Тяжкі настали часи для французького президента Франсуа Олланда. Непопулярний у народі, не прийнятний для правої опозиції, в конфлікті з доброю третиною власної партії… А тут іще й скандал із міністром з питань бюджету Жеромом Каузаком (див. Тиждень, № 15/2013). Завдяки журналістському розслідуванню стало відомо, що цей політик, який закликав цілу країну тугіше затягати ремінці, сам десятиліттями приховував сумнівні заробітки на секретному банківському рахунку в Швейцарії. І виправдовував підвищення податків, запроваджене соціалістичним урядом, тоді як сам їх потайки недоплачував.
В Україні історія такого штибу навряд чи наробила б сьогодні стільки галасу. Кого здивуєш можновладцями, які відклали кількасот тисяч євро в надійному місці? Світ давно звик, що політики не надто пояснюють, де беруть і ховають гроші. Певна поблажливість до способів, якими забезпечують себе та свою діяльність депутати й урядовці, існує не лише на пострадянських просторах, а й у західному світі. Чому ж тоді реакція на справу Каузака така загострена?
Пояснень кілька. «Таємні рахунки міністра з питань бюджету зачіпають болісну для соціалістів і особисто для Олланда тему – стосунки лівих із грішми, – вважає соціолог Ерік Ґарсіа. – По суті, Олланд виграв вибори того дня, коли на одному з мітингів проголосив: «Мій ворог – він не має обличчя. Цей ворог – фінанси». Чимало французів упізнали себе в цьому протистоянні з великим приватним капіталом. Багато хто підтримав заклики нового президента до стриманості у споживанні, до нової економічної та політичної етики. І що ми бачимо? Міністрів-мільйонерів, шахраїв та хитрунів, які мають небагато спільного з електоратом, що привів їх до влади».
Франсуа Олланд і до скандалу мав найнижчий рейтинг популярності порівняно з усіма попередниками в перший рік правління. Останні результати соціологічних опитувань, проведених уже після того, як Каузак мусив піти у відставку, констатують утрату чергових 5% народної підтримки та 68% відверто негативного ставлення. Отже, знадобився потужний інформаційний привід, який трохи приглушив би пристрасті після скандалу.
15 квітня, коли міністри розмістили свої декларації про майно на офіційному сайті уряду, він зафіксував кількасоттисячні відвідування. Серед соціалістів, котрі програмно маніфестують захист інтересів найманого працівника, знайшлось аж дев’ять мільйонерів. Найбагатшою в уряді виявився міністр закордонних справ Лоран Фабіус з його €6 млн сукупної власності, а найскромнішими статками володіє речниця правлячого кабінету, 35-річна Нажат Валло-Белькасем (€106 тис. заощаджень та мотоцикл). Крім того, народ дізнався, що прем’єр-міністр Жан-Марк Ейро їздить стареньким автомобілем вартістю €1 тис.
Не можна сказати, що нововведення сподобалось усім. «Олланд укотре вдався до відволікаючих маневрів, – прокоментував один із лідерів правої опозиційної партії «Союз за народний рух» Жан-Франсуа Копе. – На якийсь час французи захопилися підгляданням за міністрами у замкові шпарини й цим тішаться. Але розвага мине. Утім, питання безробіття, високого державного боргу (майже 100% ВВП), монетарної кризи в зоні євро та багато інших, – всі вони залишатимуться без відповідей».
У центристській партії «Рух за демократію» несподівану президентську ініціативу також зустріли стримано. «Усе це добре, – зазначив у одному з телевізійних інтерв’ю голова цієї політсили, колишній кандидат у президенти Франсуа Байру, – але несплата податків громадянами Франції – це кошти на рівні €60 млрд. Порівняно з такими грішми, ціна прикрас міністра у справах житла Сесіль Дюфло чи вартість меблів керівника МВС Манюеля Вальса – смішні дрібнички».
Байру наголосив, що замість «забави з міністрами» на часі заборона поєднання кількох мандатів одним політиком та перехід на пропорційну систему виборів, подібну до німецької. «Уряд наблизився до тієї межі, яку небезпечно перетинати», – стверджує очільник Руху, а разом із ним і всі, хто не підтримує економічної політики Олланда.
Президент-соціаліст ніби й спробував обернутися соціал-демократом, однак зупинився на півдорозі. В його уряді – вперше за всі ліві президентства – немає міністрів-комуністів. Він не пішов на союзництво із крайнім популістом, лідером Лівого фронту Жаном-Люком Меланшоном, чим вселив надію на розумні компроміси центристам та частині правих, але втратив симпатії не лише ультралівого електорату, а й радикальної частини своєї рідної Соціалістичної партії.
Водночас Олландові не стало духу запровадити системні реформи в економіці й доповнити нові фіскальні збори суттєвим урізанням бюджетних видатків. Франція витрачає стільки, як завжди, й не поспішає скорочувати чиновницький апарат. Німеччина нервує. Брюссель супить брови. Фахівці з монетарної політики прогнозують нові, гірші проблеми в зоні євро саме через неузгодженість податкової та витратної політики членів ЄС. «Останні 30 років Париж живе за «кейнсіанською» економічною схемою, – пояснює економіст Франсіс Маньє. – Та нині настали нові часи. Держава більше не контролює власного бюджету».
Залишаючись досить стриманим у питаннях фінансової реформи, Франсуа Олланд обіцяє підготувати «моральну революцію в політиці». А саме поставити до дії закон, згідно з яким не тільки міністри, а й депутати всіх рівнів будуть зобов’язані декларувати свої рахунки, будинки та велосипеди. «Десакралізація політиків, зняття табу з питання грошей є доброю справою, – вважає соціолог Ерік Ґарсіа. – У Європейському Союзі лише Словенія та Франція досі не запровадили таких стандартів прозорості. Ненормально, що депутат Національної асамблеї має щомісяця додатково до заробітної плати €6 тис. представницьких витратних коштів, щодо яких не треба надавати жодних підтверджувальних документів. Публічна звітність, безперечно, дещо оздоровила б атмосферу політичного життя. Проте не будьмо наївні: проблему втечі капіталів та несплати податків вона б не вирішила».
Президентові Олланду не пощастило: окрім ненадійних союзників та вимогливих опонентів, йому дістався ще й складний історичний період, щоб керувати державою. Загальна економічна криза та рецесія, що триває від 2008 року, сприяють перезмінкам урядів у цілій Європі, від виборів до виборів (див. Тиждень, № 33/2012). Цей контекст гарантує високу суспільну конфліктність і малі шанси вибороти другу президентську каденцію.
5 травня виповнюється рік від перебування Франсуа Олланда біля керма. Крім офіційних урочистостей, на цей день заплановано аж дві демонстрації протесту: крайніх правих та крайніх лівих. Виборці радикалізуються. Несмілива поміркованість керівника держави далі відвертає від нього прихильників. Відстань між звичайними французами та політичним класом, який повинен представляти їхні інтереси, зростає. Не тільки французька – вся європейська політика залишається територією змагання, а не відповідальності.