На центральному столичному вокзалі придбали квитки на автобус Київ-Кишинів. Зворотніх квитків київські каси не продають. Тому ми вже ризикували залишитись в Молдові надовго. Але мандри без ризику – не мандри. Тому ми пообіцяли одна одній і кожна самій собі купити квитки додому одразу ж по приїзді в Кишинів.
Але на цьому наші ризики не закінчились. Як тільки ми вирушили з Києва, виявили, що міграційні картки, які нам дали заповнити в автобусі, стосуються в'їзду ніяк не у Молдову, а в Придністровську Молдовську Республіку. Тут одразу згадалися друзі з їхніми порадами і підколюваннями, але водночас згадалося правило «мандри без ризику – не мандри» – і ми знову себе заспокоїли.
Перші шість годин мандрівка була навіть веселою. Змінні пейзажі за вікном, кава на заправках і автостанціях, тимчасові пасажири з оберемками квітів і дітьми.
Моторошніше стало під вечір. Нескінченна дорога вздовж кордону, яку ми між собою назвали «темним коридором». На питання, чи далеко ще до Кишинева, водій посміхнувся й відповів: «Попереду – ще три кордони…».
От тоді ми втратили все на раз – і завзяття, і спокій, і бажання ризику.
Кожен вогник удалині здавався нам, вибачте за пафос, вогником надії. Але після десятого чи двадцятого «світла вкінці тунелю», ми зрозуміли, що вогники нас дурять. Фантазія вже малювала озброєних військових у засідках, аж раптом ми нарешті під'їхали до пропускного пункту.
Прикордонники (ще рідні, українські) зібрали наші паспорти і за хвилин двадцять повернули. Наступний пункт виявився придністровським. Процедура з паспортами повторилася, міграційні картки, однак, забрали. Третій пункт означав виїзд із Придністров'я. Наші паспорти так само зібрали і так само через деякий час повернули. Що насторожило одразу: у паспортах не було жодної відмітки – ні про в'їзд у ПМР, ні про виїзд звідти. Але і тут ми вирішили не перейматися. «Кола пекла» подолано – далі все буде гаразд.
Гаразд був під час нашого перебування в Кишиневі: гостинні мешканці, гарна погода, смачна їжа – відпочити вдалося. Але враження нам успішно могла зіпсувати дорога назад.
Якщо я доїхала в Київ щасливо і без пригод, то моя подруга, яка їхала до Львова, мала всі шанси залишитися в Молдові надовше. Річ у тім, що з Кишинева вона вирушила потягом – через молдовський кордон. І от молдовським прикордонникам стало цікаво, як і коли моя подруга потрапила до Молдови. Її розповіді про автобус Київ-Кишинів, в'їзд через Придністров'я, кишинівський готель «Космос» чомусь здавалися прикордонникам непереконливими. Тому вони попросили пред'явити квитки з автобуса чи виписку з готелю. Їх, звісно, подруга при собі не мала. Тоді прикордонники пояснили, що жодних доказів її в'їзду в їхню країну саме два дні, (а не місяць/рік) тому немає, відтак вони змушені висадити її з поїзда і забрати «для з'ясування обставин».
Подруга була здивовано-перелякано-розгублена, і лише зелений папірець із зображенням Бенджаміна Франкліна її врятував.
Мені, як подрузі, туристу і журналісту стала цікавою ця вся ситуація – і я зателефонувала в посольство Молдови. Мене одразу ж з’єднали із консулом, який був змушений вислухати мій 10-хвилинний спіч.
Перепросивши (суто із ввічливості) за незручності, консул пояснив мені, в чому річ. Виявляється, придністровські прикордонники ніколи не ставлять штампів у закордонні паспорти українців. Але можуть це зробити на вимогу самого громадянина. І цю вимогу варто висувати завжди (!). Бо, у свою чергу, молдовські прикордонники (на виїзді з Молдови) можуть вимагати цього штампу, (як у випадку з моєю подругою).
Тож будьте уважні і обережні, коли їхатимете в Молдову, аби також не стати випадковою жертвою молдовсько-придністровського конфлікту.