На ФОТО:
Зеді Сміт. Білі зуби. – К.: Смолоскип, 2009
Фаїза Ґен. Завтра кайф. – Л.: Кальварія, 2009
«Завтра кайф» французької письменниці марокканського походження Фаїзи Ґен з’явився друком, коли авторці виповнилося 19. Народжена в змішаній родині білого англійця й темношкірої емігрантки з Ямайки британська літераторка Зеді Сміт дебютувала з поки найуспішнішим своїм романом «Білі зуби» в 25-річному віці. Обидва тексти наголошують на етнічних і культурних різницях, з якими доводиться мати справу сьогоднішнім емігрантам у Старому cвіті. Обидві пані після публікацій були піднесені критикою на художній Олімп як авторки, чиї погляди, наче безжальні скальпелі, розтинають поверхню зовні благополучної цивілізації, котра насправді безнадійно хвора – передусім на невитравні упередження.
Але на цьому подібність закінчується, бо хірургічний інструмент Ґен і Сміт обрали неоднаковий. Феномен популярності француженки – в наслідуванні модної нині «наївної» стилістики. Головна героїня-підліток оповідає про своє життя, як може: часом неоковирно, інколи – занадто пристрасно для тих пересічних подій, що відбуваються, подекуди – з таким сарказмом, що навіть моторошно: все ж не Марк Твен говорить, а шанувальниця телевізійних серіалів.
Оповідає переважно про все те лайно, що його наготувала переселенцям нова батьківщина: брудну роботу для матері, неприємну допитливість соціальних працівників, одяг second hand (щоб не нариватися на глум, треба було краще мову вчити, то й не вийшла б на люди в розмальованій побажаннями солодких снів піжамній куртці, прийнявши її через простодушність за верхній одяг). «Лайно» в інтерпретації Дорії набуває емоційного розмаїття «хо-хо» Еллочки-Людожерки й виражається вербальним запасом Фіми Собак (близько 180 слів).
«Білі зуби» – роман суто британський за конструкцією, з міцним сюжетом, продуманий у кожній деталі. Сміт створила епічну сагу, своєю письменницькою волею поєднавши протилежності й перетворивши невдаху Арчібальда та упертюха Самада на ліпших друзів. Вони потоваришують наостанок Другої світової. В глухому болгарському селі постануть перед екзистенційним вибором, що робити з полоненим лікарем, який провадив експерименти на в’язнях. Вони повернуться до свого Альбіону з відносно неушкодженими мізками, одружаться, матимуть дітей.
Проблеми, мов саранча, почнуть плодитися з реалізацією матримоніальних планів: шлюб бангладешця Самада з землячкою з традиційної родини – не набагато краще рішення, ніж союз Арчі з темною, як ніч, Кларою. Коли підростуть вражені недугою ментальної відірваності від коренів хлопчики-двійнята Самада і Кларина дочка, вони шукатимуть себе в релігії, юриспруденції, генетичних дослідженнях із Мишею Майбутнього, екологічних протестах. І вчитимуться разом поважати життя, за іронією долі зібравшись насамкінець з усіма своїми численними родичами на мишачій презентації з твердим наміром убити експериментатора й тим припинити втручання людини в Божі справи. Зрештою, їм відкриються два основні закони знекорінених: «Емігранти не можуть позбутися своєї історії, як людина не може позбутися своєї тіні», й «Батьківщина – це одне з магічно-фантастичних слів, як одноріг, чи душа, чи нескінченність…»