Тема виховання дітей актуальна не лише для батьків, а й для решти суспільства, зокрема журналістів. Чи справді крізь призму цього процесу видно весь соціум із його проблемами?
— У будь-якому питанні, яке порушуєш, відображається суспільство загалом. Виховання дітей і батьківство — це завжди гарячі теми, до того ж їхній стиль зумовлений певною культурою. І тут я все нібито розуміла, допоки особисто для мене ці моменти не стали актуальними. Вплив культури на виховання дітей найліпше розумієш тоді, коли стикаєшся з потребою ростити власних дочку чи сина за кордоном. Цілком випадково сталося так, що моя перша дитина народилась у місці, де процес виховання й підходи до нього різняться від аналогічних у решті розвиненого світу. Ідеться про Францію. Я не ігнорувала американських напрацювань у цій царині, намагалася ставитися до всього нового критично. Зрештою зрозуміла, що в деяких питаннях, пов’язаних із вихованням дітей, французька культура має позитивний досвід там, де в американській батьки стикаються з низкою проблем. Це теми, цікаві мені і як матері, і як журналістці.
Якщо стиль та підходи до виховання найменших членів суспільства зумовлені культурою, то як це конкретно виявляється в американському та французькому варіантах?
— Французи щодо культури виховання є консервативними. На відміну від американців вони не прагнуть постійних змін, не шукають осяйної «великої ідеї» на кшталт нової дієти, фітнесу, моди, незвичного погляду на те, як ростити нове покоління. Ці речі мінливі. Французи постійніші в питаннях життєвого стилю і, знайшовши одного разу дієву систему, намагаються її дотримуватися. Але це зовсім не значить, що їхня культура завжди однакова. В останні 30 років французька система виховання зазнала помітних змін, хоча базові засади лишилися тими, що й були. В американській моделі є 10 різних книжок, які висловлюють 10 протилежних підходів до виховання. Французи вже давно погодилися щодо базових засад. Для них діти — це не якась величезна таїна, котру потрібно пізнати. Вони впевнені у своїх знаннях стосовно того, що потрібно малечі. Невизначеність у цьому питанні породжує тривогу, особливо коли доводиться вибирати з низки можливих варіантів.
Читайте також: ООН назвало кількість загиблих на Донбасі за час збройного конфлікту
Тобто не йдеться про осіб, зациклених на вихованні заради виховання?
— Власне, так. Як дорослим, так і дітям важливо мати вільний час: щоб побути наодинці із собою, дослідити світ навколо себе, зрозуміти, як це — нудьгувати і яким чином із того стану можна вийти самотужки, як зарадити розчаруванням і залагоджувати без сторонньої допомоги конфлікти, як встановлювати контакт з іншими дітьми й підтримувати його. Дорослі французи сповнені віри в дітей, які мають достатньо вільного простору для свого розвитку, навчання та зростання. Але це не значить, що на малюків у цій країні не звертають уваги взагалі чи що тамтешні батьки менш зацікавлені в питаннях виховання своїх нащадків, ніж будь-які інші. Це не так. Для них дуже важливі щастя дітей, їхні здоров’я та здобутки. Але вони переконані, що «парасолькове» батьківство, зацикленість на всіх його аспектах, не є ефективним.
Цікава річ: отой консерватизм французів, про який я згадала, оте щось, що вони надбали завдяки своїм культурі та звичкам, є фактично тими самими практиками, використовувати які закликає сучасна нейрологія. Мова про те, що дітям потрібно багато часу, аби гратися, досліджувати світ через гру й таким чином максимально розвивати свій мозок. Іще одна важлива життєва навичка — впоратися з нудьгою та власним розчаруванням. Це знадобиться у школі й дальшому житті, бо йдеться про ефективну поведінку.
Кілька слів скажу про тренд, коли батьки починають учити дітей читати й рахувати в три роки. Частково він походить із бажання, аби до 15-річчя юна людина стала мало не генієм. Найсвіжіші дослідження показують, що це не так. Якщо хочемо, аби доросле життя наших синів і дочок було вдалим, маємо прищепити їм у трирічному віці зовсім інше: соціальні навички, здатність до співпраці, емпатії, спілкування з іншими людьми, щоб вони могли ладнати із собою самими та довколишнім світом.
Читайте також: Нем’яка сила
Бажання американських, бразильських чи українських батьків започаткувати освітній компонент своїх трилітків зрозуміле: вони дуже занепокоєні майбутнім дітлахів у мінливому світі, де з кожним роком увиразнюється соціальна нерівність. Представники середнього класу бояться, що нащадки з різних причин не належатимуть до їхньої страти. Із посиленням конкуренції їм доводиться працювати понаднормово, аби підготувати дітей до ринку праці. Тож і прищеплюють це їм змалечку. Такою є реакція на економічні перипетії.
Ранній дитячий вік і поведінка батьків іще до народження малюка дуже впливають на все його дальше життя. Звідти ж таки практика доволі пізнього батьківства, коли дорослі стають стабільнішими й упевненішими щодо ресурсів, потрібних для належного виховання дитини. За цим усім криється глибокий неспокій. Навіть коли говоримо про практики, які за всією логікою мали б дати гідний результат, це не завжди так. Зрештою, немає потреби перетворювати дітей на проблему. Так, дії та вибір батьків впливають на майбуття синів і дочок, але це не аксіома. Навіть немовля є особистістю, розумним створінням. Дитина — це не об’єкт, позбавлений нехай і лімітованого, проте власного вибору.
Тероризм, війни, міграція — це факти сучасного життя, з якими коли й не стикаємося безпосередньо, то постійно чуємо про них у новинах. Як на такі складні теми говорити з дітьми?
— Діти живуть у тому самому світі, що й ми з вами, і відчувають, коли в ньому щось відбувається. І, запитуючи про щось, мають право на чесні відповіді. Можна дискутувати щодо обсягу та глибини тієї інформації, яку ви дасте дитині. Найгірше для неї — відчувати, що кояться якісь страшні потаємні речі, про котрі ніхто не хоче з нею поговорити. Дітям від замовчування речей, які вони відчувають, стає лишень гірше. Коли я поцікавилась у французьких знайомих після тамтешніх терактів минулого листопада, чи говорять вони про те, що сталося, зі своїми доньками й синами, мені відказали: «Діти живуть тут, а не на Марсі». Не відповідати на такі запитання дорівнює множенню страхів чи сорому в них. Нехай відповідь буде проста й коротка. Але найгірше — це відмежуватися фразами на кшталт «не питай мене, бо ми це не обговорюємо» або «дізнаєшся, коли виростеш». Діти запитують про ті речі, про які вони готові заговорити. Якщо повернутися до розмови про французький стиль виховання, то в ідеалі всі батьки мали б уважно слухати, що говорять їхні нащадки зовсім змалечку. У таких діях є свій сенс, принаймні це покращує якість батьківства.
Читайте також: Локальні ідеї відкривають країну
Малеча, зокрема немовлята, дуже добре розуміє мову. З ними потрібно говорити й під час вагітності, й тоді, коли дитину принесли з пологового будинку додому, тощо, пояснювати, що і хто є навколо. Вони не аморфне дещо, яке не має наразі в собі жодних логічних структур. Фактом залишається те, що малюки навіть у віці, коли ще не говорять, уміють приймати логічні рішення й судити морально, розуміти інших і про те сигналізувати. Це треба враховувати. Немовлят можна навчити засинати, проговорюючи, чого саме від них ви очікуєте.
Сучасні діти змалечку вільно почуваються з різноманітними гаджетами. Як зробити, щоб таке знайомство не нашкодило малечі?
— Малюкам до п’яти років рекомендовано взагалі не давати гаджетів, тобто того, що має екран. Але на практиці це неможливо. Подекуди мені здається, що інтернет і комп’ютери зі смартфонами в них у крові. Французькі батьки дозують перебування своїх крихіток перед екранами смартфонів і планшетів. Це як із солодощами: абсурдно заперечувати, що їх немає у світі чи що дітям не можна хоч трошки поласувати, але ж не тоннами те все ковтати. Із цим пов’язана ідея певних меж, але цілковитої свободи в них. Іще одна з корисних ідей — про потребу віднайти баланс між засиллям батьківських заборон і залежністю від гаджетів. Франція має дивовижний ринок дитячої книжки й глибоку традицію коміксів. Гаджетизацію можна зупинити, якщо запропонувати малюкам не менш цікаву якісну альтернативу, зокрема книжки й читання.
Протягом тисяч років зберігається максима: батьки нарікають на дітей, мовляв, ті не такі, якими їх прагнули бачити. Що криється за цією традицією негативізму?
— Покоління народжених у 2000-ні роки й навіть наприкінці 1990-х у низці питань розумніше за власних батьків. Адже нині порушено й обговорено багато питань, замовчуваних раніше, і є простір для дискусії. Скажімо, нині більше говорять про сексуальність, ніж 20 років тому. Відбувається нормалізація ставлення до тих речей, говорити про котрі кілька десятиліть тому було, як стверджувала тодішня панівна культурна максима, соромно. Гендер, соціальні ролі й далі за списком — це якраз те, про що йдеться. Нові генерації компетентніші в сенсі емоційного інтелекту, ніж моя. Серед тем, які нині на поверхні й про які суспільство активно дискутує, — жіноча дружба, її складові й межі, плюси та мінуси. Мої однолітки про це говорили мало й непублічно. Що ж до американців, то вони більше почали вести діалоги про особисті переживання в повсякденному житті звичайних людей. Хай там як, інтернет дає змогу дужче зануритися в життя інших. Досі актуальне питання — що значить жити у світі. І до нього дотичні — що значить бути батьками і як це — бути ними в різних культурах.
——————————
Памела Дракермен народилася 1970 року в Нью-Йорку. Здобула ступінь бакалавра філософії в Колгейтському університеті (Гамільтон, штат Нью-Йорк), закінчила магістратуру з міжнародних відносин у Колумбійському університеті. У 1997–2002 роках працювала штатним репортером часопису The Wall Street Journal у Буенос-Айресі, Сан-Паулу та Нью-Йорку. Авторка статей та колонок у газетах The New York Times, The Washington Post, The Guardian, The Financial Times, журналах New York Magazine, Monocle. Серед її книжок найвідоміші «Французьке виховання: історія однієї американської мами в Парижі» («Bringing Up Bébé: One American Mother Discovers the Wisdom of French Parenting») та «Дитина щодня: 100 ключів до французького виховання» («Bébé Day By Day: 100 Keys to French Parenting»).