Отже, маємо нарізку куцих історій (а саме – 37 штук, де кожній оповіді, як в’язневі, присвоєно тільки порядковий номер) про сьогоднішню війну, написаних жваво й оптимістично, із живими діалогами (жолдаківськими, впізнаваними). І найголовніше – без краплі такого обридливого ще зі школи вітчизняного сентименталізму. Нині, коли переважає зневірений і депресивний погляд на воєнно-політичну ситуацію в Україні, дотепна книга про переможні пригоди простакуватих, проте метикуватих укрів, – дуже правильна, вибачте, ідеологічно, «для підняття бойового духу». З іншого боку, коли війна ще триває, коли вона не просто болить, а рясно кровоточить, коли жорстокі події не просто не піддаються осмисленню, а й навіть простому розумінню, читати швейківські оповідки якось трохи незручно. Невчасно. Зарано. Бо такі теми потребують часової дистанції. Звісно, нині є читацький запит на літературу про війну, і видавці поспішають задовольнити його перекладною прозою минулого століття. Проте чи коректно нам говорити в художній прозі про війну в той час, коли неможливо всерйоз осмислити навіть події Майдану?
Але «Укри» Жолдака не претендують на осмислення чи переосмислення. Очевидно, що автор не ставив собі за мету створити щось глибше, ніж вітчизняний екшн, розрахований на екранізацію бойовик, писаний «по гарячих слідах».
Читайте також: «Малий флот» української прози
«Укри» не мають чіткого сюжету, якщо не вважати таким умовно пов’язані між собою «окопні байки», доволі схематичні герої яких – бійці одного з підрозділів: лейтенант Мічурін, Галя-Чупакабра, Жора, Сивий, Хантер, Звіробій та інші. Оповідки про «хитрих хохлів» не завжди тримають купи, деякі з них відверто зайві. Приміром, №7, у якому на окупованій території з’являється потішна бабуся з онуками, про яку потім до кінця книги не буде жодної згадки, автор збереже для оповіді тільки хлопчика Кирилка, який у №20 зіб’є рогаткою ворожий вертоліт, а у №23 впаде головним героям на хвіст, щоб більше не бути згаданим до самісінького кінця книги. Цю лінію можна безболісно викинути з книги, або ж розписати ще на десяток «серій» – і це геть нічого не змінить у читацькому сприйнятті. Ще несподіванішими є №№17-18, у яких ідеться про дівчину Тосю, яку, підкуповує хтось із спецслужб, щоб дівчина отруїла свого працедавця, «хазяїна», і в наступному розділі дівчина втікає в АТО. Більше читач про неї не почує. То навіщо була ця Тося?
Розділи, чи то пак «серії», найбільше схожі на короткі замальовки, письменницькі начерки до майбутніх оповідань або, швидше, на красиво виданий натяк продюсерам і режисерам на потенціал автора створити ще кілька сотень подібного «мила», який запросто «захаває» невибагливий український глядач після випуску кримінальних новин. Власне, жанр книги й визначено як «кіносценарій», можна додати – «сезон перший». Бо таких історій (залежно від контракту) запросто наплести ще цілу торбу, притягуючи за вуха то хлопчика з рогаткою, то дівчинку-вундеркінда з безпілотником (№33), про яких потім неуважний читач має просто забути, бо їх вплетено в сюжет тільки для того, щоб склеїти історію там, де вона не хоче клеїтися. Або розтягнути ще на кілька (десятків?) серій.
Читайте також: «І не каже вам прощавайте»
Окремою темою є мова книжки й стиль викладу історій. Як вам, до прикладу, таке речення: «Звісно, бетон надійний, захищає добряче, але й тим поганий, що дуже рикошетить, буває, куля кілька разів одскочить по підвалу, вже й пошарпали чимало наших укропів»? Не соромтеся, я також його перечитувала двічі, щоб зрозуміти, що хотів сказати автор. І через такий кострубатий синтаксис читачеві, на жаль, доведеться пробиратися часто. Або ж ворог у Жолдака найчастіше зводиться до означень «педерал», «федераст», «деенерал» чи «лугандон» (палкий привіт Василеві Шкляру). Проте є й дуже втішний момент – Жолдаку чудово вдається передати живе мовлення, зокрема й «лугандонів»: «Нє сци, братан, сєводня нас здєсь уже нє будєт, а єслі бздіш, то лучше так і скажи. Хоть на стрьомє постой, а?». Чудовий варіант відтворення українсько-російського суржика, йменованого російською в Україні, з яким зазвичай не можуть собі дати ради українські письменники. Жодних «хай йому грець» чи «трасця». Як і двомовності по-українськи. Нарешті. За це – окреме спасибі.
«Укри» Жолдака, без сумніву, знайдуть свого читача. Нехай автору й далеко до Івана Котляревського чи Юрія Яновського, на порівняння з якими без зайвої скромності натякає анотація, проте насправді така книга не мала би претендувати на більше, ніж на прочитання поціновувачами української масової літератури, а краще – на зйомки середньої руки вітчизняного серіальчика.
Горе тільки українським критикам, які сприймають «Укрів» як серйозну заявку на важливу книгу поточного року. Мабуть, вони трішки втомилися від очікувань, і призабули, що навіть у ситуації літратурного безриб’я, рак – таки не риба.