▪   Василь Васютин

У нас не надто поспішають шукати і повертати викрадене

Борис Візницький, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (JCOM) UNESCO, директор Львівської галереї мистецтв, вважає, що шедеври сучасних художників згодом доведеться викуповувати за кордоном, а археологи-нелегали допомагають рятувати старовину
Матеріал друкованого видання
№ 5 (5)
від 30 листопада, 2007

Борис Візницький, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (JCOM) UNESCO, директор Львівської галереї мистецтв, вважає, що шедеври сучасних художників згодом доведеться викуповувати за кордоном, а археологи-нелегали допомагають рятувати старовину.

– У всьому світі крадуть, не тільки в Україні. Але у нас не надто поспішають шукати і повертати викрадене до музеїв. Достатньо згадати крадіжку картин із Львівської галереї у 1992-му. Після того, звичайно, нам зміцнили охорону, дали певні гроші на сигналізацію. Проте в половини музеїв України сигналізація не працює, охорони нормальної немає. Міліцейська охорона дуже дорога – грошей на оплату її послуг просто не вистачає.
 
-  У нас з'явилися багаті люди, які прагнуть створити власну колекцію цінностей. Наскільки це впливає на прагнення заволодіти експонатами державних музеїв?
 
- Безумовно, дуже впливає. Пригадую навіть такий цікавий момент. Зо п’ять років тому з’явився указ за підписом Президента Кучми щодо розвитку культури та туризму. Одним із пунктів значилося: музеям дозволено продавати нераритетні речі. Хтось готував цей документ тільки з однією метою – купувати музейні експонати. Директори музеїв тоді виступили проти, і це не пройшло. Для України продаж музейних експонатів неприпустимий. У XX столітті знищено 80% національної спадщини. Якщо не рахувати Західну Україну, у нас немає жодної ікони XV–XVI століття! Тому музеї мають усе це зберегти. Якщо у наш час не вдасться цього зробити – це страшно.
 
- А самі музейники не вдаються до продажу речей?
 
Траплялися й такі випадки, коли оригінали в музеях підмінювали копіями. Навіть в одному з львівських музеїв нещодавно було виявлено підміну двох картин. Коли нещодавно подібний випадок стався у Познані, це викликало скандал на всю Польщу. На жаль, у нас такого немає. Міністерство культури досі не спромоглося розробити інструкції щодо збереження музейних творів. У Радянському Союзі був такий документ, затверджений на початку 1980-х, і ми же 30 років живемо за ним. Багато музеїв просто викинули цей папірець. А нові працівники не знають навіть, як зберігати та обліковувати витвори.
 
-  Яка нині ситуація з поповненням музейних колекцій?
 
-  Колекції музеїв ніяк не поповнюються. А якщо це й стається, то дуже випадково. До Незалежності це відбувалося з політичною заангажованістю. Проходили якісь виставки у Києві з нагоди річниці КПРС, революції чи народження Леніна тощо – і щоразу по їхньому завершенню експонати, які закуповував Мінкульт, роздавалися музеям. А зараз ми прийшли до того, що твори мистецтва 1990-х – початку 2000-х років ми будемо шукати за кордоном. Твори продають, виїжджають художники, щоб там попрацювати і заробити. Відповідно, до України їхні праці не повертаються. Жодному музеєві гроші на закупівлю не виділяються. Єдиний вихід – отримати картину як дарунок за допомогу проведення персональної виставки. Хоча є речі справді прекрасні й унікальні.
 
Вивозяться також старі раритети – до Європи потрапляють сотні наших ікон. І митниця це все пропускає. Нещодавно мені зателефонували з Петербурга: « До нас, здається, потрапили дві скульптури роботи Івана Пінзеля. Не могли б ви нас проконсультувати як дослідник творчості цього українського скульптора XVIII століття?» Коли я побачив їхні світлини, мені навіть важко їх було оцінити. Скульптури, вивезені зі Львова, були, щоправда, не роботами Пінзеля, а його учня. Проте, всеодно їхня вартість – мільйони доларів! І ось ці скульптури, що стояли в одному з храмів, продають у Росії. Так що митниця працює вкрай погано.
Та дещиця, яку вдається затримати, обов’язково оцінюється. І якщо експерт доведе музейність речей, а згідно із українським законодавством взагалі заборонено вивезення речей, зроблених до 1945 року, вони передаються музеям. Але це мізер. За роки Незалежності до нашого музею передали приблизно 15 речей. А от у 1980-х ми отримували їх тисячі, навіть проводили виставку врятованих речей. Пригадується, що за мною як експертом спеціально відправляли літак з Чопу до Львова, коли затримували партію контрабанди.
 
- Як ви ставитеся до спалаху «чорної археології»?
- Нещодавно на комісії з питань культури і духовності при Президентові України ми підіймали питання про передачу мером Севастополя 12 гектарів землі в Херсонесі під будівництво монастиря. Про яку охорону пам’яток можна говорити, якщо навіть мери не піклуються про це? Якщо музеї захищені хоч якось, то городища, кургани не охороняються. Державна служба охорони пам’яток, створена ще у 2000 році, фактично не працює. Хоча є дуже хороші закони, що регулюють її діяльність. Тому й процвітає «чорна археологія». Хоча загалом її оцінювати можна по-різному. Є люди, які шукають і продають. Є люди, які скуповують. Якщо скуповування робиться задля продажу за кордон – це одне. Якщо ж скуповують задля формування колекції, яку потім передадуть державі, то це взагалі єдина можливість хоч щось врятувати. І є у Києві такі люди, які це роблять. «Чорний археолог» – це далеко не той дядько, який знайшов у себе на городі трипільські глечики і повіз на базар їх продавати. Проблему потрібно розглядати глибше.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.