Ніколи в житті не доводилося бувати на Донбасі. І, якщо бути щирим, спеціально туди поїхати, щоб подивитися на власні очі на цей край, ніколи не планував. Чи багато українців задається питанням, що насправді вони знають про землі, де не були і не хочуть бути, а при цьому мають про них свою незаперечну думку?
Згідно з дослідженням, проведеним кілька років тому часописом «Ї», східняки (а конкретніше харків’яни) якраз відкритіші для контактів із «іншими», ніж мешканці Львова. Якщо вважати проблемою те, що донеччани вкрай заідеологізовано сприймають мешканців Західної України, то не меншою проблемою буде те, що чимало «найсвідоміших» українців не бували ніколи східніше Збруча. Що вони тоді знають про Україну, іншу може Україну, але не менш українську ніж Західна?
Пишу про це, тому що самому доводилося нерідко стикатися із досить агресивним ставленням до вживаних мною у розмовній мові «да» замість «так», «харашо» замість «добре», та інших «сердючизмів». Однак за цими звинуваченнями мої опоненти не бачили дещо більшого – збереженої основи мови. Люди, які звикли купатися у приязному до себе середовищі, не зрозуміють специфіки регіону, у якому, щоб попросити саме «сірники», а не «спічки» у магазині, потрібно приготуватися до моральної атаки.
Одна моя «принципова» білоруська знайома ходить до магазину із менш «принциповою», аби зекономити час на з’ясування значень зворотів «калі ласка», чи «дзякуй». На мою втіху, серед друзів маю вихідців із різних куточків України. Якось із ними домовлявся, навіть часом дивувався, як саме. Не можу однак сказати, що всі мої знайомі толерантно ставляться до «тих-отих-во». Трохи західніші кривилися на згадку про мої симпатії до дончан, а східніші затаїли образу за їх нерозуміння західняками.
Тому трохи погано, що більшість наших потягів ходить уночі, — ми просипаємо ту частину нашої держави, яка однаковою мірою не подобається, але яка «влаштовує» крайній Схід із крайнім Заходом. Тай столиця наша знаходиться в центрі. І саме через Київ відбувається пізнання одними українцями інших. Можливо, це породить бажання пізнавати не лише інших українців, а й інших Україн. Принаймні собі цього зичу.