Оригінальний бренд видавництва з’явилася з того часу, коли юна Сігуте продавала свої малюнки на вулицях Вільнюса. «Нічого серйозного» було її творчим кредо, так само називалася її персональна виставка творів-мініатюр у галереї площею 10 кв. метрів.
Насправді, литовська художниця серйозно ставиться до своєї роботи, у Литві її творчість вважають частиною національної культури. Нещодавно за сприяння посольства Литви в Україні Сігуте Ах презентувала у столиці свою книжку «Амброзій, Мурчик та Янгол» в перекладі Владислава Журби.
За словами Сігуте, – час, в який живе людина, створює своїх героїв, їх має також дитяча література. Зараз це – Гаррі Потер, але і він не вічний, чого не скажеш, наприклад, про «Маленького принца» Екзюпері та творів Астрід Ліндгрен.
Якщо говорити про героїв Сігуте, вони схожі на нас, дорослих, але в дитинстві: «Мурчик – це задумливий пухнастий кіт. А кмітливий веселий пес – це Амброзій. Якщо зараз ти усміхаєшся – ви знайомі», – саме так описує авторка своїх героїв на початку історії про «Амброзія, Мурчика та Янгола. Литовською ця книжка має іншу назву «Пуркіс, Амброзіус та Ангелос». У 2002 році вона отримала вітчизняну премію за найкрасивішу книжку. А двома роками пізніше, Ах разом з письменником Вітаусом Вайлансбергісом отримали грамоту від Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури ЮНЕСКО (англ. Іnternational Board on Books for Young People) закнигу«ЛюбовконяДомінікаса».
У.Т.:-Сігуте, в Україні вийшла Ваша перша книжка. Ви задоволені перекладом, обкладинкою?
– Я повністю задоволена усім. Оцінити переклад мені важко, але я добре знаю перекладача, він – чуттєва людина, ми багато разів зустрічалися. Я думаю, що переклад хороший, і українці задоволені. Я також знайома з видавцем Лесею Ворониною. Те що видавництво, яке вона очолює, називається «Прудкий Равлик», теж дуже подобається, бо моє видавництво називається «Нічого серйозного» . Тому я думаю, що читачі полюблять мою книжку.
У.Т.:Ви цікавитеся, як ідуть продажі?
– Я хотіла запитаю про це Воронину, але на дворі – літо, я намагаюся не бути біля комп’ютера. На рік я дев’ять місяців активно працюю в Литві, до мене постійно приїжджають діти, екскурсії з бібліотек. Щоб щось створити, намагаюся поїхати з Вільнюса і залишаюся без зв’язку.
У.Т.:Ви плануєте видавати в Україні інші книги? Чи є у вас якість домовленості з видавцями?
– Так, я отримала запит від видавництва «Прудкий равлик» на книжку, але не свою, а іншої авторки – Урте Улюне. Її батьки досліджують дитячу літературу. Урте в такій атмосфері живе, і пише казки для дітей. А я ілюструвала їх, бо допомагаю молодим людям дебютувати. Казки Урте з’явилися у моєму видавництві, в той час, коли вона закінчувала школу. Якби ці тексти не супроводжували мої ілюстрації, їх важко було б помітити. Тому що видається багато різних красивих книжок. Ми часто робимо так, щоб відомий художник ілюстрував невідомого автора.
У.Т.:Ваша книга завдяки ілюстраціям виділяється серед інших книг в українських книгарнях. В чому особливість Вашої творчості?
– Я виділяюся і у Вільнюсі. Мій стиль трішки наївний, йому не вистачає академізму. У Литві я 10 років видаю книжки та листівки, і кажуть, що мене не можна ні з ким сплутати, я сильно представляю литовську культуру. Хочу додати, що книгарня «Є» своєю атмосферою трішки нагадує книгарні Литви.
У.Т.:Як народжуються Ваші історії? Я знаю, що з малюнків.
– Як коли. Наприклад, якщо брати до уваги історію про Амброзія, Мурчика та Янгола, спочатку народився невеличкий текст, потім я його «оповила». Спершу була історія про слона: жив самотній Слон, який плакав, і з його сліз зробилися хмари, вони перелетіли на галявину, де жили Пуркіс та Амброзій. Ця історія закінчилася тим, що вони надіслали Слону лист і той зрадів. Потім я розвивала цю історію, і вийшов інший формат. Так з’явилася перша книжка. Якщо говорити про інший спосіб написання історій, то він починається з малювання. Я малюю спонтанно плямки, графічно імпровізую з ними, намагаючись підкреслити те, що вона мені нагадує. Потім пишу маленьке есе. Воно не для дітей, і не для дорослих, це – маленька поезія. Частіше всього я ілюструю тексти для інших авторів. Я намалювала більше 300 різних листівок.
У.Т.: Зараз все більше купують електронні книжки. Вони є конкурентом друкованої книжки?
– Важко сказати, треба дивитися статистику. Я думаю, комп’ютерні ігри більше відволікають від книжок. Батьки не мають часу бути з дітьми, бабусі теж працюють. Змінилася структура соціуму і діти залишаються вдома наодинці з комп’ютером, віддаляються від книжки. Хтось повинен дати дитині книжку, яка відкриє інший простір, світ. Я працюю з національною організацією розвитку дитячого читання, яка ставить на меті розвивати традицію читати. Бо, коли дитина читає, вона розвиває уяву, а суспільство без розвинутої уяви, це суспільство без майбутнього. Електронні книжки це не комп’ютерні ігри, книжка в руках інакше виглядає, ніж ігри. Можливо, я старомодно думаю. Поки що у нас немає магазинів електронної книги, тому можна зробити висновок, що паперові книжки на часі. Що буде у майбутньому, важко сказати. Нинішні діти мають перед собою велике випробування, можливі їхні діти розумітимуть, що не варто так захоплюватися ними.
У.Т.: Якщо брати дитячу літературу XIXст. і нинішню, наскільки вона змінилася?
– Казки залишаються класикою, вони – основа нашої мови. А от дитяча література, дійсно інша. На фоні минулого і нинішнього століття розвивається жанр нонсенсу. Був такий англійський дитячий письменник Дональд Біссет. Він писав казки і робив їхні постановки на телебаченні. Свої історії на ТБ він придумував спонтанно. Ці казки скидалися на нісенітниці, але були смішними, без хорошого і поганого, без чорного і білого. Наприклад, одна слониха хотіла полетіти в Австралію, але не знала, як. Кріт їй порадив напитися лимонаду і сильно-сильно пчихнути хоботом в землю. Вона так і зробила; дуже високо піднялася над землею, земля в цей час перекрутилася, і слониха із парасолькою щаслива опустилася на Австралію. І все, казці кінець. Це – казка, бо так не може бути згідно законів фізики, але ці казки розвивають уяву. Тепер такі казки дуже поширені в дитячій літературі, їх стає все більше.
У.Т.:Який герой потрібен нинішнім дітям? Це Гаррі Потер чи хтось інший?
– Узагальнити важко, хоча цінності залишаються ті ж самі. Якщо орієнтація на поп-хвилю, то це – Гаррі Потер, якась дівчина у рожевому платті. Поп-культура візьме 60-70 % читачів, бо її героїв легко зрозуміти. Але будуть діти, яким подобатимуться «тихіші» герої. Деякі автори залишаться за бортом часу. Так, Жюль Верн, вже не такий цікавий, як колись. Цивілізація так розвивається, нічого не поробиш.
-У.Т.: Чи Ви б дозволили комусь іншому ілюструвати Ваші історії?
– Дональд Біссет, якого я згадала, сам ілюстрував свої казки: спонтанно малював перед екраном свої історії, і потім у нього з’явилося чимало книжок. Деякі його книжки ми видаємо у нашому видавництві, але зі своїми ілюстраціями. Ми хотіли заохотити дітей моїми малюнками, бо вважаємо, що малюнки Біссета видаватимуться старомодними, хоча для мене вони – чудові. Але мені – 42 роки, а для нинішньої семеричної дитини – вони інакші. Ілюстрація, як одяг, але як кажуть, ніхто краще за автора не проілюструє, якщо він художник. Але якщо він малює, то не так добре пише, і навпаки. Але є виключення: хто б краще проілюстрував «Маленького принца» Екзюпері? Хоча намагалися….