Людина — продукт що псується швидко
людину найкраще спожити вчасно
поки ще в божих руках всі нитки
поки ще іскра божа не згасла
(Юрій Іздрик Best Before)
І Толстого я теж не люблю!
(Чарльз Буковскі)
Івано-Франківське видавництво «П’яний корабель» під кінець 2023 року додрукувало книжку Чарльза Буковскі (1920–1994) «Капітан пішов на обід, корабель захопили матроси» (український переклад 2019 року). Ця книжка — такий собі щоденник («думаю, люди, які ведуть записник і занотовують свої думки, — задроти») останніх років цього славетного американського поета й романіста (1991–1993). Буковскі за сімдесят років («старіти дуже дивно»). Він найпродаваніший поет в Америці. Він відлюдник. «Я надто звик сидіти в маленькій кімнаті і правити словами». Він живе з дружиною. У них дев’ять котів. Він забагато п’є («випивка годує мій розум і мій дух») і курить. Але все ж таки вважає, що «писати краще, ніж пити». Пише ночами («днів треба позбуватися»). Не може забагато писати. Бо ця «писанина» постійно й постійно прибуває. «Тепер я пишу, і пишу, і пишу, і що старший я стаю, то більше я пишу». Про себе він каже так: «Я корчу з себе письменника». Пише він ночами, «бо кожен, хто встає писати о шостій ранку, не має почуття гумору». Писання заспокоює його, як заспокоюють його ж коти. Хоча б на деякий час. Буковскі не розуміє письменників, які припинили писати. Як вони тоді заспокоюються? Слова він розглядає не як розкіш, а як потребу.
Дехто з людей казали Буковскі, що його писанина допомагала їм знайти себе в складній ситуації та вижити. Але письменник вважає, що кожен добрий вірш, який з нього виходить, стає ще однією милицею, яка допомагає йому йти далі. Фактично письменник допомагає сам собі, а не іншим. Біль (якого в житті Буковскі було більш ніж достатньо) не творить літератури, літературу творить письменник. Біль допомагає вижити самому автору. «Писанина, коні, дев’ять котів» долають «ніщо», яке нас з’їдає. Для письменника писати — це літати, писати — це відкривати вогонь. Буковскі просто дозволяв думкам котитися (даруйте на слові, «як гарячому гівну вниз пагорбами»). «Я ніколи не писав нічого соціально протестного», — зазначає він. Ба більше, не можна писати те, що раніше подобалося читачам. Це пастка. Творчий злет більшості письменників короткий. «Вони чують дифірамби і вірять їм». У письма ж є лише один вірний суддя — це сам письменник, вважає Буковскі. Не можна дозволяти, щоб тобою крутили критики, редактори, видавці, читачі. Це буде кінцем письменника. Найголовніше — не можна дозволяти славі й грошам крутити тобою. «Кожен новий рядок — це початок, і він не має нічого спільного з жодним з тих рядків, які були написані до нього». Фактично світ може обійтися без літератури, пише Буковскі. Без водопроводу — ні, а без літератури — так. Але, як не крути, нічого не може зупинити людину, яка хоче писати. Тільки сама людина може зупинити себе від цього. «Якщо людина справді прагне писати, вона писатиме». Відмови або висміювання тільки зміцнять це бажання. Не буває поразок у писанні. «Ти помреш як воїн, тебе поважатимуть в пеклі». У письмі треба бути максимально відвертим і чесним (як Буковскі у своїй збірці «Вірші останньої ночі на Землі»). Без цього ніяк, бо брехня не чіпляє.
Читайте також: Ідентичність та «Ідентичність» Мілана Кундери
Про інших письменників Буковскі не хоче й чути. Навіть не хоче з ними розмовляти, чимось ділитися або слухати їх. Їхня проблема в тому, що вони розпускають нюні, ніби шукають маминої спідниці. «Я б краще роздумував про смерть, ніж про інших письменників». Він пише, що краще б поговорив з майстром із ремонту комп’ютерів чи майстром похоронних справ.
Справжній письменник «вгризається в простір, спалахує світлом, коли за думками, які з’являються в голові, можуть одразу йти слова, що породжують ще більше думок і ще більше слів». Справжній письменник ні з ким не змагається, не має думок про безсмертя. Поки ти живий, усе зводиться до дії. «У тебе лиш один шанс, а потім він зникає». Усе, що тепер робить Буковскі, є літературою, навіть тоді, коли він старається зробити так, щоб це була не література. Для нього все, що він писав раніше, не має значення. Він не звертає уваги на свою репутацію. Цінним є лише «наступний рядок». І якщо наступний рядок не прийде, це автоматично буде як смерть, хоча сам автор технічно може бути ще живим.
Щодо літератури, то не треба читати якусь «фігню», зазначає Буковскі. Після того як прочитав певну кількість достойної літератури, її більше не лишається. Тому доводитися її писати самому. Не варто писати лише про себе, про своїх матерів, про те, як урятувати Світ. Ті, хто про це пише, можуть урятувати Світ, переставши писати. Однак у житті немає багатьох речей, про які варто говорити, але є багато речей, про які варто писати. Буковскі пише: якщо є пекло, то в ньому будуть усі поети, і всі вони там читатимуть свої вірші, а йому доведеться їх слухати. «Я потону в їхньому самовдоволеному марнославстві, їхній захмарній самооцінці». «В моєму пеклі, — зазначає письменник, — поет за поетом читає і читає…». Коли Буковскі сумнівається у своїй здатності працювати зі словом, він просто читає іншого письменника, що, своєю чергою, переконує його, що нема за що хвилюватися. «Я змагаюся тільки з собою». Для Буковскі справжній «письменник нікому нічого не винен, тільки своєму письму. Він нічого не винен читачеві, окрім друкованої сторінки, а ще гірше, що багато з тих, хто стукає в двері, навіть не читає. Вони просто щось чули. Найкращий читач і найкраща людина — це той чи та, хто віддячує мені своєю відсутністю».
Важливе значення в житті Буковскі мав іподром. «Я метаюсь між романом, віршами та іподромом, і я все ще живий». Буковскі почав грати на перегонах, коли йому було 35, і на момент написання цих заміток грав уже (на хвилиночку) 36 років. Письменник має чимось «займатися», коли не пише. Коли Буковскі на кінних перегонах, то відчуває себе наче в пеклі. Ізолюється й ні з ким не розмовляє. Майже щодня він ходить на іподром, де ні з ким не спілкується, окрім персоналу. Натовп на іподромі для нього — це «світ в мініатюрі, життя, шліфоване смертю і програшем». У цьому житті ніхто не виграє остаточно. Кожен з нас просто шукає відтермінування, кожен женеться за миттю поза блискучою мішурою. Буковскі скаржиться на те, що завжди б’ється за хвилину й у нього ні на що немає часу. «Якби я міг триматися подалі від іподрому, я б мав багато часу». Усе життя, пише він, зводиться до боротьби за одну годину, у яку можна робити те, що хочеш. Але завжди щось стає на заваді, коли ми йдемо до самих себе. Ніщо не вчить людину так, як облом, поразка, програш. Це підштовхує перегрупуватися й рухатися далі. Більшість людей боїться обламатися. Усе це заради однієї мети — зрозуміти життя.
Читайте також: «Cogito ergo sum»: «Критичне мислення» Джоната Хейбера
Буковскі пише, що деякі його шанувальники думають, що його і справді цікавлять коні, що його цікавить дійство, що він фанатичний гравець. Вони надсилають йому книжки про коней та іподром. Але то все непотріб. Ходить на іподром він через силу. Йому складно придумати, куди ще можна податися вдень. У кіно? Дивитися на висячі сади? Він не може сидіти з дамами. Він ходить на іподром, щоби подивитися на людство, «а коли ти дивишся на людство, ти МУСИШ реагувати». Інакше кажучи — писати. Іподром — велика порожня діра, призначена для того, щоб жертвувати собою та марнувати час, поки очікуєш. «Задушливе життя у темряві загальної трибуни». Ідеальний стан письменника — це стан за комп’ютером, але щоб отримати цей ідеальний стан, треба прожити неідеальні години. Треба вбити десять годин, щоб оживити дві. Головне — не вбити всі години й усі роки. Пияцтво загострює слово, небезпека годує слово.
Усе життя Буковскі бореться з натовпом. «Не поміщайте мене в кімнату, де повно людей. Ніколи цього не робіть. Особливо на свята. Не робіть цього». Буковскі пише, що любить філософів, бо вони «розхитують світ». Декарт, Г’юм, К’єркегор, Сартр заперечували попередників, нападали на загальновизнані знання, проповідували абсурдність існування. Коли береш таких людей, пише він, і порівнюєш їх із людьми, яких бачиш на вулиці, чи в кафе, чи на екрані телевізора, «то різниця така велика, що всередині мене щось вивертається і б’є по кишках». «Надто людно. Надто шумно». Люди, писав Буковскі, спустошують його. Постійно треба від них тікати, щоб дозаправитися. «Найкраще для мене — це я сам, який сидить тут, згорблений, курить і спостерігає, як на екрані спалахують слова». Щодо інших, то Буковскі не хоче обмінюватися з ними душами й думками. Він як кам’яна брила і хоче залишатися в ній, щоб його не чіпали. Хоче, щоб світ не знав, де він. Сьогодні, пише він, живе більше людей, ніж будь-коли, але де вони всі? Йому складно дивитися на обличчя людей, бо на них він бачить «сумарний підсумок життя кожної людини».
Буковскі пише, що в суспільстві дуже багато «недоумків», з якими йому доводиться жити. Йому більше подобається бачити щасливих людей, але таких небагато. Від самих письменників чи тих, хто називає себе письменниками, він тримається подалі. У більшості з них «немає спалаху, немає натиску, немає ризику». Для них письмо — це робота, щось на кшталт ремонту кранів. Поетом він себе ніколи не називав. Працював різноробом до 50 років і був затиснутий між людьми. Життя серед людей навчило його відкидати все непотрібне. Треба час від часу падати обличчям у бруд. Треба знати, що таке в’язниця, лікарня. Знати, що значить не їсти чотири чи п’ять днів або жити з ненормальними жінками. Усе це зміцнює характер. «Десятиліттями я писав у маленьких кімнатах, спав на лавках у парках, сидів у барах, працював на всіх тих дурних роботах, але, незважаючи на те все, писав, і писав саме так, як хотів і відчував, що маю писати». Тільки після таких випробувань ти можеш із радістю й полегшенням писати тексти. Саме сила рутини утримує більшість із нас. Отже, він пише, щоб не збожеволіти, намагається пояснити собі «це кляте життя». Кошмарне життя допомагає. З натовпом, людством Буковскі завжди було складно. Натовп його перемагає. Він застиг у собі, він дурить себе, вдає, що ще живе. Він так і не знайшов друга. Живих він знайшов лише серед мертвих — у книжках і в класичній музиці. Чому так мало цікавих людей, запитує себе він. Він скаржиться, що вони виносять йому мозок своїми «провтиками» в життєво важливих питаннях. «Не дивно, що їхні лиця осуваються, не дивно, що вони вбивають бездумно, не дивно, що їм бракує серця».
Читайте також: Між тілом і розумом. Бенджамін Мозер «Зонтаґ. Життя і творчість»
Насамкінець згадаю про ставлення нашого письменника до смерті як такої. Більшість людей, пише Буковскі, не готова до смерті. Смерть їх шокує та жахає. «Вона для них — ніби велика несподіванка». Але не так жахає смерть, як те життя, яке проживають (чи не проживають) люди перед смертю. «Вони не поважають свої життя, вони кладуть на них. Вони їх просирають». Із цього випливає, що смерть більшості людей — підробка. «Не залишається більше чому помирати». Тому Буковскі сміється зі смерті. «Коли ти прийдеш по мене? Я буду готовий». Для нього писати — це витягувати смерть із лівої кишені, кидати її об стіну й ловити, коли вона відскакує. Люди «тонкі, як папір», й існують завдяки щасливій випадковості серед імовірностей тимчасового. Наближеність до смерті додає Буковскі енергії. Він цінить свій вік, бо бачить речі, приховані від молодих. «Я пройшов шлях від сили молодості до сили старості». Занепаду не передбачається. Сама фізична смерть для нього нічого не значить. Справжня «смерть» — це коли слова вже не вилітають з комп’ютера. Буковскі доходить висновку, що світ може існувати без нього. «Світ, який існує далі і продовжує робити те, що робив. А мене тут нема». Людський рід насправді перебільшує своїх героїв, ворогів і свою важливість. Мабуть, Буковскі сказав би, що світ перебільшує і його самого.