От усе в нас так робиться. По суті, Шевченка з неволі теж викупили за кошти, які митці зібрали на благодійному аукціоні. Нагадує сучасну культуру волонтерства й те, як у найтемніші часи художники й поети беруть на себе значно більше, ніж просто писати картини й книжки. Та це лише одна з паралелей.
Тарас Шевченко — активний учасник цієї великої війни, яка йде на всіх рівнях, зокрема семантичному. Війни знаків, війни сенсів, війни історії, війни екології. Це продовження тієї самої його боротьби. Поховайте та вставайте, кайдани порвіте.
Це стало помітно ще від початку — Революція гідності так само відбувалася за його виразної присутності: на Майдані саме виставили сітілайти до 200-ї річниці від дня народження поета. Пам’ятаємо Ікони Революції від художника Sociopath — трафаретний портрет Кобзаря на Грушевського, вогненний погляд над червоно-чорною хустиною і «Вогонь запеклих не пече».
Цьогоріч виповнилося 210 років від дня народження Тараса Шевченка, і цю дату супроводжує безліч знакових збігів.
Із найновіших — затоплений Орськ як символічна відповідь самої долі. Підриву Каховської греблі ворогам видається замало, і терор триває: наприкінці березня росія випускає вісім ракет по ДніпроГЕС, потім стріляє по Канівській і Дністровській гідроелектростанціях. І от через тиждень прориває дамбу й затоплює цілий російський Орськ. А саме в Орській фортеці півтора року з 1847-го пробув на засланні Тарас Шевченко із суворою забороною писати й малювати.
Той, що греблі рве передає вітання. І хай причиною називають звичайнісіньку російську недбалість (вони знали, що вода в річці Урал підіймалася, а споруди виразно потребували ремонту), такі збіги символічні. Ця російська дамба, як заборона писати й малювати, прорвалась і тече.
Читайте також: Шевченко і цензура: як «редагували» поета в Російські імперії та СРСР
Шевченка серед усіх учасників Кирило-Мефодіївського братства тоді покарали найтяжче. Імперія знає насправді, яку силу має слово, мистецтво, культура, як важливо забрати в поневолених Голос. Сувору заборону писати й малювати у вирок додав сам цар Ніколай І, Неудобозабиваємий Тормоз, як його називає Шевченко в щоденнику.
Міркуючи про майбутнє, наприкінці заслання в червні 1857-го Тарас Григорович пише: «Про живопис мені тепер і думати нічого. Це нагадувало б віру, що виростуть груші на вербі. Я й раніше не був навіть і посереднім живописцем. А тепер і подавно. Десять років невправлянь у стані зробити і з великого віртуоза найзвичайнісінького шинкового балалаєчника».
Шевченко натомість планує присвятити себе акватинті й копіювати видатні твори мистецтва, щоби поширювати прекрасне й робити його доступним для мас.
Так прикро це читати — про 10 років без практики як про знищений потенціал, викорчувані навички, нестворені роботи. Що замість найкоханішої «Живописної України» доводилося змальовувати пейзажі на чужині. Ці його роботи прозорі й печальні. Такі, як вірші сучасних поетів, які найтонше відчувають світ і застережені творити нове, почуваючи, скільки лиха вже є і скільки ще попереду.
А заборона писати й малювати — головний російський посил до української культури протягом усієї нашої боротьби. За сотні років наказ не змінився. Їхня мета — досягнути нашого мовчання, неспроможності говорити про себе, жити й творити. І всі ці палиці в колесах і кулі в потилицях митців замість крапок.
І от Шевченко пише в захалявних книжечках на засланні. І от Василь Стус щоразу відтворює з пам’яті й переписує вилучені в нього вірші й передає усіма можливими й неможливими шляхами за межі тюрми. І от Володимир Вакуленко в окупованій Капитолівці на Ізюмщині закопує свій щоденник під вишнею.
Заборона писати й малювати нині — це вкрадений час у наших письменників, художників, режисерів, музикантів.
Наша війна ввела в заціпеніння творчу енергію багатьох українських митців. Роз’їла болем бажання творити й залишила можливість писати лише з болю. Забрала всі сили на себе. Стала головною і найважливішою ідеєю, провідним часом і місцем дії, ключовою ліричною героїнею. Тепер навіть якщо ти не пишеш про війну, то ти пишеш про війну. Війна — єдина тема для всього мистецтва, створеного нині українською мовою. Вона пролізла метастазами в кожну душу й думку, у кожен написаний і ненаписаний рядок.
Спочатку полетіли ракети в лютому 2022 року, і війна паралізувала усіх. Цей блок — також інакша форма заборони писати й малювати. Поети припинили відчувати вагомість слів. Художники відклали пензлі й узяли до рук лопати — копати окопи.
Співати взагалі не хотілося. Раптом виявилося, що всі відповідні народні пісні — про лихо й журбу. «А можна якусь заспівати, де козаченько не без рученьок і ніженьок зостався?» — просили військові, коли поверталися в короткі відпустки з фронту. Печальний повчальний досвід минулих воєн бринить у тих народних піснях.
Наші життя часто драматичніші за театр і захопливіші за літературу.
Але, на відміну від життя, у театрі й літературі є бодай шанс на добрий фінал. Був.
Образний світ сучасного українського мистецтва підсів на смерть як на важкий наркотик. На легші теми вже не перейдеш. Легковажно. Уже не напишеш про фіалки як про фіалки. Якщо фіалки тепер і з’являються у віршах, то такими, що проростуть з тіла поета навесні. Бо поет на фронті й у кожному другому вірші розмовляє зі смертю. Пише про свою смерть. Уявляє, якою вона буде.
Це ненаписані твори про любов. У час, коли, навіть якщо хочеш писати про любов, пишеш більше про смерть. Смерть забирає всю увагу поетів. Бо жодна прекрасна дама не спроможна позмагатися із цією чорною жінкою.
Заборона писати й малювати нині — це обмеження фінансування культурної сфери. Те саме «не на часі». Це нищить нас на символічному рівні. Незняті фільми, невидані книжки, недоглянуті пам’ятки архітектури, неоцифровані історичні архіви. Нестача фестивалів, творчих платформ і майданчиків для відкриття й звучання нових імен. Не створюйте, не будьте, не розвивайтеся — планує імперія. Не буде у вас ваших фільмів, наукових праць і літературних шедеврів найвищої полиці. Наші з неосвіченості їй підіграють у цьому.
Заборона писати й малювати нині — це також і туман у голові на ранок після обстрілів, нестача концентрації та сил, стрес, чорні новини, втрата близьких, зневіра й депресивні епізоди, що заважають творити. Два роки безсоння впливають на будь-які навички та вміння. Та всупереч усьому, українські митці далі творять. Невпинно, наполегливо, незнищенно.
Бо окрема насолода й натхнення — спостерігати, як Тарас Григорович постійно й систематично порушує заборону писати й малювати. У нас теж завжди було — не завдяки, а всупереч. Хоча він дуже мріяв про свої нові вірші, які напише вдома, після заслання. Бо поезія робиться не лише з туги й горя. Навіть якщо навколо лише вони.