Під час мого останнього візиту до України я мав нагоду виступити перед аудиторією в київській Книгарні «Є» і відповісти на кілька запитань. Одне мене особливо вразило. «Чому ЄС не прийняв Україну відразу, коли наше керівництво хотіло уникнути російського впливу і рухатися до дотримання європейських стандартів?»
Читайте також: «Принуждение к русскому миру» дає перші збої
Запитання поставила літня пані, доктор наук. «Ви просто втратили тоді єдину можливість», – сказала вона. Я намагався пояснити, що, перш ніж вступити до ЄС, країна має гармонізувати своє законодавство і виконати непросту домашню роботу. Мій аргумент звучав не надто переконливо. «Ви просто втратили нагоду», – повторила вона.
Déjà vu! У 2004 році, під час вирішальної боротьби за президентство між Ющенком і Януковичем, я працював спостерігачем у Донецьку. Той випадок стався на одній дільниці після того, як я поставив усі запитання і заповнив кілька необхідних форм. До мене підійшов один чоловік, сказав, що він письменник і представник табору Ющенка. «Якби Ющенко переміг сьогодні ввечері, скільки часу потрібно Україні на приєднання до ЄС?» – запитав він.
Я пояснив якнайпростіше. «Естонія почала рухатися до ЄС у 1992-му, а прийняли нас у 2004-му. Можна зробити висновок, що потрібно щонайменше 12 років, якщо всі наступні уряди керуватимуться цією метою й Україна старанно працюватиме над реформуванням законодавства і розбудовою держави, аби відповідати основним критеріям демократії, верховенства права та ринкової економіки». Мій співрозмовник видавався дуже розчарованим, він хотів, щоб усе відбулося значно швидше. І я почувався незручно, бо не хотів позбавляти його оптимізму.
Сім років потому залишаються ті самі очікування і жодного відчутного прогресу. Радше навпаки: у той час як Україна вже має реальний шанс підписати і ратифікувати Угоду про асоціацію з ЄС, нинішня політична еліта держави вирішує помститися своїм політичним опонентам, наче в банановій республіці.
Найімовірніше, Європа і справді втратила кілька нагод ефективніше провадити політику сусідства. Але ЄС просто не може прийняти країну без виконання певних критеріїв. Інакше наслідки можуть бути ще гіршими, ніж у випадку з Грецією.
Та я все ж переконаний, що, попри всі проблеми, Україна має бути частиною Європи. Одним з уроків, які необхідно засвоїти, є курс швидких і повільних змін у політиці. Чудес не буває: у будь-якому процесі є своя логіка. Швидкі зміни відбуваються через революції, коли є потреба знищити і подолати неефективну корумповану систему. Так, ми пам’ятаємо співочі революції в Балтійських країнах, Революцію троянд у Грузії та Помаранчеву в Україні.
І хто покладав надії, що Берлінський мур впаде так скоро? Це був дивовижний вияв духу свободи. Але й не сподівалися ми, що понад два десятиліття потому на східних землях Німеччини зберігатиметься ще якась «остальгія». На жаль, на втілення позитивних змін потрібно чимало часу, навіть якщо ми докладаємо найбільших зусиль. Адже значно легше руйнувати, ніж будувати.
Усі країни, що переживають перехідний етап, роблять, мабуть, одну типову помилку. Ми очікуємо великих системних змін, але не хочемо нічого змінювати на мікрорівні. І це проблема не лише України чи інших країн Східного партнерства. Це питання для ЄС та особливо єврозони: як і далі дотримуватися консервативної бюджетної політики, вживати заходів жорсткої економії та водночас зберігати соціальну стабільність. І як продукувати стабільно дієві рішення на майбутнє?
У казках є чимало чарівних слів, які виконають наші бажання: фокус-покус і трекс-пекс-фекс. Але в реальному житті вони не діють. І не вірте політикам, які обіцяють дива. Такий ілюзорний світ можна створити шляхом авторитарного правління та концентрації влади. Сталін і Гітлер теж були великими ілюзіоністами з шаленою концентрацією влади у своїх руках.
Якщо вже історія дала нам кілька уроків, то давайте довіряти демократії та раціональності. І наостанок – нам вибирати, з ким мати справу: з кіньми чи людьми, але слід пам’ятати, що кентаври існують тільки в міфах. У країні, в якої довге історичне минуле, як-от Франція чи Велика Британія, мажоритарній системі можна довіряти. Але варто знати, що в пострадянських державах, які перебувають у політичному перехідному стані, значно кращі результати дає пропорційна система, звичайно ж, з елементом преференційного голосування.
Читайте також: Захід втрачає віру в демократичні процеси в Україні»