«Коли ми потрапили в Бахмут, тяжко було. Кілька днів. А потім призвичаїлись, — каже Санич, він же Олександр Бондар, командир загону УДА “Південь” у складі 28 ОМБр ЗСУ. — На позиціях за 70 метрів від орків у нас і буржуйки були, хлопці там ковбасу смажили»
Командир пояснює, що так не завжди — буває по-різному: усе залежить від того, які позиції зайняті. Позиції — це зазвичай посадки. Проте від них там тільки назва залишилась:
«Це вже земля перемелена. Буває з кістками, з рештками. Вона вже й пахне їхніми трупами. Вони ж своїх не забирають. Навіть коли ми їхні позиції займаємо, то там смердить оцим перегнилим тілом».
За словами Олександра Бондаря, багато залежить від того, який підрозділ стоїть поруч. Якщо налагоджено зв’язок — усе буде добре. Якщо ні — ворог може зайти у фланг. Тому спочатку бійці налагоджують зв’язок, а потім займають свої позиції.
«На початку, коли не було злагодження, багато позицій утратили. Ми якось навіть опинилися в кільці, — згадує Санич, — тоді загинув мій командир, друг Паланковий (Віктор Шарий. — Ред.). Сусідній підрозділ зійшов із флангу, лишив нас без прикриття, і нам почали навалювати. Ми думаємо, що там свої, а там — уже нікого. Опинилися оточені. Тільки під вечір змогли винести тіло командира через труби по воді»
Хоч як би було важко, добровольці намагаються забирати загиблих побратимів з поля бою відразу. «Це в нас неписане правило, щоби батьки могли провести своїх дітей, — каже Олександр Бондар. — Ось наші втрати, — показує на стіну, на якій висить більш ніж десяток фотографій, — ми бачимо їх щодня, пам’ятаємо, як вони загинули, і знаємо, що за кожного треба мститися»
Загін «Південь» Української добровольчої армії під Бахмутом працював понад рік. Після загибелі 22 серпня 2023 року командира полковника Сергія Ільницького Санич змінив його на посаді.
«Ми зустрілися неподалік Бахмута, коли УДА “Південь” збиралася виходити на відновлення. У той день якраз було чергове нагородження вояків, які відзначилися в боях. Уже річниця, як ми на Донбасі, а не помітили, як летить час, — каже Олександр Бондар. — У бойових виходах час дуже швидко минає. Навіть не помічаєш, який там день. Ми за цим і не стежимо. Відколи війна почалася, це один суцільний затяжний день.
Хлопці заходять на позиції, щоб воювати, — веде далі Санич, — але вони не можуть бути там постійно. Три-чотири доби. Заходимо, коли там є проблеми. Вирішуємо й відходимо. А деякі підрозділи заходять, щоб відсидітися: зайшли й принишкли. Їм лише потрібно, щоб воно швидше минуло, а що далі — уже не їхні клопоти. Так війни не виграти. Не треба шукати відмовок. Навпаки, треба знаходити спосіб, як відпрацювати й зберегти особовий склад, щоби просуватися вперед.
Вважаю, що коли стоятимемо в обороні, буде позиційна війна, тоді ворог матиме перевагу. Їм це вигідніше, бо в них є людський ресурс, вони можуть його кидати бездумно. Тому нам треба змінювати стратегію»
Якось бійцям хтось сказав, що Санич із побратимом Джокондою загинули і їхні позиції вже зайняли. Як наслідок, вони удвох цілу ніч, майже сім годин, відбивали штурм лише гранатами й кулеметом.
«У мене був тепловізор, і я кричав Джоконді, куди йому навалювати. Кидати позиції вночі та йти до своїх боялися, щоб свої ж не знищили, адже думали, що там уже чужі. Тільки коли посвітліло й ворожий снайпер поранив Джоконду в руку, вирішили вибиратися. Звісно, я на всіх накричав, що нас кинули. Тільки завдяки тому, що було багато гранат, ми оце відкидалися, — згадує Санич. — У мене була ще така красива граната, американська, я завжди її тримав для себе. Але потім подумав: дарма, треба кидати. Друг Сова, він із Самбора, мені якось казав: “Та викидай цю гранату по орках. Нащо ти її собі тримаєш? Кидай туди. Усе треба віддавати туди. Навіть кулю останню також”»
Друг Джоконда має вже чотири поранення. У загоні «Південь» він кулеметник, а до війни розписував церкви, закінчив інститут образотворчого мистецтва. Друг Сталкер працював на СТО. Друг Троль був фрилансером — перекладачем з англійської та німецької мов, після двох поранень перевели до штабу. Хтось працював будівельником, хтось — журналістом.
Сам Санич до війни був комендантом військового містечка у військовій академії. Пропрацював десять років, але контракту із ЗСУ так і не підписав. Щойно почалася війна, він одразу пішов добровільно у військкомат:
«У мене броня була, я був комендантом, міг би закосити, як більшість і зробила. Прийшов у свою академію, а мені кажуть: “Ти чого? Маєш право туди не йти”. Ви що, кажу, там жінка з автоматом бігала… Навчуся, усе буде нормально. На нашу країну напав ворог, і кожен чоловік повинен узяти до рук зброю та піти. Жодної мотивації для цього не потрібно».
Утім, тих, хто не хоче воювати й косить від армії, командир не засуджує:
«У мене навіть є друзі, які досі бігають, об’їжджають блокпости, щоби повістки не вручили. Створили собі в телеграм-каналах сторінки, попереджають. Це їхня справа. Але як ми закінчимося, не дай боже, тоді їхня черга прийде. Я цього не розумію, проте судити не буду. У кожного своє життя, кожен цей вибір робить сам, але була б доречною їхня допомога».
Санич вважає, що воювати доведеться всім, тож варто вже вчитися працювати з коптерами, зброєю, опановувати тактичну медицину.
«Буде тільки складніше. У нас немає такого людського ресурсу, щоб ми могли стояти в позиційній обороні й триматись. Люди все одно відходять — 300, 200. Не в такій великій кількості, як в орків, але в них мобілізаційний ресурс більший. Треба якось стратегію війни міняти, переоцінювати, переформатовувати.
На початку я сам думав, — зізнається Санич, — що все буде, як нам розповідали: ми тихенько й швидко все це закінчимо. Лише потім, уже коли до літа дійшло, коли почав брати участь, відчув цю війну, цю реальність. Тоді зрозумів, що так швидко все це не буде.
Віднедавна в околицях Бахмута потужно піднялася ворожа аеророзвідка, — каже Олександр Бондар. — У них добре це розвинуто. Те, що розказують, ніби вони дурні, — неправда. У них усе нормально налагоджено, — запевняє. — Дуже багато арти, і «пташки» в повітрі постійно коригують. Ми шукаємо дрони, а вони за одну добу можуть утратити три-чотири: у них такого лайна дуже багато. Але це життя наших хлопців. Тому нам потрібно, щоб радіозв’язок, радіоелектронна боротьба й радіоелектронна розвідка працювали потужно. І щоб на рівні держави виробництво всього цього було поставлено нарешті на промислові рейки.
Потрібні батарейна робота, БК якомога більше. Коли на міномет видають по п’ять мін на день, то це мізер. Буває і цього нема. Було 30 мін на місяць, а це нічого. Мало, щоб навіть прикрити свій підрозділ»
Санич командиром бути не збирався. Каже, що ніколи не ставив собі цього за мету. Робив свою роботу й усе. Лише іноді думав, що як раптом доведеться очолити відділення, буде помилки, які бачив очима солдата, намагатися виправляти.
«Не техніка нам перемогу кує, а люди. Але вони також залазять на шию, — сміється, — їх також треба струшувати, слабину відчувають відразу»
На запитання про страх і як з ним боротися Санич відповідає, що це нормальний і постійний стан на війні. Хто каже, що йому не страшно, бреше.
«Постійно страшно, але якось треба цей страх опанувати. Щоб не страх тобою володів, а ти ним. Хтось може так зробити зразу, хтось — через один, два, три бойові виходи. А дехто ніяк не може впоратися: є заціпеніння та й усе, не може дати собі зі страхом раду.
Якось ми повинні були прикрити один підрозділ, — згадує Санич. — Вони пішли не за планом, їх почали кошмарити, і наш підрозділ прикривав цих хлопців. Аж тут у кулеметників закінчуються набої, треба було подати їм БК, проте боєць, який мав лише перекинути цинк Джоконді, не зміг цього зробити — злякався, заховався в ямі й не вилазив. Але хлопці молодці — усе відбили. У нас тоді був один 200-й — друг Тихий загинув — і один 300-й — друг Бригадир, командир взводу, поранений, його винесли»
Санич каже, що такі випадки бувають і їх треба сприймати нормально. У його загоні це обумовлено. Треба підтримати, поговорити, пояснити, але ніколи не принижувати й не засуджувати.
«Тільки коли хлопці гартуються в боях, тоді й мають результат, — каже командир. — А коли почнеш його зразу цькувати, то він згорить й або піде, або ще якусь пакість, не дай боже, собі зробить. Треба відчувати й бачити бійців.
Бувало так, що ми вже вийшли з бою і бачу: хлопець не при собі. Підходжу до нього, питаюся, що сталось? Потім з командиром взводу побалакали й негласно на п’ять діб відпустили. Хлопець до родини поїхав, трошки розвіявся, за п’ять днів повернувся в уже нормальному стані. Ми в УДА можемо таке робити — давати людям трохи емоційно відпочити»
Санич родом із лівобережжя Херсонщини. Його дві сестри й мати від початку війни опинилися в окупації. До жовтня 2022-го Олександр вивіз сестер і домовився перевезти через запорізький напрямок матір, але росіяни раптом відійшли з Херсона — і мати передумала їхати: сподівалася, що й лівобережжя скоро звільнять. Згодом дорогу на Запоріжжя перекрили, і матір довелося вивозити через Крим.
Залишатися жінці в окупації було небезпечно. Однокласник Санича, а потім і сусід приводили до неї окупантів, які випитували, де подівся син.
«Оцим усім виродкам треба якось виправдовувати своє існування, — каже командир, — щоб їм поблажки дали. У нас із мамою легенда була: я з 1996 року, як закінчив школу, виїхав із села, мовляв, як поїхав, то не приїжджав, грошей не надсилав. Коли до неї прийшли, зіграла роль, бо вже була готова до цього.
Зазвичай, коли питають, що робитиму після перемоги, кажу: заправлю передусім машину. Дай боже дожити до Перемоги й щоб менше наших хлопців пішло на небо. Це головне»