Бучач із його 12 тис. мешканців можна легко зарахувати не тільки до української, а навіть до галицької глибинки. Аби дістатися до міста залізницею (рекомендовано), треба зійти на станції з чудернацькою назвою Чортків, пересісти на поїзд, який складається з локомотива та двох вагонів (інколи одного), й цілу годину, злегка погойдуючись, котитися хвилястим Тернопіллям. І лише після цього тривалого монотонного колисання, наче в іншому світі, опинитися в каньйоні Стрипи, однієї з найстрімкіших і найдикіших річок рівнинної України, промайнути понад нею мостом, в’їхати в тунель – і ось ви у Бучачі.
Читайте т акож: Топ-10 наймістичніших місць України
СЛІДАМИ ФЕРРАРІ
Спочатку ви, як і кожен пристойний турист, вирушаєте в центр, де обходите навколо ратушу, костел, церкву і ще кілька об’єктів. Біля райдержадміністрації жовтосиніють кілька простеньких інформаційних щитів, де не можна не зачепитися за інтригуючий напис про уродженця міста інженера й архітектора Джованні Батіста Феррарі. Якщо ви автомобіліст, то ваше єство посилено застукає всіма серцевими клапанами. Але місцевий краєзнавець остудить ваш запал, повідомивши, що за те відкриття ніхто Ferrari вам не вручить, бо Феррарі в Італії стільки, як в Україні Петренків. Зате ви зможете насолодитися інженерними й архітектурними талантами Джованні Батіста, проїхавшись залізницею Бучач – Чортків, розробкою якої за завданням австрійської влади він разом із групою колег займався ще до Першої світової. Показово, що по завершенні залізничного проекту молодий професіонал не кинувся назад у сонячну Італію, а вирішив жити в дощовій Галичині.
Після короткої прогулянки центром спробуйте вийти до старого зруйнованого «патлатого» замку, що обріс, наче волоссям, деревцями, яким щонайменше сотня років. Станьте на край замкового муру й окиньте краєвид поглядом хижого птаха. Якщо у вас гострий зір і все інше на додачу, ви схопите тонку сутність давнього Бучача і зрозумієте, чому деякі міста називають вічними. Побачите ниточку Стрипи як умовну вісь Х тутешнього тривимірного світу. Вісь Z – дорога, вісь Y – основний стрижень ратуші, навколо якого сформувалися давні вулиці.
З мальовничого автомобільного переїзду через річку, який можна вважати нульовою точкою відліку й перехрещенням основних осей Бучача, проглядаються замок, монастир, гімназія, ратуша і скромна паркова зона з розвислими над річкою вербами.
Уздовж осі Z (дорога) він схожий на більшість провінційних галицьких містечок, однак із суттєвими синусоїдальними коливаннями ландшафту. У його складні лінії вже врізалися прості похідні функції людської діяльності: цоколі будинків, підпірні стінки, сходові марші або містки до входів у будинки. Для адептів статичного функціонального аналізу перебування в цьому місті може стати поштовхом до відкриття законів густини чи насиченості функцій, бо теперішній матаналіз описує лише каркас світобудови, не враховуючи броунівського руху її постійно змінних живих елементів, зокрема й творчо-руйнівних істот, якими є люди.
Вісь Х, або Стрипа, – блакитна ниточка, без якої Бучач не був би собою, адже не було б каньйону і рельєфу, порізаного й попетляного рікою. Плакучі верби та міські квартали, підвісні містки й саморобні кладки, пороги та стрімчаки, жахливо покраяні струмками ущелини й заповнені будівлями узбережні тераси – всі ці комбінації паркових і гірських елементів ландшафту створюють прості, але неповторні пейзажні експозиції.
Через нерозвинену туристичну інфраструктуру сплави заповідним руслом, які влаштовує туристичний комплекс «Над Стрипою», поки що малопопулярні. Невтаємниченому мандрівникові важко навіть припустити, що на Тернопіллі є справжнісінькі джунглі з каньйонами, водоспадами та реліктовими рослинами, які незмінно живуть на крутосхилах річки сотні мільйонів років.
Читайте також: Де «прописалися» київські дракони
ДЗИҐА РАТУШІ
Якщо ж говорити про стрижні міста, то перший із них – ратуша (умовна вісь Y), будівництво якої профінансував відомий магнат минулого Міколай Потоцький. За всієї серйозності свого функціонального призначення вона бачиться досить іграшковою навіть тепер, коли з неї забрали на реставрацію всі кутові скульптури роботи Іоанна-Георгія Пінзеля – геніального майстра вираження динамічної пластики й екстремальних емоцій. Ратуша нагадує велетенську дзиґу, яку умовно можна розкручувати, тримаючись за елегантне шпильове завершення вежі. Будь-яка дзиґа пов’язана з відцентровими силами, але ця гігантська дзиґа ратуші асоціюється тільки з доцентровими, які обертаються навколо джета-шпиля. До шпилів і веж завжди тягнувся люд, який не помічав у них владної сили. Їхня тогочасна довершена велич не лише лякала; їй поклонялися, всередину неї бажали проникнути. Ратуша всотувала вершки суспільства. Так ці «чорні діри» всередині кожного середньовічного міста спочатку притягували еліту, а потім ставали її молохами. Вежа – символ величі й повноти влади; шпиль – символ проникнення, точності, досягнення цілі, а годинник – тогочасний символ передових технологій, але, крім того, – відповідальності, надійності й незнищенності.
Інший стрижень Бучача – костел. Теж, до речі, збудований коштом Міколая Потоцького. Храм дещо простуватий іззовні, та майже досконалий усередині. Внутрішньої завершеності йому надає вівтар зі скульптурною групою роботи Пінзеля. Більшість його статуй виражають надзвичайний трагізм і шалені поривання: крайній подив, невпокорену готовність до самопожертви, розпачливе молитовне благання, нестримні радощі. Наче скульптор, якого інкогніто прихистив Потоцький і про якого практично неможливо розкопати якусь інформацію в архівах, був утікачем-каторжанином, котрий зблизька міг спостерігати й фіксувати у своїй пам’яті крайні форми людських почуттів та емоцій, щоб потім досконало їх відтворювати.
І все те, що сталося з місцевим населенням приблизно через 200 років після Пінзеля, тепер чітко проглядається в трагічних ликах його дерев’яних скульптур. Священики храму своїм самовідданим служінням і жертовним постом відновлюють його функціональну сутність і докладають усіх старань, щоб налагодити добрі стосунки між українцями й нечисленними тепер поляками.
Читайте також Волочиськ: гуси й авіамотори
ДОМІНАНТА ДУХУ
Ще один (мабуть, найпотужніший) стрижень міста – Василіянський монастир УГКЦ, теж збудований коштом Потоцького. Разом із цвинтарем на горі Федір він формує ауру місцевої сакральності. Певно, тому в цій частині райцентру практично відсутні транспорт, гомінкі базари та яскраві магазинчики. У недільний день із монастирського собору лунає Служба Божа, зачаровуючи майже все старе місто. Василіянський монастир тримає домінанту у відновленні духу Бучача. І навіть частина молоді, яка в інших регіонах поблажливо усміхається, дивлячись, як її ж таки дідусі та бабусі чимчикують до церкви, тут з усією відповідальністю й проникливістю бере участь у недільних літургіях.
За роки незалежності більшість приватних будинків у місті зробились ошатними й чистенькими, занедбаних зовсім небагато. А коли дивишся на деякі бучацькі брами, портали чи декор сучасних будівель, складається враження, що місцева людність добре знається на віденській сецесії (на противагу київській публіці – значно багатшій, але часто схильній оформляти свої житла в стилі кітчу а-ля собор Васілія Блаженного). У Бучачі стильна молодь, за парканами і в машинах можна побачити породистих псів. Місто, частково завдяки заробітчанам, а частково новим бізнесменам, почало виходити з пострадянської коми, по крупинках відновлюючи свою історичну вагу й туристичну привабливість.
Та коли бачиш, як задля продажу ділянок засипають яр підзамкового потоку, що формує привабливість ландшафту, розумієш: місцева влада таки слабка в математиці й не розуміє поєднання форми, об’єму та естетики. Заходячи в порожній ошатний ресторанчик над Стрипою, де готують смачніше, ніж в аналогічних закладах Києва, а ціни менші, ніж у столичних бістро, ловиш себе на прикрій думці, що чудове містечко-музей з об’єктами, зафіксованими ЮНЕСКО, колись може спорожніти.
Читайте також: Інший бік заповідника «Чигирин»