Інституції пам’яті у країнах Центрально-Східної Європи – це організації, які займаються різними аспектами, пов’язаними з історією, історичною пам’яттю й оцінками та репрезентаціями спільноєвропейського й національного минулого. Власне, саме існування цих установ, багато з яких є доволі впливовими, впізнаваними й потужними (як-от Польський інститут нацпам’яті, де працює понад 1500 осіб) – безпосередній доказ того, що минувшина в сучасному світі набуває дедалі більшої ваги. Мова насамперед про країни колишнього соціалістичного табору. Після повалення червоних режимів їхні суспільства постали перед викликом свого травматичного вчорашнього дня. Як ставитися до більш ніж півстоліття комуністичного правління? Як далеко йти в засудженні злочинів тоталітаризму й наскільки це може стати легітимацією нового демократичного устрою? Такі запитання й досі актуальні для країн Центральної та Східної Європи.
На порядку денному в ЄС
Навіть побіжний погляд на перелік цих організацій засвідчує доволі широку їхню мережу, представлену установами з різним статусом, бюджетом і впливовістю. Ці структури входять до неформальної групи членів Європейського парламенту «Примирення європейських історій» і є підписантами «Платформи європейської пам’яті та сумління» – проекту, ініціатором створення якого був празький Інститут дослідження тоталітарних режимів. Наскільки вдалі їхні починання, покаже час. Одначе дати певні відповіді на запитання про те, які зміни відбулися з національною пам’яттю східних і центральних європейців за останні 20 років, який порядок денний діяльності інституцій пам’яті, як вдається цим організаціям поєднувати національні та загальноєвропейські завдання, можна вже зараз.
Чехи дають оцінку комуністичному режимові
Особливістю країн Центральної та Східної Європи стало те, що після повалення червоних режимів у багатьох із них законодавчо було вирішено утворити окремі органи, до юрисдикції яких віднесли питання історичної пам’яті. Заснуванню таких установ зазвичай передувало ухвалення парламентами певних актів, які декларували й оцінювали їхнє (а отже, й суспільства) ставлення до тоталітарних нацистського та комуністичного режимів.
Читайте також: Привид комунізму
У Чехії, наприклад, прийняли закони про цілковиту реабілітацію політичних в’язнів у 1990-му, про люстрацію в 1991-му (відтак комуністичним функціонерам і сексотам було заборонено обіймати державні посади) та «Акт про незаконний характер комуністичного режиму» в 1993 році. Останній визначив, що керівництво й члени КПЧ цілком відповідальні за дії чехословацького уряду між 1948 і 1989 роками, зокрема за руйнування традиційних європейських цінностей, порушення прав людини, законів і міжнародних зобов’язань, застосування репресивних заходів проти своїх громадян, винесення смертних вироків, інсценування судових процесів тощо. Цим актом комуністичний режим був визнаний нелегітимним, злочинним і таким, що заслуговує засудження. Всі постраждалі, навіть ті, що не підпадали під дію попередньо прийнятого закону про реабілітацію жертв комуністичного режиму, мали бути поновлені у правах.
Пізніше було ухвалено низку інших актів у цій сфері. Частина з них розширювала коло документів, виведених із-під грифу «секретно», аж поки 2004 року вийшов закон про вільний доступ до «абсолютної більшості» архівних фондів періоду комуністичного правління. Останній Закон «Про учасників антикомуністичного опору», що набув чинності у 2011-му, передбачав надання матеріальної компенсації «учасникам боротьби з комуністичним режимом» обсягом 100 тис. чеських крон ($5,8 тис.), а їхнім дружинам чи чоловікам – 50 тис. крон. Було передбачено, що людина не може дістати цей статус, якщо вона була членом Комуністичної партії або працювала у структурах органів держбезпеки. Змінився й символічний ландшафт Чехії: назви безлічі вулиць, площ, парків, скверів, громадських будівель.
Законодавчі ініціативи, які мали на меті остаточно порвати з тоталітарним минулим і засудити його задля легітимізації нового демократичного устрою, були сприйняті в суспільстві неоднозначно. Досить згадати, що правонаступниця Компартії Чехії, Комуністична партія Богемії та Моравії, має в Сенаті 3 місця із 81. Аж ніяк не всі громадяни Чеської Республіки готові підтримати радикальні кроки щодо демонтажу комуністичної спадщини. Частково річ у тому, що «подолання минулого» навіть після 23 років після оксамитової революції все ще зачіпає приватні інтереси багатьох людей. Водночас, на думку певної частини громадян, соціальна незахищеність в умовах демократичного устрою сильно контрастує з гарантованими соціальними благами та державною опікою за комуністів, що стало підґрунтям для феномена «остальгії» – ностальгії по колишньому соціалістичному ладу.
Інституціоналізація пам’яті
1 серпня 2007 року законодавча база Чехії поповнилася ще одним документом – президент підписав закон про створення Інституту дослідження тоталітарних режимів, завданням якого стало всебічне дослідження періоду комуністичної та нацистської окупації Чехословаччини. Офіційна політика пам’яті Чехії таким чином отримала орган, покликаний координувати зусилля держави у царині національної пам’яті. Інститут є урядовою установою, до якої перейшла частина функцій Бюро з документації та розслідування злочинів комунізму – органу Міністерства внутрішніх справ, що виконував радше поліційні завдання. Рішення про створення Інституту було пролобійоване Громадянською демократичною партією, яка мала на той час більшість у парламенті, а представник цієї політсили Вацлав Клаус був президентом Чехії.
На державному рівні було визнано, що ліквідація наслідків діяльності комуністичного режиму, подолання історичної амнезії, яку він практикував, поширення знань про злочини тоталітаризму вимагають більших зусиль саме з боку держави.
Першим директором Інституту в січні 2008 року став історик Павел Жачек. Саме на його каденцію припав активний період становлення та розбудови, початку активної діяльності організації як у Чехії, так і за кордоном. У квітні 2010 року установу очолив Їржі Пернес, але Рада Інституту невдовзі усунула його з посади за підозрою в плагіаті, що була, як згодом виявилося, необґрунтована. Пізніше спеціальна комісія Чеської академії наук зняла з нього всі звинувачення. Чимало чеських ЗМІ вбачали у скандалі зі «списуванням» політичну боротьбу за вплив на Інститут між двома провідними чеськими партіями – консервативною Громадянською демократичною та лівоцентристською Соціал-демократичною. Крім того, мало місце просочення інформації щодо імен кількох десятків офіцерів секретних служб. Ці міжусобиці значно похитнули імідж нової установи, додавши їй нових критиків.
Зараз Інститутом керує Даніель Герман, який стверджує, що Чеська Республіка повинна вчитись у своїх сусідів давати собі раду з комуністичним минулим, а також планує покращувати образ нової установи у медіа.
Найголовнішими завданнями Інституту стали розсекречення, оприлюднення, класифікація та оцифрування фондів документальних джерел Компартії і спецорганів. Цим займається Архів служб держбезпеки, якому передали всі архіви чехословацьких спецслужб, міністерств внутрішніх справ, оборони та юстиції, а також військової розвідки, Комуністичної партії Чехословаччини й Народного фронту за період від 1945-го до 1990-х років, а крім того, архіви, що стосуються нацистської окупації. Контроль над усіма сховищами, де зберігаються документи про репресії, є спільною рисою більшості центральноєвропейських інституцій пам’яті, і це найдужче відрізняє їх від аналогічного інституту в Україні.
Чеський Інститут дослідження тоталітарних режимів заснований як наукова установа без функцій слідства і займається питанням комуністичного періоду в історії Чехословаччини, політики репресій, Празької весни й окупації, опору комуністичному режимові у 1948–1989 роках, а також злочинів комуністичного й нацистського тоталітаризму.
За п’ять років діяльності він організував кілька представницьких конференцій. Зокрема, 2010 року в празьких будівлях Сенату й уряду під патронатом прем’єр-міністра Чехії Яна Фішера було проведено конференцію «Злочини тоталітарних режимів», за результатами якої оприлюднили відозву, що закликала засудити злочини комунізму, як це було зроблено з нацизмом. Вона значною мірою перегукується з Вільнюською декларацією – резолюцією парламентської асамблеї ОБСЄ «Про возз’єднання розділеної Європи» 2009 року, яка засудила практику глорифікації гітлерівського та сталінського режимів.
Окрім наукових досліджень, Інститут приділяє помітну увагу популяризаторській роботі, а саме проведенню виставок, виданню популярних брошур, журналів, підготовці освітніх проектів, документальних фільмів, записів свідчень усної історії тощо. На запит громадських організацій, шкіл, університетів його співробітники готові прочитати лекції або провести семінари на теми, пов’язані з діяннями нацистського й комуністичного тоталітарних режимів у Чехії, як-от «Чехословацькі пілоти в німецькому полоні», «Ідеологічна мова у комуністичних фільмах», «Ідилія нормалізації: ідеологічні зображення повсякденного життя 1970–1980-х років» тощо.
Натомість критики з кола професійних істориків закидають Інститутові те, що він досі не спромігся реалізувати жоден серйозний проект, котрий сприяв би кращому розумінню комуністичного минулого в суспільстві, й витрачає сотні мільйонів крон на архіви спецслужб, тоді як на інші важливі напрямки досліджень замало фінансування.
Ліберальні критики звинувачують Інститут у залежності від правих політиків і дорікають йому сенсаційними публічними викриттями відомих людей у співпраці з комуністичними спецслужбами. Серед найвідоміших прикладів наводять публікацію поліційного звіту, де як інформатора згадували письменника Мілана Кундеру.
Міжнародні горизонти
Інститут дослідження тоталітарних режимів широко відомий за межами Чехії насамперед завдяки своїй ініціативі щодо заснування вже згадуваної «Платформи європейської пам’яті та сумління». Використавши можливості головування в ЄС, Прага запропонувала створити потужну загальноєвропейську організацію, яка здійснювала б наукові дослідження тоталітаризму, підтримувала локальні національні організації, пов’язані із цією тематикою, а ще опікувалася б створенням великого пан’європейського меморіального проекту (музею-меморіалу), присвяченого жертвам тоталітарних режимів. Ця ідея здобула значну підтримку в країнах Центральної Європи й меншу – в тих, які «не відчули на собі диктатури».
«Платформа» з осідком у Празі є спробою виробити узгоджену загальноєвропейську політику пам’яті й ідентичності. На сьогодні до неї входить 35 організацій із 19 країн. Про активне функціонування цієї ініціативи свідчить факт, що торік у червні у стінах Європарламенту в Брюсселі було проведено міжнародну конференцію «Правове врегулювання щодо комуністичних злочинів». У результаті обговорень істориків, юристів, політиків (серед них – два екс-президенти Європарламенту: Єжи Бузек та Ганс-Ґерт Петтерінґ) при законодавчому органі ЄС заснували юридичну експертну групу, щоб вона працювала над створенням транснаціональної інституції правосуддя для засудження тяжких злочинів, скоєних комуністичним тоталітарним режимом на теренах Східної та Центральної Європи, яка стала б міжнародним трибуналом на зразок Нюрнберзького.
Зрозуміти комуністичне минуле
Відома сентенція, а заодно й перше речення в преамбулі закону про чеський Інститут дослідження тоталітарних режимів («Той, хто не знає свого минулого, приречений повторювати його») якнайкраще відбиває суспільне призначення інституцій пам’яті. Всі країни, які побували під комуністичним правлінням, так чи так намагаються дати собі раду з минулим. Водночас питання, в який спосіб це зробити, залишається відкритим. Проблема ролі та значення інститутів пам’яті була на порядку денному конференції, організованої чеським Інститутом 26 лютого у Празі.
З одного боку, зрозуміло, що політична складова у подоланні тоталітарного спадку є важливою, а з другого – інтелектуали та професійні історики застерігають проти будь-якого тиску в сфері наукових досліджень. Зокрема, точаться дебати стосовно того, чи справді оприлюднення секретних даних про співпрацю багатьох відомих чехів із комуністичним режимом – це найкращий спосіб очищення суспільства від тоталітарної спадщини та усвідомлення природи соціалістичної диктатури.
Питання про доцільність існування інституцій пам’яті в структурі держорганів у Чехії не стоїть. Тамтешній Конституційний суд у своєму рішенні на подання депутатів парламенту з вимогою скасувати нову установу відкинув усі клопотання, заявивши, що держава має повне право засновувати такі інституції.