Вирватися з пекла. Або репортаж із маленького села на півдні, яке опинилося в епіцентрі великої війни

Війна
18 Березня 2024, 18:56

Міна рвонула буквально за кілька метрів. «Я думала, що мене вже вбило, — згадує Любов Зарудна свою пригоду в червні 2022-го, — коли ні, розплющую очі — жива. Кров кругом цебенить, губу розрубало, зуба вибило, у шию попало, у груди, у ногу… Якби ще крок ступила, то од мене б тільки м’ясо лишилося. А так воно вгору пішло й не розірвало». «Як шарахнуло — купа пилюки й не видно, — додає її чоловік Григорій, — приглядаюся. Та ні, стоїть же ж, йолки-палки, жива».

Вибухова хвиля була дуже сильною, голова ще довго гула, на грудях — чорний синяк, проте жінці неймовірно пощастило. І не лише тому, що в останній момент вона прикрила рукою очі. Рани від осколків, які вп’ялися в тіло були неглибокі. Люба обробила їх, як могла, антисептиком, промила, зупинила кров, навіть видавила частину осколків. Решту, каже, потім в лікарні вибрали.

Той вибух стався перед самим від’їздом, немов попередження, що пора забиратися із села, бо погано закінчиться. Виїхали може б і раніше, проте не було чим. Усі, у кого був транспорт, уже це зробили. Тих, хто не мав чим їхати, вивозили солдати. Але окупанти доволі швидко вполювали евакуаційну машину, і все заглухло. Люди ховалися по підвалах, а інтенсивність боїв усе наростала. Солдати щоразу обіцяли щось вигадати, щоб вивезти старих, проте нічого не виходило. Коли Любі й Григорію нарешті змогли допомогти, виявилося, що вони останні мешканці села, яких пощастило евакуювати. Їхнім трьом односельцям, які залишилися, так і не вдалося пережити великої війни.

Біла Криниця — село невеличке, на самому краю Миколаївської області. Розкинулося в долині на мальовничому березі Інгульця, з трьох боків омивається його водами. До злощасного 24 лютого 2022 року тут жило приблизно 300 мешканців. Усі були при справі, роботи вистачало. Працювали школа, дитсадок, фермерське й тепличне господарства, можна було найнятися на посівну чи збір овочів. Була робота й на базі відпочинку, захованій у сосновому лісі за селом. Нині все стоїть зруйноване: і ферма, і теплиці, і база, спалена разом з лісом. У селі не залишилося жодної непобитої хати. Навіть на гугл-картах, де зображення цих місць не надто якісне, і то складно не помітити, як жахливо понівечена земля довкола, як згарища й вирви зранили її. За вісім місяців війни цей райський куточок перетворився на справжню руїну, що хтозна, чи колись відродиться.

Окупанти доволі швидко захопили сусідню Херсонщину, але на Миколаївщині їхню «переможну» ходу зупинили й змусили відкочуватися. На якийсь час Біла Криниця навіть опинилася під окупацією, на щастя, не надовго. Довший час село фактично було в так званій сірій зоні — не підконтрольній нікому.

Уперше москалі заїхали сюди, коли тільки наступали на Миколаїв. Тоді від колони, що сунулася по трасі, відділилися три танки й попхалися на розвідку. У селі не було українських військ, тож окупанти відразу відчули себе тут господарями. Заявили, що шукають дезертирів, і почали нишпорити по дворах. «Чоловік по 10–15 з автоматами, — каже баба Люба, — лазили з двору у двір. Заглядали. Де хата закрита, бо господарі виїхали, одбивали замки, заходили». Через кілька тижнів приїхали вдруге на двох бетеерах і буханці (совєцький мікроавтобус) та знову пішли по хатах. Цього разу грабувати. «Там човен забрали, у тих машину розкурочили, бо знали що тут наших нема».

Місцевих мешканців одразу попередили, щоб близько до річки не підходили: «Хочете жити, краще не ходіть». Утім, людям заборона видавалася дикою. Хтось звик пасти худобу на березі, у когось город виходить майже до річки. Але орки не жартували. Один з перших прильотів стався по сусідському обійстю, коли господар працював неподалік ріки на городі. Міна влучила у двір і рознесла там все, що було. Вівчарці розірвало живіт, у сараї корові осколком відрубало хвоста, убило двох курей і півня. «Попередили, мовляв, — каже баба Люба, — а він не послухав, то нате вам».

«Оце за городом, бачте, закінчується зелене, — показує дід Григорій, — там міномет стояв. А я на городі рвав траву кролям. Вони сидять, дивляться і стріляють по мені. Десь метрів за шість — бах. Я звідти рачки лізу, а вони наді мною висять (коптером. — Ред.) і ніби сміються, як я лізу. А велосипед я поклав біля вуликів. Проскочити мені метрів п’ять. Я тільки до велосипеда, як ззаду знову бах. Почув, упав між вулики, а ті вулики геть порозкидало. Грязюкою обліпило так, що бджоли наступного дня не змогли вилетіти».

Хату, у якій сьогодні живуть Григорій та Люба, вони ще до війни залишили дітям, а самі перебралися в батьківську. Коли почалися сильні обстріли, діти з малечою виїхали на Одещину, а баба з дідом взялися доглядати їхнє покинуте господарство. Чотири корови, бугай, три бички, теличка, свої дві свині, кабан, шість кіз, два десятки качок, сімдесят курей і двадцять кроликів. З того всього добра, коли повернулися, залишилася лише кицька, але й та з перебитим хвостом. Щоправда, одразу привела господарям двох кошенят, а тоді, з радості, ще трьох. «Це вона так взялася відновлювати господарство», — жартує дід Гриша.

Наші з’явилися в Білій Криниці несподівано, ближче до літа. Спочатку заходили невеликі диверсійні групи, а далі село опинилося на самій лінії вогню. За Інгульцем окопалися москалі, а по цей бік — наші. «Важкі бої тут були, — каже жінка, — багато наших побили під час переправи». «Орки танки позаривали на городах, тільки дула стирчали, і гатили. А потім ще й вертольотами й з тими пакетними снарядами крили. Тут летіло все. Отам, у річку на повороті, як шарахнуло — стовп вогню й потім грибок. Що то за снаряди були, Бог їх знає. Думали, що вже ядерна почалась».

«Уже й не знали іноді, хто по кому стріляє, — каже жінка. — З лісу стріляють мінометами, і звідтіля в броду мінометами, — показує в інший бік, — а і там, і там Херсонська область та орки. Коли почали з того краю стріляти, думаємо, чи вони самі по своїх, чи що? Виявилося, то наші там трохи просунулися. От, кажуть, було стільки-то прильотів, наприклад 86, а ми їх не могли порахувати. Уже просто не в змозі заснути, якщо перестали стріляти. Оце увечері полягали, лежимо, а вони не починають. Та що ж це таке, та чого не стріляють? Видно, вечеряють. Тоді чути гул, приїжджає та саушка, чи як її, і почалося…»

Під час всього цього жаху люди ховалися по підвалах. Хто у своїх, хто в чужих. «Як тільки перестануть стріляти, — каже Люба, — бігом води набрали, щось їсти зварили чи взяли молока, яєчка, що було, та й так сиділи». Баба з дідом також сиділи в погребі, поки не прилетіла міна й не рознесла вхід. Тоді перебралися в невелике сільське бомбосховище. Дід, щоправда, спочатку взагалі не хотів ховатися, як баба не просила. «Хата підскакує ніби, але ти все одно засинаєш, — каже, — бо із часом звикаєш. Особливо, як заморений». Тільки коли вийшов якось на двір і впіймав осколок від вибуху неподалік, усе ж злякався: «Тоді я вже послухав її та пішов у бомбосховище». І схоже не дарма. «Якраз там, де я лежав, тільки пружини тепер стирчать. Ні хати, нічого. Точне попадання було».

Сусідська вісімдесятирічна бабуся, коли в її хату прилетіло, поповзла зі страху на подвір’я до сусідів та заховалася в їхній сінник (сарай для сіна) між снопами. Пролежала там чотири дні без води та їжі, бо не змогла вибратися. Знайшов там її односелець, який годував поруч свиней і почув, що баба стогне. Жінку витягли, відпоїли, дали ліків, яких потребувала, і вона втомлена заснула. Так і не прокинулася більше. Старий організм не витримав стресу. Поховали вдома в палісаднику, бо нести на цвинтар було небезпечно. Там вона й досі покоїться.

А того чоловіка, що її знайшов, згодом розірве ворожа бомба. Солдати позбирають у мішок все, що залишиться, і прикопають на городі. Лише потім, коли все закінчиться, повернуться в село дядькові діти, відкопають, повезуть батька на ексгумацію до Миколаєва й нарешті поховають по-людськи.

А бабу Тамару то розірве буквально біля Любиної з Григорієм хати. Може, саме тоді, коли в хату попав снаряд, може, згодом. Довкола згарища господарі нарахували аж 13 вирв від мін. Упізнали бабу Тамару, кажуть, по сивому волоссю, усе решта понівечене. Знайшов її сусід, зібрав, що було в мішок, і поховав прямо у вирві.

Виїхати з пекла подружжю Зарудних вдалося аж у червні, чи не в найгарячіший період боїв. Солдати вкотре пообіцяли, що приїде по них машина, але люди вже й не вірили. Коли за кілька днів, якраз на Трійцю, приходить солдат і каже: «Зараз я вам знайду транспорт, і ми вас вивеземо». «Він зі Скадовська, — згадує баба Люба, — Вітя звати. Прізвище не спитала. Знайшов розбитий хюндай, його ще хазяїн угробив. Двері не закривалися, шибок і дзеркал не було та радіатор пробитий. Він радіатор той запаяв, колесо підремонтував, завів машину, під’їхав нею ближче й каже: “Через дві години я викличу вогонь, бо інакше ми не проскочимо, усе прострілюється. Наші будуть по них гатити, і за цей час маємо проскочити”. З нами бабуся була років 80, то ми її за сидіння посадили, поруч мого чоловіка, хлопці полягали на підлогу, а я збоку коло дверей, їх і тримала. Так він як учесав. Каже: “Будемо не їхати, а летіти”. Одне слово, вирвалися. По нас навіть не стріляли».

Далі була лікарня: виймали осколки, кололи антибіотики. Але коли почали масово привозити поранених солдатів, син подзвонив дідовому племіннику, і той забрав родичів до себе в Кривий Ріг. У село подружжя повернулося аж навесні 2023-го. «Перше враження від побаченого — шок, — каже жінка. — Походили по згарищу своєї хати, поплакали, відновлювати вже нема чого. Хата дітей збереглася краще, у ній оселилися. Але й тут роботи чимало. Дах побитий тече, стеля впала, пічки свині поваляли, вікна вибиті. Першу ніч переночували з дідом на дитячому ліжечку. Єдине, на якому можна було лягти. Ішов страшний дощ, холодно, ні ковдр, ні подушок, повкривалися пальтами і якось переночували. Потім син сказав, що в сусідському погребі, де вони ховалися, є наші подушки й ковдри. Я забрала, трохи попрала й усе».

Потроху навели лад, хоч було й не просто. «Одну сторону хати якось з дідом полатала, — ділиться баба Люба, — але поки шиферину витягнемо, так, мабуть, аж у сусідньому селі чути було матюки й крики. Бо він не підніме, а я не потягну. Або йому подаю, він не потягне. Упертися ж не може, нога болить. Найсмішніше в цій історії те, що дід Гриша зі своїм батьком, чи не пів села шифером покрив, а коли довелося власну хату латати, то вже й сил нема. Шиферу, до речі, на новий дах за рік таки назбиралося. Трохи виділила сільрада, щось купили за грошову допомогу, щось привезли волонтери. Тепер ще б хтось покрив тим шифером хату, було б непогано».

Улітку до баби з дідом навіть приїздили онуки. Цілий місяць були. Помідори старій помагали поливати. Не дочекаються, коли літо знов буде. Тоді за рікою якраз ліс горів і вибухали залишені орками боєприпаси. «Як автоматні кулі рвалися, то так, наче перестрілка, — каже дід, — а як гранати рвалися й міни, то діти боялися дуже. Кажу: “Та не бійтеся, сюди не долетить”».

Якщо вірити вікіпедії, Біла Криниця заснована 1922 року, проте дід переконує, що це неправда. Село набагато старіше. «Отам було помістя в балці, пан жив, наші прадіди й бабки в його робили, а тут будувалися». Сьогодні в Білій Криниці живе приблизно 50 людей. Багато колишніх мешканців не хочуть повертатися, бо тут усе зруйновано. Чимало з них вже купили собі будинки в райцентрі або сусідніх, менш знищених, селах.

«Села тут уже, мабуть, не буде, — каже сумно дід Григорій, який народився в Білій Криниці, — жаль, звісно. Роботи в нас уже не буде, та й робити нема кому, одні пенсіонери. Дехто приїхав, кухні літні підремонтував та й живе в них». «Ми як повернулися, я сказала, будемо вже тут, — додає баба Люба, — уже як буде, так буде. Гірше точно не буде». «І в місто я точно не поїду», — усміхається дід Гриша. У своїй шапці з песця він нагадує ногайця, мешканця цих країв століть так чотири тому. Його ще на коня посадити б — і геть татарський вершник. «У мене була шапка з ондатри, — каже, — акуратна, тепла, але згоріла в хаті. Там усе згоріло».

Поки спілкуємося, удалині на сході гримить канонада. Десь там ідуть жорстокі бої в Кринках на лівобережжі Херсонщини. «До Дніпра тут пів сотні кілометрів, — каже дід, — усе ж степи, поля, тому й чути». «А як летять оці шахіди, то так низько, — мовить баба, — що думаю, ну все, буде вибухати. Тут їхній коридор. І ракет також. Коли щось летить, жахаємося досі».