Ще навесні Одещину разом із трьома східними регіонами країни (Донеччиною, Луганщиною та Харківщиною) путіністи розглядали як один із плацдармів реалізації проекту «Новоросія». Саме морська столиця тривалий час залишалась одним із ключових форпостів антиукраїнських сил на Півдні України, саме там провадили свою діяльність такі світські та релігійні лобісти «Русского міра», як колишній мер Олексій Костусєв, лідер партії «Родіна» Ігор Марков чи митрополит Агафангел Саввін. Однак, як і в Харкові, тут вдалося нейтралізувати сепаратистів.
Перспектива масштабного громадянського протистояння, прообраз якої тоді проявився під час зіткнень на Куликовому Полі та пожежі в місцевому Будинку профспілок 2 травня, не приваблювала одеситів. А подальші повномасштабні бойові дії та супровідні жертви і руйнування на Донбасі стали для них щепленням від сепаратизму. Хоча форуми адептів «Русского міра» і досі рясніють повідомленнями про те, що в морській столиці України достатньо людей, які «лише зачаїлися і чекають зручного моменту, щоб помститися», проте ціна можливих втрат у разі спроб повторити донбаський сценарій у такому строкатому регіоні, як Одещина, все ж таки слугує для місцевих еліт достатнім гальмом, аби уникати дестабілізації. Вона дуже різнорідна, зокрема й у сенсі домінуючої мови чи політичних уподобань мешканців, і складається зі щонайменше трьох мікрорегіонів, кожен із яких має свою специфіку.
Історично Одещина сформувалася з двох частин: «старої», тобто територій, які входили до складу області від моменту її появи, та «нової» – колишньої Ізмаїльської області, створеної на півдні повернутої в 1944-му Бессарабії та ліквідованої в 1954-му (див. карту). І «стара», і «нова» містять у своєму складі україномовні та російськомовні частини, однак якщо в першому випадку йдеться про великі території адміністративних районів області, то в другому – про обласний центр та кілька міст обласного підпорядкування з кількома десятками тисяч мешканців кожне. Специфікою «нової» Одещини, яка відрізняє цей регіон від решти південно-східних областей України, є наявність семи адміністративних районів зі змішаним в етнічному та мовному плані населенням, що послуговується не лише російською чи українською, а й болгарською, молдовською і подекуди гагаузькою мовами (див. карту).
Російськомовна частина «старої» Одещини (Одеса, порти-супутники Іллічівськ та Южне, а також кілька прилеглих населених пунктів сусідніх Овідіопольського, Комінтернівського та Біляївського районів) займають лише трохи більше як 1% території області, але в них мешкає понад 48% її жителів. При цьому, на відміну від більшості міст Донбасу чи Криму, тут понад 60% населення все ж становлять українці, хоча значна їх частина і вважає рідною російську. Україномовні райони «старої» Одещини займають 60% площі, але в них мешкає лише 29% населення області. У межах цього суцільного масиву, який цілком зіставний як за територією (20 тис. км²), так і за кількістю населення (близько 0,7 млн осіб) з деякими областями України, частка жителів, які назвали під час останнього перепису рідною українську, сягнула 80%, змінюючись залежно від району від 69% до 96%. Задністровська, «нова» Одещина, своєю чергою, складалася з україномовного масиву в Білгород-Дністровському й Татарбунарському районах (близько 11% території та понад 4% населення області, серед яких 77% мешканців під час останнього перепису назвали рідною українську), районів, які мають змішаний етномовний склад (для 30% рідна російська, для 27% – болгарська, для 21% – українська, для 15% – молдовська, для решти – переважно гагаузька), а також російськомовних міст обласного підпорядкування Ізмаїла і Білгорода-Дністровського.
Читайте також: Пане президенте! Що сказати вам «за всю Одесу»?
За роки незалежності в країні процеси деукраїнізації відбувалися лише в чотирьох регіонах: Криму, Севастополі, Луганській та Донецькій областях. Одещина до них не належала. Понад те, коли порівняти результати переписів 1989 та 2001 років, то помітне динамічне зростання частки українців та україномовних і водночас зменшення відсотка росіян і російськомовних. У самій Одесі, за даними наразі найновішого перепису населення 2001-го, українську назвали рідною лише 30% (тобто менш як половина етнічних українців міста, яких на той час налічувалося 62%). Але зібрані тоді дані дають підстави вважати, що в низці мікрорайонів таких близько половини, а може, й більше. Адже навіть наявні на той час адміністративні райони морської столиці (зараз у них вже інші кордони) мали очевидні відмінності за концентрацією містян, рідна мова яких українська. Наприклад, якщо в Жовтневому районі їх було менше ніж 21%, то в Суворовському – майже 34%, а в Іллічівському та Ленінському – близько 42% у кожному.
У подальші 13 років частка україномовних зростала через значну міграцію до міста вихідців із північних і центральних районів самої Одещини та сусідніх українських областей, для яких вона фактично другий за притягальною силою економічний центр після Києва. Таким чином уже зараз у південній столиці, ймовірно, є значні ареали проживання людей, для яких українська є рідною і які за відповідних умов можуть повернутися до активного її використання не лише в побуті, а й у публічній сфері. Однак для цього все ще потрібен зовнішній поштовх, адже сила традиції, що передбачає використання тут у публічній сфері переважно російської, а не української, все ще залишається набагато більшою, ніж у Києві чи Вінниці. У зв’язку з цим варто пригадати такий факт: навіть після надання російській статусу регіональної в Одесі у серпні 2012 року, за інформацією тогочасного заступника начальника управління освіти тамтешньої міськради Вікторії Іщенко, 52% батьків першокласників міста написали заяви, щоб їхні діти навчалися в школі українською.
Результати президентських виборів 25 травня зафіксували, що більшість мешканців області сьогодні орієнтуються на політичні сили, які ставлять за мету європейську інтеграцію. При цьому зберігаються внутрішні відмінності. Наприклад, у розрізі територіальних виборчих округів (ТВО) виокремлюється арцизький (№ 144), що об’єднує переважну частину районів «нової» Одещини з етнічно змішаним населенням. За кандидатів, які зараз ідуть до парламенту у списках «Сильної України», Опозиційного блоку чи КПУ, там проголосувала більшість виборців (див. карту). В україномовній частині «старої» Одещини (ТВО № 139–141) таких виявилося лише 20–28%, що забезпечило перевагу у два-три і більше разів тим кандидатам у президенти, які позиціонували себе як проєвропейські. У решті округів включно з розміщеними в обласному центрі перемогу також здобули ті, хто виступав за європейську інтеграцію, однак зі значно меншим відривом.
Читайте також: Депутатська корида
Добробут області й особливо портових міст, зокрема й самої Одеси, цілковито залежить від успішності виконання функції основних торговельно-транспортних воріт країни на морському напрямку. Україна для них – це той життєво необхідний «хінтерланд», без якого вони не мали б можливості не лише розвиватися, а й існувати. Зараз порти області обробляють близько 80% усіх транзитних вантажів країни. З інших регіонів надходить левова частка електроенергії. Туди ж спрямовуються потоки імпорту з усього світу, який одеський бізнес фактично реекспортує до решти регіонів України, заробляючи на посередницьких послугах чималі гроші. У світлі всього цього рівень інтегрованості Одещини в економічний організм країни чи не найвищий порівняно з іншими областями.
Натомість економічне значення ринку РФ і навіть усього Митного союзу для Одещини мінімальне і з кожним роком дедалі більше поступається європейському та особливо ринкам третіх країн. Зокрема, за даними Головного управління статистики в Одеській області, у першому півріччі 2014-го частка експорту товарів до країн МС становила лише 8,5% загального. Обсяг поставок до Росії ($50,2 млн, або 5,5%) за відповідний період був більш ніж удвічі менший, ніж до Туреччини ($113,8 млн), зіставний із експортом до віддаленої Іспанії ($50,4 млн) та ненабагато перевищував продаж до США ($40,4 млн), Нідерландів ($32,7 млн), Італії, Польщі чи Франції (близько $29 млн до кожної). Водночас для економіки Одещини значно важливішим, аніж для України загалом, є експорт послуг (переважно морського транспорту), що не надто поступається продажу товарів ($0,51 млрд і $0,87 млрд). Тут цифри ще красномовніші: на РФ припадає лише 3,4% їх експорту.