Директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук пише про роль Німеччини, зокрема канцлера Ангели Меркель, у європейській політиці та стримуванні російської агресії проти України.
«Майже все своє перебування в офісі канцлера Меркель на східному напрямку присвятила одній справі, яку Штаймайєр красиво у свій час назвав "партнерством заради модернізації", а насправді це було "партнерство заради перевиховання Путіна". Вкрай невдячній справі, як вже очевидно сьогодні. Ізоляція путінської Росії для Меркель (як і Штаймайєра) – це відкрите визнання їхньої поразки як політиків. Але що поробиш, якщо вже навіть вони (є підстави вважати) розуміють: Путіна легше переобрати чи "поховати", аніж перевиховати», – зазначає Гетьманчук.
На її думку, посилення санкцій проти Росії відбулося саме завдяки безкомпромісній позиції канцлера Німеччини.
«У Меркель не вийшло модернізувати Росію, але вона може спробувати європеїзувати Україну. Колись саме у Німеччині довелось почути, що балканські країни мають обов'язково стати членами ЄС, аби на Балканах знову не було війни. З інтегрованою хоча б частково до ЄС Україною Путіну воювати не буде сенсу, бо війну він мутить там, де зашкалює корупція та рівень любові до Росії», – вважає директор Інституту світової політики.
«Путін доказав: де Росія – там війна. У Меркель є шанс доказати: де ЄС – там мир. Якщо ми переконаємо німців сприймати Україну як позитивний виклик, а не як гострий головний біль, від якого треба негайно позбутись, все буде набагато простіше», – резюмувала Гетьманчук.
Політолог Олексій Гарань у своєму блозі намагається спрогнозувати подальші дії президента РФ Владіміра Путіна.
«Путін не може допустити своєї поразки… Йому потрібно "зберегти обличчя", представити свою поразку як перемогу, а для цього ескалацією конфлікту він піднімає ставки, щоб виторгувати побільше…От частково для цього і будуть використовувати "гуманітарний конвой" – мовляв, "я врятував Донбас від гуманітарної катастрофи"…"Я врятував російську мову від знищення". І т. ін. – росіяни це проковтнуть», – пише політолог.
За його словами, цей «прийом» Путін використає і під час переговорів у Мінську, запланованих на 26 серпня:
«Оскільки в тексті угоди про асоціацію (між Україною та ЄС – ред.) вже нічого змінити не можна, тому обговорення цього питання у Мінську, як на мене буде, радше, ритуальним – "я змусив українців сідати за стіл переговорів", – переконаний Гарань.
Він стверджує, що поруч із ризиками, Мінськ несе і можливості. А задля успіху у переговорах Україні варто заручитися підтримкою не лише політиків з ЄС, але й Лукашенки та Назарбаєва, які, хоч і не заявляють про це відкрито, напевне усвідомлюють всі ризики, які несе в собі агресія Кремля.
Схожої точки зору дотримується політолог Петро Олещук.
«Путін розуміє, що військовим шляхом проблему України він не вирішить. Але вийти (з конфлікту – ред.) він може тільки як переможець, щоб вкотре показати всім в країні, як він всіх "переміг" і підтвердив "велич". Він озвучив свої умови. Визнання захопленя Криму і позаблоковий статус для України. Цього б вистачило, щоб потішити самолюбство росіян і видати путінізму мандат існування на роки вперед», – пише Олещук.
«Схоже, РФ прагне нав'язати Україні війну на виснаження. Перемелювати в м'ясорубці людей Донбасу доти, доки не змусить Україну піти на поступки.
Вочевидь РФ розраховує на те, що у неї можливостей вистояти у війні на виснаження більше, ніж в України.Слід розуміти, що дійсно тривала війна на виснаження знищить саму Росію. Занадто слабка ця картонна імперія проти всього світу. Навіть якщо цей світ буде боротися з нею і далі знехотя, з лінню, як зараз», – переконаний політолог.
Водночас письменник Тарас Прохасько ділиться своїми думками про війну, яка триває на сході України.
«Маю таке відчуття, що тепер відбувається найдивніша російсько-російсько-російська війна. Що вся ця війна – між різними поняттями російськості. Російські росіяни, російські донецькі і російські українські щось там собі мутять стосовно того, якою має бути російська Росія, російський Донбас, російська Україна. Всі ці російські українські урядовці, генерали, спецслужбісти, розвідники і агенти намагаються вибороти своє розуміння оновленої російської України», – переконаний письменник.
«А від українців, які їх всіх обслуговують, потрібно лиш одного – щоби якось втримати лад у цьому нічному данцингу. Щоби було кому ставати між тими, хто в принципі домовився, але ніяк не може попуститися», – пише Прохасько.
«Щось подібне було не тільки у дев'яностих минулого століття. Так було і кількасот років тому у Америці, коли низка війн і домовленостей стосувалася і англійців, і північних американців, і південних. Лиш нікого не цікавила доля індіанців-аборигенів. Їх тільки розводили, використовуючи у всіх проектах. Наперед знаючи, що ніякої індіанської Америки чи американської Індіани не буде», – підсумовує він.
Релігієзнавець Анатолій Бабинський пише про обрання новим предстоятелем УПЦ МП митрополита Онуфрія.
«Мабуть, якби не гібридна війна Росії проти України, вибори митрополита на київську кафедру Московського Патріархату привернули б до себе значно меншу увагу: релігія, а саме християнство, в тій формі, в якій його пропонує українському суспільству Московська Патріархія, стає для цього суспільства щораз менш цікавим, а молодому поколінню – і поготів. Але нині війна, а ця Церква має особливий зв'язок із країною, яка фактично веде війну проти України. Тому за виборами слідкували, а результати жваво обговорюють навіть ті, хто в «мирний час» до неї практично байдужі», – пише Бабинський.
За його словами, обравши митрополита Онуфрія, єпископи перш за все обрали «стабільність», «замороження», збереження status quo.
«Коли митрополита вже обрали, голова прес-служби Київської митрополії о. Георгій Коваленко сказав: «Церква обрала молитву». Безперечно, це позитив. Хоча, з іншого боку, вона має право обрати «не молитву»? Невже таке обрання можна вважати подвигом? Церква завше обирає молитву. Але християнська молитва не може бути засобом ескапізму, втечею від реальності у «православний буддизм». Церква також покликана давати чесні відповіді на моральні запитання, які турбують суспільство. Війна рано чи пізно завершиться, настане час примирення. Примирення внутрішньоукраїнського і також із народом російським. Але примирення може відбуватись лише у правді, примирення без правди українське суспільство ніколи не прийме. Чи готова Київська митрополія Московського Патріархату визнавати правду? Правду, про те, що Президент єдиновірного з нею народу фінансував вбивство сотень українських громадян?», – резюмував релігіє знавець.