах з Орденом і уклав із ним 1343 року в місті Каліш мир, згідно з яким Польське Королівство отримало суміжні території (Добжинську і Куявську землі), але не узбережжя Балтики. Ця угода стабілізувала відносини між сторонами на півстоліття.
У цей час новим подразником для Ордену в регіоні стало Велике князівство Литовське. Язичники-литвини були об’єктом для місіонерської та загарбницької діяльності братів-хрестоносців. 1377 року престол Великого князя посів Ягайло, який усвідомлював, що язичницька Литва і далі буде об’єктом для зазіхань Тевтонського ордену. Труднощів із врегулюванням відносин додавала ще й громадянська війна Ягайла з рідним дядьком Кейстутом. Обидві сторони конфлікту зважали на чинник сусідства з Орденом і використовували це у своїх цілях.
У сусідньому Польському Королівстві відбулася чергова зміна володаря. 1383 року помер Людовік, який із 1370-го був одночасно польським та угорським королем. Його наступницею у Кракові стала неповнолітня донька Ядвіга. Поміж претендентів на її руку несподівано постала кандидатура Великого князя Литовського Ягайла. 14 червня 1385 року в місті Крево було укладено унію між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, результатом якого став вибір Великого князя Ягайла на користь польського короля та його одруження з Ядвігою.
Невирішене питання виходу до моря та втручання рицарів у справи Великого князівства ще більше загострили відносини в регіоні. Наприкінці 1401 року молодший брат короля Свидригайло втік до столиці Ордену, спровокувавши таким чином новий конфлікт. Хоча й цього разу його було залагоджено силами дипломатії, але велика війна назрівала.
Обрання 1407 року великим магістром Ордену Ульріха фон Юнґінґена, який був прихильником жорстких відносин із сусідніми державами, наближало воєнне протистояння. Насамперед ішлося про недопущення виходу Польського Королівства до Балтики. У 1409-му спалахнуло повстання проти Ордену на території Жмуді (сучасна Литва), яке таємно підтримував Вітовт. Погіршення стосунків між Ягайлом і Вітовтом, а також концентрація чималих військових сил, імовірно, переконали великого магістра у перспективності воєнних дій. Підтримка угорського короля Сигізмунда Люксембурзького дала Ульріхові змогу розпочати воєнні дії з анексії Добжинської землі, яку не так дав-
но, 1402 року, викупив Ягайло.
Утім, інкорпорувавши впродовж другої половини XIV століття до свого складу розлогі території на Сході, а саме Перемиську, Сяноцьку, Львівську, Галицьку та Подільську землі, Польське Королівство значно збільшило свої мілітарні можливості й не було вже таким слабким супротивником Ордену, як раніше. Власне, активні воєнні дії розпочалися на початку літа 1410 року. Польські війська перейшли Віслу біля міста Червінськ і об’єдналися з литовсько-руською армією, а 9 липня вступили на територію Ордену.
Вирішальна битва цієї кампанії відбулася біля місцевостей Грюнвальд і Таненберг (у німецькій традиції битва під Таненбергом) 15 липня 1410 року. Війська Ягайла складалися з 50 хоругв, найбільшою з яких була головна хоругва Краківської землі, та двох надвірних. Підрозділи були виставлені від земель Польського Королівства (16 хоругв), Мазовецького князівства (дві хоругви), приватні підрозділи (27) і хоругва Святого Юрія, до якої входили наймані рицарі з Чехії та Моравії, поміж яких був і Ян Жижка з Троцнова (див. картину Яна Матейка), у 1419–1424 роках очільник гуситських військ у Чеському Королівстві. Також на боці короля виступали вояки, надіслані ленником Польського Королівства молдавським князем Олександром I Добрим. Литовська частина військ складалася з 40 хоругв, з яких 20 представляли землі Великого князівства, ще десять виставив особисто князь Вітовт. Крім того, сім хоругв легкої татарської кавалерії і три приватних, поміж яких були військові підрозділи з Новгорода Великого та Пскова.
Орден, своєю чергою, вишикував у бойовому строю 51 хоругву. Основу 15-тисячного тевтонського війська становили приблизно 250 важкоозброєних братів-рицарів. Характерно, що на їхньому боці був і представник сілезьких П’ястів Конрад VII Білий (див. картину Яна Матейка). Якщо поглянути на якісний склад військ, то насамперед впадає в очі перевага у загальній чисельності об’єднаних військ – 32 тис.
Під знаком лева
З території українських земель на полі битви були хоругви, опис яких подає польський хроніст Ян Длуґош у «Хроніці славетного Польського Королівства…»: «Дванадцята Львівської землі, її символ жовтий лев, що дряпається на скелю, у блакитному тлі. Чотирнадцята Перемиської землі, маючи за герб жовтого орла з двома головами, які повернуті у протилежні сторони, у блакитному полі. Шістнадцята Холмської землі, маючи в гербі білого лева, який стоїть між двома деревами, у червоному полі. Сімнадцята, вісімнадцята і дев’ятнадцята Подільської землі, яка з огляду на велику кількість рицарства у тій землі мала три хоругви, а на кожній з них зображення сонця у червоному полі. Двадцята Галицької землі, маючи за герб чорну галку з короною на голові у білому полі».
Поміж литовських хоругв з українських земель бачимо у Длуґошевому описі підрозділи київської та крем’янецької, що виступили під зображенням на прапорі вершника з мечем, знаного як Погоня литовська.
Ягайло вишикував об’єднані війська таким чином, що праве крило займали війська литовсько-руські, а ліве – коронні. Навпроти них у двох великих групах, які рівномірно протистояли військам Ягайла і Вітовта, були розташовані війська Ульріха фон Юнґінґена (див. схему битви).
Перед початком битви два герольди від імені великого магістра Ордену привезли два мечі. (До 1795 року ці мечі переховували у скарбниці королівського замку на Вавелі у Кракові. Після поділів Речі Посполитої вони опинилися у Пулавській колекції князів Чарторийських. Сховані під час польського повстання 1831 року, їх знайшла у 1853-му російська поліція і конфіскувала як зброю). У такий спосіб вони закликали Ягайла і Вітовта до битви. Під час передачі цих мечів герольди зухвало запевнили, що їхні війська готові відійти, щоб супротивник не мусив ховатися, як тхір у лісі, й міг стати до битви у відкритому полі. Загалом ця акція, за свідченням очевидців, відбувалася у досить зверхній формі, що дало польській стороні змогу використати її як приклад пихатості, що була пізніше покарана.
До зброї!
Активні дії протиборчих сторін, вишикуваних на полі під Грюнвальдом, розпочалися близько полудня атакою правого крила об’єднаних військ. Незабаром до них приєдналася й решта частин по всій лінії протистояння, що становила близько 3 км. За годину просування литовські війська, яким протистояли добірні підрозділи Ордену, було зупинено. Почався відступ, який і коронні підрозділи, і ворожі сприйняли як втечу. Разом з ними відступила і хоругва Святого Юрія, яка складалася з чеських і моравських найманців. Підрозділи хрестоносців, передчуваючи близьку і легку перемогу, розпочали швидкий наступ на литовсько-руські хоругви й одразу намагалися брати в полон супротивників, що призвело до порушення первісного строю. Ситуацію для литовських військ урятували три смоленські хоругви, якими керував рідний брат Ягайла князь Семен-Лінгвен. Вони вистояли під натиском. Це дало можливість частково вирівняти лінію фронту.
Водночас Вітовтові вдалося опанувати становище на своєму фланзі. Перегрупувавши частини литовських хоругв, що відступали, він розпочав контрнаступ на розпорошені частини військ супротивника. В результаті значну частину рицарів було знищено, а решта відступила. Чи був це стратегічний відступ підрозділів Вітовта? Ймовірно, ні. Але те, що йому вдалося швидко перегрупувати частини свого війська, які відступали, а потім завдати разючого удару супротивнику, що розбігся за здобиччю, свідчить про його видатні здібності як полководця. Недаремно на картині Яна Матейка саме Вітовт є центральною постаттю.
У цей час правий фланг військ Ордену розпочав наступ основними силами під орудою самого Ульріха фон Юнґінґена на коронні хоругви, що були розташовані на лівому фланзі об’єднаних військ. Під час цього наступу з рук королівського хорунжого Марціна з Вроцімовиць впала велика хоругва Польського Королівства. Зникнення цього головного символу війська за тогочасними звичаями свої могли сприйняти як сигнал до відступу. Саме тоді великий магістр, мабуть, остаточно повірив у свою перемогу над Ягайлом.
Проте невдовзі хоругву знову було піднесено над головами коронних військ, і з цього часу почався зворотний наступ на правий фланг військ хрестоносців. Відчуваючи перевагу супротивника, Ульріх був змушений дати знак на відступ, одночасно перегруповуючи залишки свого війська. Під час цього маневру під загрозою опинився сам король Владислав II Ягайло, який із нечисельною групою вершників відстав від основних сил свого війська. Звернувши малий прапор із білим орлом для маскування, він послав по допомогу молодого королівського секретаря Збіґнєва з Олесниці, майбутнього кардинала і краківського єпископа. В цей час Дипольд фон Коцкріцт, один із рицарів, який брав участь у битві на боці Ордену, побачивши добре озброєного вершника у блискучих латах, рушив за здобиччю в бік короля. Але Ягайло, перебуваючи вже у поважному віці, не розгубився й ударом списа повалив Дипольда на землю, а Збіґнєв добив його уламком списа (див. картину Яна Матейка тут).
Маневр із перегрупування військ Ордену був ще не завершений, коли підійшли основні сили об’єднаної армії і завдали вирішального удару. Під час першої атаки загинув великий магістр Ульріх. Розпочалася паніка, що спровокувала хаотичний відступ, унаслідок якого полягла значна кількість вояків. Загалом, за свідченням тогочасних джерел, загинуло майже 80 відсотків братів-рицарів Ордену. Втрати супротивників були менші, але теж не дозволяли активного продовження воєнних дій.
Перемога у цій битві відкрила Ягайлові дорогу на столицю Ордену Мальборк. Але після облоги місто так і не піддалося королеві. Провівши ще одну переможну битву в жовтні того самого року під Короново, Ягайло був у виграшному становищі. Після активних воєнних дій 1 лютого 1411 року в Торуні відбулося підписання мирної угоди, результати якої не були такими вражаючими, як військові. Згідно з нею Польське Королівство отримало назад Добжинську землю, а Велике князівство Литовське – Жмудь, але тільки у пожиттєве володіння Вітовтові. Стратегічне завдання – повернення до складу Королівства узбережжя довкола Гданська – не було виконано. Лише через 55 років після Тринадцятирічної війни (1453–1466), яку вже провадив з Орденом молодший син Ягайла Казимир IV, Польському Королівству вдалося підпорядкувати частину узбережжя Балтики та Хелмінську землю. Перемігши на полі битви, Ягайло і Вітовт програли за столом переговорів. Досвід дипломатичних ігор та союзники Ордену на південному кордоні Польського Королівства відіграли свою вирішальну роль.
[1979]
У союзі зі східними сусідами
Битва під Грюнвальдом хоч і була 600 років тому, але завжди присутня в пам’яті поляків. Дату «1410» знають усі в Польщі. Мабуть, не має іншої такої події в історії, що так відклалася б у колективній пам’яті поляків (навіть дата хрещення Польщі 966 року є менш знаною). Для багатьох поколінь асоціація з грюнвальдською традицією означала нагадування, що можливою є перемога над одвічним ворогом – німцями. У 1910-му Польщі не було на карті світу. В кожній із трьох імперій, до яких входили польські землі, по-різному святкували 500-річчя Грюнвальду. В Німеччині, зокрема Пруссії, про святкування не могло бути й мови. У Кракові на площі, що напроти Барбакану (нині площа Яна Матейка), за ініціативи видатного композитора і політика Іґнація Яна Падеревського (у 1919 році став головою Ради міністрів відродженої Польської держави) було встановлено величний пам’ятник (автор Антоній Вівульський): король Владислав Ягайло, який їде верхи по полю битви. Відкриття цього монумента відбулося у присутності 150 тис. гостей.
У 1980 році за ініціативи комуністів було засновано громадську організацію «Патріотичне об’єднання Грюнвальд», мета якої – пропагування «культу Грюнвальда» як символу польсько-німецького конфлікту. Для поляків, які народилися вже після Другої світової війни, перемога під Грюнвальдом вже не є такою важливою, як для старшого покоління. Сьогодні більшість сприймає німців як приязних сусідів – громадян Європейського Союзу, з якими Польща має спільні справи.
Грюнвальдська битва поклала кінець уявленню про перевагу німецького Ордену щодо своїх сусідів, здебільшого в очах поляків і литовців, а також усього західного світу. Перемога над Орденом продемонструвала стратегічний і тактичний таланти польсько-литовських військ, а також довела, що і з військового, і з політичного погляду перемога була можливою тільки в союзі із сусідами зі Сходу.
І хоча поразка для Ордену була сильним ударом, польська сторона не скористалася цим шансом сповна. Поміж істориків до сьогодні тривають суперечки: чому так сталося? Більшість схиляється до думки, що цілковита ліквідація Ордену не була в інтересах і планах Великого князівства Литовського, у якому боялися зміцнення Польського Королівства і трактували Орден як противагу. Звідси і тиск Вітовта на Ягайла, аби той припинив облогу замків хрестоностів і погодився на некорисні для себе умови Торунського миру. Історики звертають також увагу на те, що перемога 1410 року призвела до зміцнення опозиції на прусських землях проти урядування хрестоносців, зокрема місцевої шляхти (рицарства) і багатих міст. Через півстоліття це призвело до Тринадцятирічної війни (1454–1466) і приєднання значної частини Пруссії до Польського Королівства.