Нині події, пов’язані з боротьбою шахтарів за свої соціальні права, яка відбувалася водночас із самоусвідомленням належності до української політичної нації, забуті. Вони майже повністю витіснені з масової свідомості картинками рухівських мітингів, «ланцюгів», протестів київсько-галицького походження. Це несправедливо. Саме об’єднання інтелігентських ідей і робітничого гніву прискорило падіння Радянського Союзу.
На межі зриву
Донецькі шахтарі разом із гірниками Воркути, Кузбасу, Караганди в роки перебудови стали одним із передових загонів демократичних сил, вони природно поєднували цілі боротьби за свободу та вільний труд. Напередодні, 26 лютого 1991-го, пройшло засідання робітничих комітетів Донбасу за участю представників Львівсько-Волинського басейну. Московський анархістський бюлетень «КАС-КОР», який тоді відстежував робітничі протести по всьому СРСР, подає перебіг засідання:
«…Юрий Болдырев (в ті часи один із лідерів донецького страйкому, нині нардеп від Партії регіонів, відомий своїми екстравагантними заявами. – Ред.) сделал доклад о результатах переговоров с правительством, в котором отметил, что главное препятствие в разрешении основного требования шахтеров о повышении заработной платы – нехватка денег в бюджете республики.
По его словам, на предупреждение о начале забастовки премьер В.П. Фокин облегченно вздохнул: «Лучше ужасный конец, чем ужасы без конца», таким образом дав понять, что предпочитает ясное настоящее неопределенному будущему».
Після п’ятигодинної дискусії 25 із 32 членів страйкових комітетів вирішили: акцію починати!
Це не був перший страйк. Протягом попередніх трьох років регіон, який пафосно іменували «всесоюзной кочегаркой», вважали візитною карткою радянського робітництва, не раз будили гудки підприємств, які кликали не в забій, а на протест. Перелякана влада спробувала закрити рота подачками, постановами про підвищення зарплат і тарифних ставок, але ресурсів виконати обіцяне конаюча економіка вже не мала.
Середня тривалість життя в таких шахтарських рабських професіях, як прохідник, забійник, сягала на той час лише 38 років через часті випадки загибелі, травматизму, «отвратительных санитарных условий труда», «нижайшей по сравнению с цивилизованными странами технической оснащенностью рабочих мест». При цьому пенсія для підземних спеціальностей становила від 160 до 210 руб., і виплачували її з 50 років, до яких ще треба дожити. У 1991-му середня зарплата по країні перевищувала шахтарську – 405 руб. Шахтарі були свідомі того, що без ліквідації союзної парасольки, без реального суверенітету України покращення життя неможливе.
Думали по-українськи
Вони говорили російською, але думали, як казав призабутий нині політичний діяч, по-українськи. Мало хто нині пам’ятає, що 9 вересня 1989 року на Установчих зборах Народного руху України за перебудову виступали два представники Донеччини: бригадир шахти імені Засядька Побережний і комсорг шахти імені Гаєвого з Горлівки Пастушенко.
Петро Побережний, зокрема, пояснив мотиви страйків: «Мы, товарищи, требовали права распоряжаться результатами своего труда. Мы пытаемся найти рынок сбыта своего добытого сверх госзаказа угля. Мы, к примеру, знаем, что в угле нуждается Западная Украина, Запорожье. А у нас не хватает картошки, да и других продуктов. Мы могли бы свободно обменяться тем, что честно произвели». Далі йшлося і про огидну брехню компартійної преси, погане знання донеччанами історії «нашего народа», нерозуміння «своей символики» тощо. Газета «Вечерний Донецк» прошипіла тоді в спину гірнякові-рухівцеві, який виступив на з’їзді Руху, що «такой чести удостаивались, преимущественно, лица злобствующие».
На День шахтаря, 27 серпня 1989 року, донецькі гірники ухвалили резолюцію з вимогою відставки першого секретаря ЦК Компартії Володимира Щербицького та голови Верховної Ради УРСР Валентини Шевченко.
Член донецького страйкому Олександр Калінін в інтерв’ю маріупольській газеті «Дневник Приазовья» навесні 1991-го зізнався, що радикальні політичні вимоги – це від безвиході, коли керівництво держави порожніми обіцянками довело народ «до роковой черты».
Комуністи, які самовільно призначили себе політичними представниками робітничого класу, зайшлися в істериці, справедливо відчуваючи, що від поєднання сил Сходу і Заходу України чекати доброго для себе, звісно, не слід. Партійна преса кинулася таврувати шахтарів, що вони ніби тягнуть ковдру виключно на себе, залишаючи голодними металургів, залізничників, селян, вчителів…
Гробарі комунізму
У березні – травні 1991-го страйкували 49 шахт регіону, або 40% загальної кількості: 15 шахт і 3 шахтобудівельні організації в Донецьку, 8 шахт у Селидовому, 7 – у Червоноармійську, 4 – в Павлограді Дніпропетровської області, по одній – у Харцизьку, Лисичанську… Акцію підтримали 22 вугільні підприємства Львівщини. Цікавими були методи, до яких вдавалися лідери страйкового руху для розширення кола учасників акції. Дослідник Бурносов наводить такий факт: «Звонит, например, Болдырев из Донецка, кричит: «Что ты, шалава, там делаешь? Почему у тебя ни одна шахта не бастует? А у меня семь…»
Щоб налаштувати земляків проти протестувальників, керівництво об’єднання «Донецьквугілля» під приводом, що страйки завдають великих збитків, закрило всі підвідомчі дитячі садочки, а персонал відправило в неоплачувані відпустки. Можна собі уявити, які сварки спалахнули в родинах і між сусідами, але мети провокація не досягла. Комуністична номенклатура використовувала й жупел націоналістичної загрози. Скажімо, газета «Рабочая правда» Незалежної профспілки гірників шахти «Зоря» (міста, на жаль, не вказано у вихідних даних) 25 липня 1991 року друкує нібито телеграму Степана Хмари, де колишній правозахисник обіцяє повісити двох керівників НПГ Полевого та Чернявського «на одном суку… под звуки гимна свободной от жидов и москалей Украины».
Робітничі (страйкові) комітети висловлювали недовіру офіційним профкомам, вимагали і домоглися виведення чи навіть закриття парткомів на підприємствах. На легендарній шахті імені Засядька секретаря парткома, всупереч інструкції ЦК КПРС, було обрано на демократичних засадах із шести кандидатур. До слова, партійна організація шахти, яку тоді очолював майбутній в. о. голови уряду Юхим Звягільський, нараховувала 1547 членів.
І робилося все це дуже демократично. Скажімо, засядьківці провели «референдум» щодо проведення страйку й висунення політичних вимог. За страйк висловилися 59,6% працівників підприємства. За політику ще більше – 71,5%. Микола Євграфов, мешканець міста Слов’янська, раніше засуджений як за кримінальними, так і за політичними статтями, писав у зробленій на ксероксі газеті «Республіка» в перші дні після страйку: «Сегодня мы переживаем тяжелое похмелье после 73-летнего безудержного пьяного насилия над экономическими законами… Итог деятельности коммунистов сейчас расхлебывает вся страна! И вправе с них спросить, почему они позволили довести страну до нищеты и катастрофы?.. Советская империя обречена, и никто ее уже не спасет, а чтобы республики удержать, надо их отпустить».
П’ємонт демократії
Антитоталітаризм донбасівців 20 років тому був абсолютно природним і об’єктивним наслідком колапсу як економічної, так і політичної моделей централізованої держави. Саме пролетарі-шахтарі стали одними з головних гробарів радянського комунізму. На жаль, за кілька років, на початку 1990-х, апарат в компанії з криміналом змогли взяти реванш, підім’яли під себе цих принципових людей. Навіть не йметься віри, що регіон, який сприймався як один із п’ємонтів нової демократії, перетворився на її, демократії, вандею.
Тоді, в 1989–1991 роках окремішність Донбасу, відмінність від решти України в мові, ментальності відчувалася значно менше, ніж нині. І вже точно не розцінювалась як невирішуваний виклик. За ступенем залучення населення до демократичних процесів область не відставала від українських трендів, понад те, градус антикомуністичного та реформістського радикалізму тут був вищий, ніж у більшості регіонів України. Бо, нема де правди діти, Донбас тоді орієнтувався на радикальну в політичному сенсі Москву Єльцина, на його протистояння з централізмом політбюро та бюрократизмом держплану.
Процес заміщення комуністичної номенклатури в області, щоправда, загальмував. В інших місцях владну кров оновили люди з вулиці: інженери, викладачі вишів, медики, письменники. Інакше кажучи, спрацював соціальний ліфт, який не робив упродовж десятків років. Натомість у Донбасі відбулася пересадка, до того ж не по вертикалі, але по горизонталі. Замість партійців владу перехопили так звані червоні директори і технократи з власне партійного середовища. Умовно кажучи, другі секретарі чи керівники промислових відділів обкомів обіймали посади керівників виконкомів, перших «демократично обраних» мерів.
НОВІ ДОНЕЦЬКІ
Специфікою Донбасу стала також і ширша участь у процесі перерозподілу державного, комунального та кооперативного майна представників криміналітету. Донецька мафія – це не легенда, не плід публіцистичного перебільшення. Це суттєвий чинник формування місцевої політики в середині 1990-х, коли Києву було зовсім не до Донецька. В процесі регіонального націєтворення чиновники та бандити на диво легко поставили на місце профспілкових лідерів, героїв перших страйків, які на рівних спілкувалися з Горбачовим і Рижковим.
Нову донбаську ідентичність створили зі сплаву тяжкої праці, неприхованого дерибану «закромов Родины» чиновниками та безчинств молодиків у шкірянках і спортивних костюмах («осіб адідасівської національності»). Боротьбу за соціальні та політичні права гірникам звели до права отримувати мінімальний споживчий кошик, можливості дивитись російське телебачення, ходити на концерти Баскова та Кобзона й мовчки спостерігати за тим, як нові «хазяї життя» поступово міняють «адідаси» на малинові піджаки, а потім – і на найдорожчі італійські костюми.
У той самий час з’являються перші спроби інтелектуально оформити, окреслити донецький концепт. Від напівсепаратистського «Интердвижения Донбасса» братів Корнілових до культурологічних проектів з формування донбаської ідентичності. Плекається культ ФК «Шахтар»: якщо з хлібом погано, плебсу можна згодувати хоча б видовища. В 1990-х шахтарі перестають бути впливовою силою. Востаннє вони показали себе восени 1993-го, коли після походу на Київ з вимогами роботи і зарплати було ухвалено рішення про проведення позачергових президентських виборів.
Згодом, у 1998-1999 роках відбувалися ще марші й робітників, і їхніх дружин, і навіть шахтарів-інвалідів. І кожного разу, щоправда, складалося враження, що їх змушують вирушати на Київ не нужда і право, а місцеві влада й власники шахт, меткомбінатів і рудоуправлінь. З погляду телевізійної картинки, все було супер. Оголені по пояс робітники потужними колонами тоді йшли на столицю. Нещасні ветерани вимагали виплати «регресів». Але їх вже майже не чули. Може, тому, що в самому Донбасі героями стали не спадкоємці слави Стаханова й Ізотова. А ті люди, які нині дружно, за порухом рук Чечетова, одностайно голосують «за покращення життя вже сьогодні».
Чого вимагали шахтарі Донбасу в березні 1991-го
– відставки президента СРСР як такого, що не має мандата народної довіри, обраного колегіями виборників: Пленумом ЦК КПРС і З’їздом народних депутатів СРСР;
– розпуску З’їзду народних депутатів СРСР;
– надання конституційного характеру Декларації про державний суверенітет України;
– створення Ради Конфедерацій суверенних держав з повноваженнями координуючого органу;
– виконання вимоги, що міститься в п. 33 Протоколу 1989 року про погоджені заходи: систематичне корегування рівня заробітної плати відповідно до зростання індексу цін, що стосується всіх громадян країни;
– виконання вимоги, що міститься в п. 10 Протоколу 1989 року про погоджені заходи: надання пенсій всім трудящим, задіяним на підземних роботах (до начальника дільниці включно), котрі мають 25 років підземного стажу, незалежно від віку;
– відповідно до п. 20 Протоколу 1989 року про погоджені заходи передати колишню будівлю Державного технічного університету під дитячий естетичний центр;
– гарантувати недоторканність всіх учасників відновленого страйку.
ЯК ЦЕ БУЛО
народний депутат (БЮТБ), голова Незалежної профспілки гірників України (з 1995 року), голова Конфедерації вільних профспілок України (з 1997-го).
У 1989 році профспілковий рух лише зароджувався, ще не було незалежних профспілок, були стихійні страйки робітників. Ми боялися, що нас порозстрілюють, але Горбачов заборонив будь-які утиски. За президентства Кравчука незалежні профспілки не чіпали. Та починаючи від часів правління Леоніда Кучми влада чинить на них тиск, який призвів до того, що частина профспілок стала підконтрольною владі. Почали порушувати кримінальні справи, час від часу відбувалися арешти наших лідерів. Усе це робили, щоб залякати учасників профспілкового руху. Навіть були замовлення на вбивство. Зокрема, щоб залякати мене, замовили вбивство мого сина. Моя сім’я рік прожила за кордоном.
Тепер тиск знову ще більший, ніж за Кучми. Від перших осіб держави надійшла команда знищувати профспілки, застосовуються системні дії, спрямовані на виконання цього завдання. Є розпорядження виводити людей із незалежних профспілок, керівники підприємств змушують працівників писати заяви про вихід із них та вступати до тих, які контролює влада. Працівники погоджуються, бо розуміють, що інакше матимуть проблеми з власниками компаній.
У грудні минулого року Верховна Рада ухвалила закон про соціальний діалог в Україні. Його автором є депутат-регіонал Василь Хара, який очолює Федерацію профспілок України, підконтрольну владі. Цей закон дає старим (провладним. – Ред.) профспілкам монопольне право на діалог працівників із владою і роботодавцями, укладення колективного договору, представлення інтересів профспілок за кордоном у Міжнародній організації праці.
І все ж це не означає, що незалежні профспілки в Україні знищено. Зараз від влади йде стільки негативу, що незалежні об’єднання лише посилюються. Нещодавно ми провели засідання Незалежної профспілки гірників та прийняли рішення про оголошення страйкової готовності. Шахтарі не задоволені низькими зарплатами у вугільній галузі, рабськими умовами праці, тим, що їм не оплачують лікарняного, не дають путівок на відпочинок.
СПРАЦЬОВАНИЙ ЕЛЕМЕНТ. У 1998–1999 роках протести нерідко скеровувалися вже керівництвом шахт та рудоуправлінь