Я подивилася фільм «20 днів у Маріуполі» разом з подругою Дашею та її родиною. Вона із сестрою, мамою та молодшим сином пережила ті самі дні облоги міста російськими військами в березні 2022 року, що й автори стрічки.
Останні два роки сім’я Даші живе в Латвії. Я прийшла до них в орендовану квартиру. Колись у Даші була своя квартира, а в мами — будинок. Тепер немає — зруйнували росіяни. Ми налили собі чаю та сіли на диван.
Поки дивилися, Даша коментувала:
— У цьому домі Андрій жив. Сусідка його з верхнього поверху загинула — була вдома, коли прилетіло. А тут ми із сестрою бігли в укриття, і якраз був авіаудар по пологовому будинку.
Фотографії з маріупольського пологового я, напевно, пам’ятатиму до кінця життя. І ще той кадр, де ракета врізається чітко в дев’ятиповерхівку. І всі ці інші обгорілі будівлі, що стоять рядами, — наче великий цвинтар.
— А це нотаріальна контора, де я працювала, — Даша показала на екран.
— Так виглядає зараз непривабливо, — додала мама Даші. — А то був красивий проспект.
Поки дивилися, до мене на коліна ліг спанієль Річчі. Він також там був.
— Якось я з ним вийшла з підвалу, щоб він хоч справи свої зробив, бо сидів, бідний, три дні безвилазно. І тут почався обстріл. А він вирвався й утік! Я кричу: «Річчі, Річчі!». Думаю, що робити? Ну, дякувати Богу, прибіг назад, і ми в підвал швидко спустилися.
— У них у підвалі хоч місце є, — сказала мама Даші, коментуючи кадри на екрані, — а ми двері отак поклали, щоб діти на них спали, а самим нікуди було лягти — спали сидячи.
Півтори години ми дивилися на живих людей, що плачуть від болю чи втрати близьких, і мертвих людей. Даша згадала, як багато було трупів на вулиці:
— Ми коли із сестрою побігли до неї за продуктами, я бачу — на асфальті кров, і я так не хочу ступати в цю кров — а вона скрізь, неможливо обійти! Це було просто нестерпно!
На екрані показали братську могилу й робітника в помаранчевій куртці, який складав туди трупи — можливості нормально поховати людей вже не було. «Що я відчуваю? Я зараз, якщо почну говорити, то буду плакати», — сказав він режисеру. І повернувся до справи.
Взагалі, якщо й було щось світле в цьому фільмі, то це люди, які не розгубились і діяли. Лікар, який рятував поранених у лікарні без електрики та потрібних матеріалів. Плакав над убитою дитиною. Акушерки, що прийняли складні пологи після обстрілу. Поліціянт — він записав відеозвернення українською та англійською. «Russian troops commit war crimes… Please, help Mariupol». І саме він вивіз режисера Мстислава Чернова та фотографа Євгена Малолєтку, коли нарешті відкрився гуманітарний коридор.
Даша разом із сім’єю виїхала 16 березня. Їм пощастило, що вціліла машина, що дізналися про можливість виїхати й устигли, поки цей коридор не почали обстрілювати.
За підтвердженими даними, у Маріуполі за 86 днів облоги загинуло понад двадцять тисяч мирних жителів. Але багато хто впевнений, що їх було більше — аж до ста тисяч. У мене в Латвії є ще одна знайома з Маріуполя — вона теж так думає.
Я б дуже хотіла, щоб за цей воєнний злочин відповіли всі, хто до нього причетний. І щоб росіяни, які «внє політікі», розплющили свої безсоромні очі.