▪   Дмитро Губенко

Радянський заповідник

АР
Ідеологія, яку зараз нав’язують Україні, вже 20 років працює у Придністров’ї
Матеріал друкованого видання
№ 22 (135)
від 4 червня, 2010

2 вересня самопроголоше­­на Придністровська Молдавська Республіка (ПМР) відзначатиме 20-річний ювілей. Ціле покоління молодих людей, які вважають себе придністровцями, виросло в ізольованому суспільстві, що дивовижним чином поєднує радянську ідеологію з диким капіталізмом та залежністю від Росії. Така химера сформувалася й у донбаській вотчині регіоналів, тож не дивно, що останнім часом деякі політики, російські ЗМІ та залежні від партії Януковича українські медіа заговорили про перспективи приєднання ПМР до України.

Історія сепаратизму

Такий прецедент в історії вже був. Придністровські землі, що мали змішане населення, входили до складу Української РСР до 1940 року – спочатку просто як окремі округи, а з 12 жовтня 1924-го – як Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (МАРСР). Створена за ініціативою Григорія Котовського та інших більшовиків-ветеранів автономія включала також суто українські етнічні землі й була фактично плацдармом для «повернення» до складу СРСР Бессарабії, що після розпаду Російської імперії 1918 року увійшла до Румунії. Молдавський діалект румунської мови в республіці оголосили окремою мовою та розробили для неї абетку на основі кирилиці. 

Попри назву, в населенні МАРСР завжди переважали українці. До того ж молдавани під час колективізації та голоду 1930-х масово втікали до Румунії, незважаючи на те що радянські прикордонники розстрілювали втікачів. За переписом 1939 року, представників «титульної нації» в автономії було лише 28,5%. Частка українців у населенні республіки становила 50,7%, росіян – 10,2%, євреїв – 6,2%. Утім, радянській пропаганді існування МАРСР давало змогу стверджувати, що «всі пригноблені бессарабські молдавани дивляться на автономну республіку як на маяк, що поширює світло свободи». Світло свободи у вигляді Червоної армії прийшло у Бессарабію 28 червня 1940 року. На частині її території було утворено Молдавську РСР, до якої передали шість районів МАРСР (решта п’ять районів повернулися до складу УРСР). 

Про ідею автономії у Придністров’ї згадали наприкінці 1980-х, коли в колишньому СРСР стали відчутними відцентрові тенденції. Каталізатором відокремлення було мовне питання: зросійщене Придністров’я дуже болісно відреагувало на ухвалення молдавським парламентом у серпні 1989-го закону про державний статус молдавської мови та її повернення до латинської графіки. Це чудово знали тираспольські комуністи, які не бажали втрачати владу, та їхні покровителі у Москві.

2 вересня 1990 року в Тирасполі проголосили Придністровську Молдавську РСР (з 5 листопада 1991 року – ПМР), а вже в листопаді у Дубоссарах, де кишинівський ЗМОП намагався взяти під контроль міст через Дністер, пролилася перша кров. Прийняття Молдовою Декларації незалежності, в якій було засуджено пакт Молотова – Ріббентропа, дало придністровцям підстави заявити про незаконність створення Молдавської РСР в кордонах 1940 року. Основним полем битви у придністровському конфлікті влітку 1992-го стало місто Бендери, де вирішальну роль відіграло втручання на боці ПМР 14-ї російської армії.

Ідеологія неорадянщини

Придністров’я – яскравий приклад штучного формування ідентичності, яке так само намагаються зараз реалізувати на частині України. «Перемога над румунсько-молдавськими націоналістами» стала центральною темою придністровської ідеології, що фактично скалькована з радянської. Іншими її елементами є «дружба народів» у радянському розумінні, орієнтація на Росію, постійна конфронтація з Кишиневом та, звісно ж, антизахідна істерія і параноя. Зрештою, що ще могла запропонувати населенню ізольованого регіону контрольована Мос­­квою тираспольська верхівка, яка складалася з «червоних директорів»? Як і в Північній Кореї чи на Кубі, культивування у придністровців відчуття життя в оточеній ворогами фортеці допомагало їй боротися з внутрішньою опозицією та утримувати контроль над населенням.

Щоб посилити свій контроль над суспільством, тирас­польсь­ко-московська влада відверто маніпулює історією, створю­ю­чи Молдові образ спо­­конвіч­­ного ворога. Наприклад, офіційна придністровська доктри-­­
на ствер­­джує, що Молдова та Придністров’я ніколи не мали нічого спільного, аж доки їх не об’єднав Сталін у 1940-му. Період 1812–1918 років, коли вони співіснували у складі Російської імперії, чомусь не враховується. Ще місцеві пропагандисти, вирощені Росією, наполягають на тому, що Придністров’я ніколи не було під мусульманським впливом, ігноруючи той факт, що південь регіону був частиною турецького Єдисану аж до кінця XVIII століття, та й північ теж побувала під турецькою владою у XVII столітті.

Щоб прищепити придністровцям відчуття вищості над жителями решти Молдови, місцева пропаганда не втомлюється повторювати про індустріальний характер регіону, який виробляв 90% електрики та забезпечував 40% ВВП Молдавської РСР. Незважаючи на це, весь час існування ПМР її економіка трималася на плаву завдяки російським дотаціям. На ситуацію в регіоні Кремль може впливати й військово – на території ПМР розквартировані російські миротворці та Оперативна група російських військ, яка начебто охороняє військові арсенали, що залишилися від радянської армії в селищі Колбасна. Росія ще десять років тому взяла на себе зобов’язання вивести це угруповання з території Молдови до кінця 2004-го, однак так його і не виконала.

Проросійську пропаганду придністровські засоби масової інформації періодично підкріплюють антизахідною істерією, стиль якої залишився незмінним ще з радянських часів. Як зразок наведемо мовою оригіналу уривок зі статті, опублікованої наприкінці трав­­ня в офіційній республіканській газе­­ті «Приднестровье»: «Черные силы», как воронье, продолжают кружить над молодой республикой. Они запрещают ей на равноправной основе защищать свою историю, не позволяют бороться за свои общечеловеческие и демократические  права  и даже пытаются  запретить людям  этой территории жить так, как завещали им их пророссийские предки».

Оскільки придністровська ідеологія є прямою продовжувачкою радянської, вона опе­рує таким поняттям, як «при­­дністровський народ». Він, як і радянський, складається з представників усіх національностей, які живуть у респуб­ліці. Щоправда, згуртовує його не прагнення до комунізму, а ненависть до «румун­сько-мол­давського націоналіз­­му». Домінує у ПМР, зрозуміла річ, «мова міжнаціонального спілкування» – російська. Українська та молдавська (на основі кириличної абетки) теж офіційні й начебто рівноправні з російською, однак ця конституційна норма є суто формальністю. Офіційні газети цими мовами «Гомін» та «Адевэрул Нистрян» популярності не мають і видаються мізерним накладом. На республікансь­кому телебаченні є українська та молдавська редакції, основ­ний продукт яких – інформаційні програми «Промінь» та «Актуалитэць», що виходять в ефір лише тричі на тиждень.

Ця картина так нагадує ситуацію на Півдні та Сході України, що розмови про приєднання ПМР до України вже не видаються фантастичними. Ідеологія придністровських сепаратистів та українських регіоналів така подібна, що аншлюс для населення ПМР буде практично непомітним. Тільки ось про нормальні відносини з цивілізованим світом в такому разі Україні доведеться забути.[1894]