Журналіст Сергій Андрушко порівняв подарунки, які отримували на посаді два прем’єр-міністри України у тексті «Що подарували прем’єр-міністрам Яценюку та Азарову». Згідно з офіційною відповіддю на запит журналіста від Лариси Шустенко, директора департаменту секретаріату Кабінету Міністрів, Арсеній Яценюк за час перебквання на посаді отримав вісім офіційних подарунків.
«Ці подарунки побачити громадянам поки не можливо, оскільки, як розповіли в Кабміні, «працює оцінювальна комісія, фахівець відшуковує подібні товари на ринку, визначає ціну і місце зберігання». Ось їхній перелік: 1) Фотоальбом «The White House» та сувенірний макет Меморіалу Лінкольна від Президента США Барака Обами; 2) Картини молдавського художника (полотно, олія) від прем'єр-міністра Молдови Ю. Лянке; 3) Полотна прапору України, які були вивішені над Парламентом Канади в знак підтримки протестів на Майдані Незалежності у лютому 2014 року від прем'єр-міністра Канади С. Гарпера; 4) Сувенір «Якір» від віце-президента США Джона Байдена; 5) Фотоальбом «The Pauline Chapel» від прем'єр-міністра Італії М. Ренці; 6) Іменна кулькова ручка від Папи Римського Франциска; 7) Книги Київського університету ім. Бориса Грінченка від ректора В.Огнев'юка; 8) Плакетки «Київський національний університет імені Тараса Шевченка» та портрет Тараса Шевченка, виконаний у техніці художньої вишивки від студентського колективу університету», – написав Андрушко.
Микола Азаров отримав 15 подарунків, щоправда за чотири роки урядування.
«Попередник Арсенія Яценюка – Микола Азаров за чотири роки при владі передав державі усього 15 подарунків, отриманих на офіційних зустрічах. Більше подарунків від жодного з 15-ти прем'єрів за незалежної України, у музеї уряду немає. У 2009 році був ухвалений закон протидії корупції і з 2010 почали записувати інформацію про подарунки. Отже, поки дарунки для керівників українських урядів в музеї Кабміну вміщуються усього на двох невеличких столиках. Тут лише подарунки Азарова. Куратор цього музею одразу попередив, що золотих батонів у них – немає», – зазначив журналіст.
Також журналіст наводить перелік найцікавіших, на його думку, подарунків Миколі Азарову.
«Якщо пригадати «Межигір'я» та будинок генпрокурора Пшонки, які були переповнені цінними подарунками, дари для Азарова на зберіганні у Кабміні – менш пишні. Голова Ради Федерації Федеральних зборів Росії В.Матвієнко презентувала тарілку з двоголовим орлом:
Цікаве побажання залишив Азарову ліванський мільйонер Рафік Дау, який є власником низки компаній в Україні:
Віталій Маркович, аспірант Львівського національного університету ділиться враженнями від навчальної поїздки до Осло у тексті «Найрозвиненіша країна Європи поза межами Євросоюзу: чому Норвегія не хоче до ЄС?».
«Однак, як зазначив Бйорн Опсал (керівник молодіжної організації «Молодь проти ЄС» – Ред.), питання членства у ЄС – це економічні і політичні особливості, але – не геополітичні. Якби Норвегія була на місці України, і на порядку денному стояло б геополітичне питання – об’єднуватись з ЄС або із Росією, то «певна річ, що Норвегія приєдналася б до ЄС». Однак країна перебуває у зовсім інших умовах, і саме тому уряд Норвегії намагається зберегти політичну незалежність, і максимізувати економічні вигоди без втрат для чутливих секторів економіки», – зазначив блогер.
«Відтак, ми самі повинні побудувати Європу в Україні, досягти стабільної, безпечної, некорумпованої та успішної економіки. Уряду треба змінити бачення проведення реформування – не як точкової зміни окремих сфер, а як комплексної зміни. Треба переглянути дотаційну політику, переглянути підхід до соціальної політики, науки, до розвитку секторів економіки, до сфери послуг. Досягнувши високих, або принаймні вищих соціально-економічних стандартів, можна буде вести переговори з ЄС та з іншими партнерами на рівних, паритетних засадах», – пише блогер.
Американський історик Олександр Мотиль у блозі «Джерела російської поведінки» міркує про нові методи протидії міжнародній політиці РФ.
«Центральне місце в нинішній політиці стримування є обмеження здатності Росії стосувати енергію як зброю. Ключовим тут буде блокування будівництва Південного потоку, зниження залежності Європи від російської нафти і газу та допомога Україні реформувати енергетичний сектор. А також — не менш важливо — санкції як одна з форм мінімізації економічної потуги Росії повинні зберігатися і, можливо, посилюватися», – пише він.
«Сполучені Штати і Європа повинні також працювати на привабливість їх м'якої сили. Якщо декларують, що вони за демократію, права людини і «європейські цінності», то мають активно їх просувати, особливо там, де Росія прагне розширитись. Для існування самих західних цінностей необхідне зробити щось значимо успішне, інакше непослідовне їх застосування може проявити їх абсолютну пустоту», – зазначив автор.
Російський письменник з Криму Іван Ампілогов у тексті «Серед фашистів у вишиванці в Криму» розмірковує про долі людей, які мають проукраїнські настрої на півострові.
На його переконання, українці в Криму опинилися в своєрідному ґетто часів нацистського режиму в Німеччині.
«Українські вишиванки зрівнялися, стали рівними смислами із зіркою Давида. І те, й інше означає гнаного, переслідуваного, одинака у натовпі, одинака, якого легко зацькувати. Необхідно зацькувати. Його легко вирізнити – на ньому знак. Українське в Криму бісить окупантів так само, як німецьких фашистів єврейське. Це очевидно. Очевидна глибинна подібність цієї ненависті – теперішнє кримсько-російське, путінське, і те – німецьке, арійське. Зараз ходити у Сімферополі у вишиванці – однаково що з пейсами Берліном 30-х. Адже так? Саме так. Що ви відчуваєте, якщо зустрінете людину у вишиванці – на вулиці або в магазині на материку? А в Криму? Добре, якщо тільки тривогу за неї. А що відчує любитель #Кримнаш? А бойовик із «самооборони»? Чи тільки тривогу? Напевно, відчує те саме, що і нацист, який зустрів у 30-і роки єврея із зіркою Давида», – зазначив блогер.
Роман Романюк у тексті «Сліпі (і) поводирі» заперечує надмірні претензії від глядачів на адресу фільму «Поводир» Олеся Саніна.
«Ще одним, спільним для більшості критиків фільму, закидом стало звинувачення «Поводиря» у надмірній патетичності. Хотілося б порадити їм піти в кіно і подивитись який-небудь «Тарас Бульба» чи «Сталінград», порівняти і заспокоїтись, але краще наведемо слова самого Саніна, після яких, сподіваємось, це питання відпаде», – пише Романюк.
«І на сам кінець. Якби «Поводир» знімався уже після «Поводиря», то він був би цілком інакшим фільмом. Хоча прекрасна складність постановки, робота оператора і адекватна гра більшості акторів (чи не вперше в сучасному кіно актори говорять українською і не виглядають при цьому рагулями) нікуди б не поділись. Сподіваємось, що і телеверсія додасть у фільм повітря і дозволить його персонажам розкритися, на що їм просто забракло місця у обрізаному прокатником до двох годин прокатному варіанті», – додав автор.