Самі про себе. Поради, сповіді й національний егоїзм домінують у європейській документальній літературі

Культура
24 Серпня 2013, 17:40

Нон-фікшн – як мінімум така сама давня частина письменства, як і художня оповідь. Найдавніші літературні форми ще не знають розділення на факт і вигадку. До замовлянь чи проклять цей розподіл годі застосувати. Синкретизм зберігається впродовж майже всієї історії людства. Значна частина літературних текстів мала водночас і практичний вимір – згадаймо хоча б сільськогосподарський шар поем Гесіода і Вергілія. У середньовіччі художні твори зберігають дидактичність і практичний вимір моралі, а нехудожня література послуговується поетичними формами. Фактично відокремлення вигадки від факту, а з ним й усталений у сучасній видавничій справі поділ літератури на «фікцію» і «нефікцію» є ще одним надбанням Нового часу.

Читайте також: Читацьке караоке. Фанфікшн – новий тренд

В Україні левова частка обігу на книжковому ринку належить якраз нехудожнім виданням: підручникам, посібникам, практичним порадникам і довідникам. Водночас нон-фікшн перебуває на периферії розмов про літературу. Прикметно, що й власного адекватного терміна, який охопив би все, що не стосується «художки», українська мова не виробила, і навіть у цій статті доводиться послуговуватися одразу кількома відповідниками містких слів із західноєвропейських мов.

Навіть якщо відкинути навчальну й довідкову книжку, «елітна» частина нехудожньої літератури – есеїстика та публіцистика – рідко набуває справжнього розголосу. Винятки є, але мало хто з українських авторів документальних книжок може похвалитися такою популярністю, як, приміром, Ліна Костенко, Оксана Забужко або Юрій Андрухович (хоч і вони, і їхні колеги-письменники самі активно «захоплюють» документальну територію). І все ж документалістика й в Україні знає непоодинокі історії успіху на кшталт відомих медичних і мо­ра­льно-етичних писань. Саме в ній час від часу вибухають гучні напів- і суто політичні скандали, серед яких усі літературні здобутки Віктора Януковича.

Тим часом на Заході документалістика і взагалі нехудожні книжки – це не просто легітимна частина книжкового ринку, а й не менш важлива за «художку», так само обговорювана, читана і люблена. Що ж пропонують своїм читачам європейські видавці цього літа і не тільки?

Німеччина: річ у собі

Німеччина може похвалитися розвиненою культурою читання. Німці читають багато і не цураються грубих томів. У книгарнях і книжкових оглядах не менше місце, ніж наративна проза, посідає добротна документалістика. Промовисто, що німецькою мовою нон-фікшн називають «Sach­bü­cher» (до­слів­но – кни-

жки про речі). Провідні тижневики друкують рецензії, огляди книжкової есеїстики й популярних наукових видань. З останніх прикладів – обговорення в пресі одразу двох біографій засновника кіностудії  Universal Карла Леммле, одного з перших «диктаторів» Голлівуда родом зі швабського містечка.

Німці взагалі люблять біографічні книжки. Торік часопис Spiegel, який публікує й один із головних національних списків бестселерів, виніс на обкладинку й присвятив значну частину номера проблемі реінтеграції інвалідів під приводом виходу автобіографій відомих людей в інвалідних візках.

Але на вершині піраміди – публіцистика з політичним, часто скандальним присмаком. Влітку минулого року в книгарнях стояли цілі стоси примірників видання «Європа не потребує євро» опального екс-члена правління Бундесбанку Тіло Сарраціна, який мусив піти з посади через власні расистські заяви. Найпопулярніший автор не­художньої книжки в Німеччині останніх десятиліть хизується півторамільйонними накладами, а його бестселери «Німеччина руйнує себе» і «Європа не потребує євро», зміст яких чудово передають самі назви, стали культовими в неоконсервативних колах.

Однак, поки Саррацін працює над третьою книжкою, цього літа першість у продажу утримує його ідеологічний опонент, активіст-еколог і рятівник орангутангів Ганнес Єніке, назву роботи якого можна перекласти як «Великий лохотрон». Актор і режисер документальних фільмів створив щось на кшталт путівника для споживача, підказуючи шляхи до осмисленого вибору й уникнення проблемних товарів чи не в усіх сферах. Ця книжка – цілий зріз свідомості зрілого й відповідального консюмеристського суспільства. Запорука її успіху – вдалий маркетинг. Так, видавці створили під неї окремий сайт із корисними порадами для споживачів від автора.

На другому місці книжка зов­сім іншого плану: ще від зими у списку бестселерів надійно закріпився Флоріан Ілліс із його «1913: літо століття». Журналіст та історик культури майстерно відтворює плетиво мистецьких, загальнокультурних і почасти політичних подій останнього року перед Першою світовою вій­ною, з якого, на думку автора, і постала наша сучасність. У цій мережі поєднані тонкими зв’язками випадку і закономірності сучасники Малевич, Стравінскій, Кафка, Фройд, Рільке, Гітлер та багато інших. Письмо Ілліса, яке критики рекомендують як надзвичайно приємне для читання, водночас є своєрідним метафоричним попередженням про нетривкість будь-якого розквіту.

Серед інших лідерів продажу, за версією Spiegel, також книжка Ріхарда Давіда Прехта «Анна, школа і Боженька», у якій він засуджує освітню систему за пригнічення особистості й надмір непотрібних знань (хоча саму книжку також гостро критикували за примітивізм аргументів), і новий бестселер гумориста Дітера Нура «Секрет досконалого дня» – типовий зразок німецького Kleinkunst (дослівно – маленьке мистецтво), відносно якісної й популярної розважалівки в напіваматорському дусі, до якої німці ставляться з винятковою любов’ю та серйозністю. Книжка «Повний вперед» журналістки Майке Віннемут в інтимно-особистому тоні розповідає про те, як, вигравши €500 тис. у телегрі, авторка провела рік у мандрах, проживши в 12 різних містах по місяцю.

Залишається на перших позиціях і ще позаторішній світовий бестселер Рольфа Добеллі «Мистецтво ясного мислення», у якому швейцарський письменник і тренінговий гуру пояснює, чому люди роблять логічні помилки, тримаються очевидно хибних теорій і вважають інших дурнішими за себе. Книжка радить також, як цього позбутися.

Франція: у здоровому тілі здоровий дух

Серпень у Франції – традиційна мертва пора, сезон відпусток. Але книжковий ринок не дрімає на пляжному осонні: для пересічного француза не є дивиною проводити вакації з книжкою. Газети, журнали й інтернет-видання започатковують розділи на кшталт «Бібліотеки на літо», де вибирають із тисяч новинок найбільш варте для пляжного читання. І хоча художня література привабливіша, документалістика не пасе задніх.

У рейтингу національних бестселерів від «Le Nouvel Observateur» та GfK лідирує практичний порадник «Найкращі ліки – це ви самі», у якому кардіолог і дієтолог, а ще медіа-персонаж Фредерік Сальдман описує способи поліпшення здоров’я за допомогою лише мобілізації ресурсів організму. Друге місце теж належить лікареві, хоча тема і жанр кардинально відмінні. Жан-Крістоф Руфен є кимось на кшталт французького Миколи Амосова: медик, романіст, один із засновників «Лікарів без кордонів» та наймолодший член Французької академії. Його остання книжка «Довіку пішки: Компостела всупереч мені» про нещодавню пішу подорож автора до Піренеїв впевнено тримається в рейтингу. Адже Руфена знають у Франції ще й як любителя піших мандрівок.

У спину академікові-пішо­хо­до­ві дихає «Словник Лорана Баффі». Популярний гуморист дає понад 500 визначень найрізноманітніших понять, сіючи французьким жартом в афоризмах на кшталт «Старанність – це ідіотська практика, яка полягає в тому, щоб працювати більше, заробляючи так само». Вочевидь, надихнувся тим висловом журналіст Рено Ревель – його «Амазонки республіки: секс і журналістки Єлисейського палацу» хоч і претендують на звання неформальної історії президентського пулу журналістів у П’ятій республіці, утім, є радше збіркою чуток, припущень та анекдотів, які складно відділити від фактів. Але секс, як завжди, продається, надто як пляжне чтиво і вкупі з політикою.

Замикають список два дуже відмінні видання. Це книжка авантюриста, колишнього бізнесмена і політика Бернара Тапі « Державний скандал, так! Але не той, про який ви говорите», що розкриває подробиці чергового фінансово-політичного скандалу за його участю, і праця бельгійського філолога та письменника Антуана Компаньйона «Літо з Монтенем», у якій автор пояснює й інтерпретує уславлені «Спроби» класика французького Ренесансу для сучасного читача, робить його ближчим, зрозумілішим і навіть придатним для використання літа Божого 2013-го.

Велика Британія: інтимний щоденник

Британці не належать до націй-книголюбів: 40% мешканців Сполученого Королівства не читають книжок. До речі, подібно до України, де літератури цурається половина населення. Але давні традиції, розвинений і заможний ринок разом зі статусом англійської мови як світової сприяють насиченню країни документальною літературою, на яку є реальний попит. Чи не тому одні з найпрестижніших літературних премій у галузі нон-фікшн саме британські. Лауреатами головної з них – Премії Семюела Джонсона – в останні роки ставали такі різні книжки, як розвідка про повсякденне життя в Північній Кореї та історичний нарис підкорення Евересту. Завжди популярний жанр біографії серед переможців представляли праці про Берліоза, Шекспіра та Пушкіна.

Британські читачі вельми прихильні до автобіографічно-сповідальних історій, принаймні інших в останньому недільному рейтингу бестселерів від The Times украй мало. Лідером продажу є автобіографія акторки Міранди Гарт, у якій вона згадує свої підліткові й молоді роки і дає поради двадцятирічній собі, як подолати несподівані перешкоди та труднощі. Добре продаються автобіографія рок-зірки Рода Стюарта, мемуари телеведучих і перекладна сповідь японського хлопчика-аутиста «Ось чому я стрибаю».

Автобіографічна книжка-сповідь Емілі Маккензі «Втікачка», поза сумнівом, складає документальну конкуренцію слізливим історіям завдяки правдивості, з якою авторка ділиться важким життєвим досвідом. У дитинстві її били батьки, а коли дівчинку взяли під свою опіку соціальні служби, вона стала жертвою групового зґвалтування й мусила робити аборт у 13 років. Серед лідерів і книжка телезірки Карла Пілкінґтона «Дальші пригоди ідіота за кордоном», у якій він описує свої мандри й пригоди від Сибіру до Аляски, зустрічі з Папою і королями, втечу від биків у Памплоні та багато іншого.

До смаку британцям цього літа й невигадані історії про тварин. У центрі ще одного бестселера «Вся річ у Тео» життя і пригоди пса з найбільшою у світі кількістю військових нагород, який разом із господарем шукає вибухівку в Афганістані. «Кіт, якого звали Боб» Джеймса Бовена розповідає реальну історію безпритульного, якого прихистив і вивів у люди звичайнісінький кіт.

Врешті-решт, може здатися, що списки бестселерів нон-фікшн найбільше розповідають про стереотипні смакові загальники кожного із суспільств. Якщо німці зорієнтовані на серйозну дискусію і практичні проблеми, французи більше цінують розвагу й дотеп, то ключ до успіху у Великій Британії – індивідуалізм. Але не менш цікаве інше спостереження: якщо ринок художньої літератури в Європі доволі інтернаціональний і лідери продажу часто однакові в різних країнах, невигадані історії цікаві насамперед тому, що розповідають читачам про самих себе і свою країну або принаймні показують чуже очима співвітчизника. Серед успіхів європейських рейтингів нон-фікшн майже немає перекладних книжок, і це, можливо, є найкращим свідченням співвідношення локального і глобального в дедалі меншому світі.