КНИГА:
Єжи Гарасимович. Руський ліхтар, або Небо лемків: Поезія 1957-1999 / Вибір та пер. з пол. І.Калинця, Львів: Світ, 2003, – 464 с.
Доля бездержавних народів, до яких до певного моменту належали й українці, розпоряджається так, що пізніш все одно доводиться «збирати каміння», розкидане синами вітчизни полями інших народів. Тепер ми не боїмося сказати, що Гоголь був українським письменником, що з України вийшло коло 30 Нобелівських лауреатів, – ба більше – щораз частіше наші одноплемінники самі заявляють про кровну спорідненість із Украйною, згадаймо хоч би позицію актора Джека Паланса, який відмовився від російської нагороди як українець. Подібним чином учинив чи не єдиний польський лірик другої половини ХХ ст. Єжи Гарасимович, котрий у передсмертному зізнанні написав: «По літах походів, маневрів і вагань я можу сказати, що я – український письменник, хоча доля так розпорядилася, що польськомовний». Помер поет 1999-го, його прах розсіяно над Бескидами.
Хоч сам Єжи не боявся й раніше підкреслювати, що походить із козацького роду, за часів комуністичної Польщі «українське питання» належало до слизьких тем, тож поетичний стосунок Гарасимовича до України неоднозначний. Наблизити його українському читачеві взявся поет-дисидент Ігор Калинець, давній його друг. Живучи у Кракові, Гарасимович мав дві лінії поетичної інспірації: далеку, якою була міфічна Русь-Україна з її візантійським минулим, та близька – позбавлена автохтонної людності Лемківщина, до одиноких церков і цвинтарів якої верталися потроху лемки. Друга муза була, безсумнівно, виграшною: Гарасимович «заразив» духом покинутих гір спраглу іншості молодь 60-х, яка не уявляла канікул, проведених не в Бескидах. Знайти «найнемічнішого із сільських дідуганів» – Бога, що влігся спати після депортації на стрісі церкви, відчути тихенькі кроки «руського сонечка Никифора», побачити покинуті села, що стоять «в будяковій / покутній сорочці», – усе це притягувало й манило.
З Україною гірше: на тлі істеричних фільмів про боротьбу з УПА на теренах Польщі, важко було обійти українську тематику з часів війни. Тож Гарасимович поза тим, що визнає – Україна залоскотала його квіткою, причарувала, повинен розповісти: ця тітка переспала з німцем, а під її вінком з калини приховані вовчі ікла. Саме вона (її безкомпромісна боротьба) винна у вигнанні лемків з їх гір, у дешевому торговищі, учиненому після війни. У Гарасимовича прослідковується закономірність того, що сталося у горах, спалених і почорнілих, адже ті, що пішли за УПА, були такими, якими були: «У церкві з руського Бога здерто позолоту / Не відомо чи не був бандерівцем». Врешті решт у свідомості поета любов до українськості та лемків мусили зійтися у боротьбі за домінацію: наприкінці 80-х Єжи став прихильником лемківського сепаратизму, але згодом повернувся до попередніх позицій. Тому його «Руський ліхтар», як зазначає перекладач, є ліхтарем над всією Україною. Єжи Гарасимович прийшов в Україну «з тим своїм руським вишиваним прізвищем / З ангелом чорним мов ластівки».