16 вересня Газпром, італійська Eni, французька EDF і німецька BASF/Wintershall у присутності головного промоутера стратегії «енергетичної імперії» Владіміра Путіна підписали угоду акціонерів компанії South Stream Transport у межах реалізації морської ділянки проекту газопроводу «Південний потік». EDF і BASF отримають по 15%, а частка Eni знизиться до 20%. Перша нитка South Stream має бути запущена «не пізніше ніж 2015 року» (планова потужність – 15,75 млрд м3 на рік), і голова Газпрому Алєксєй Міллєр уже заявив, що проект реалізовуватиметься «суворо за графіком».
Хоча в дотримання таких амбітних строків у ЄС не дуже вірять, крок до реалізації «Південного потоку» загрожує подальшим посиленням становища Газпрому на газовому ринку ЄС. На тлі безкомпромісної позиції російської монополії щодо умов співпраці з європейськими споживачами газу (зокрема, й традиційним німецьким партнером E.ON Rurgaz), яка або вже вилилася в судові процеси у Стокгольмі, або ось-ось позови будуть туди спрямовані, єврочиновники були змушені звернути особливу увагу на проблеми енергетичної безпеки в регіоні.
НОВА ЕНЕРГЕТИЧНА ПОЛІТИКА
7 вересня Єврокомісія поширила повідомлення під назвою «Ключ до нашої енергобезпеки за кордоном», у якому вказується, що в умовах нестабільності енергетичних ринків та високої залежності ЄС від імпортного газу (60% споживання) її країнам потрібен новий, «серйозніший і безкомпромісніший» підхід до переговорів із постачальниками енергоресурсів.
У той час як споживання газу в ЄС може суттєво не скорочуватися, має зменшитися його надходження з певних джерел, насамперед із Росії, яка всупереч усім прийнятим у ЄС правилам використовує торгівлю газом як геополітичний важіль.
Першим стовпом нової позиції ЄК у енергетичній сфері є збільшення прозорості та розширення повноважень загальноєвропейських структур у відносинах із великими постачальниками енергоносіїв. Усі країни Союзу мають надавати Єврокомісії конфіденційну інформацію про умови імпорту, а за потреби допускати її представників як наднаціонального органу до переговорів. Вона також хоче отримати право давати оцінку угодам щодо їхньої відповідності законодавству ЄС та ролі в гарантуванні безпеки постачань енергоносіїв до ЄС. Чи схвалять цю ініціативу всі країни Євросоюзу, невідомо. Голова Європарламенту Єжи Бузек в інтерв’ю Deutsche Welle повідомив лише про те, що «упродовж наступних місяців» Комітет із питань енергетики Європарламенту розгляне цей документ. Тим часом проти його ухвалення уже відкрито виступили Італія та Греція, які не хочуть розкривати умови своїх закупівель енергоносіїв. Отже, питання лише в тому, чи візьмуть загальноєвропейські інтереси гору над вузьконаціональними цього разу?
Читайте також: Немає злого, щоб на добре не вийшло?
АЛЬТЕРНАТИВНІ ДЖЕРЕЛА
Іншою принциповою позицією послання Єврокомісії став пункт про необхідність активізації переговорів з Азербайджаном і Туркменистаном щодо спорудження Транскаспійського газопроводу (ТКГ). І в цьому питанні ситуація видається оптимістичнішою. 12 вересня вона отримала мандатна ведення переговорів про будівництво ТКГ із Баку та Ашгабатом у межах альтернативної «Південному потокові» ініціативи «Південного коридору». Навіть більше, енергокомісар ЄС Ґюнтер Еттінґер в інтерв’ю Deutsche Welle попередив Росію: якщо вона й справді вважає, що South Stream «або будь-який політичний тиск на Ашгабат і Баку» змусить Європу відмовитися від Транскаспійського газопроводу і Nabucco, «особисто я стану менше довіряти довгостроковим газовим контрактам і менше вірити в те, що газ не є політичним інструментом. Росіянам вигідніше мати частку на газовому ринку Європи на рівні 30% від обсягу 600 млрд кубометрів, ніж 40% від 400 млрд».
У Росії це викликало неприховане занепокоєння. РФ наполягає, що всі питання щодо транспортування природного газу повинні вирішувати лише п’ять країн, які мають вихід до Каспійського моря: Росія, Туркменистан, Азербайджан, Казахстан та Іран.
ЗНЕШКОДЖЕННЯ «ПОТОКІВ»
Третьою «лінією фронту» між Москвою та Єврокомісією залишається питання про те, чи має застосовуватися Третій енергетичний пакет ЄС щодо російських «монопольних клешень»: уже запущеного «Північного» та активно нав’язуваного «Південного» потоків. Адже в такому разі втрачається той сенс, який Кремль вкладає у них як в інструменти подальшої монополізації європейського енергетичного ринку. Бо відповідно до Третього енергетичного пакета ЄС компанії, що займаються продажем, дистрибуцією чи видобутком газу, не мають права володіти газотранспортною інфраструктурою в Європі. А відтак і «Північний», і «Південний» потоки повинні будуть перейти в незалежне управління.
ІНТЕРЕС УКРАЇНИ
У Москві побоюються й іншої складової запропонованої Єврокомісією стратегії енергобезпеки ЄС: подальшої інтеграції України до спільного енергетичного ринку. Наприклад, 7 вересня, коментуючи заяву міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського про те, що Єврокомісія могла б здійснити аудит російсько-українських домовленостей у газовій галузі, МЗС РФ відреагувало з відтінком погрози: «гранично зрозумілі правові межі цього питання не вимагають ніякого «зовнішнього аудиту» і мають бути засвоєні всіма, хто зацікавлений у гарантуванні енергобезпеки Європи». Тим часом, за словами депутата Європарламенту та члена Комітету з питань енергетики Герберта Ройля, нова енергетична ініціатива Єврокомісії для України саме тим і важлива, що є, можливо, першим кроком у поширенні директив, які діють на території ЄС, на країни, що не входять до ЄС: «аби обидві сторони не могли більше звинувачувати одна одну».
Попри офіційні заяви про готовність до розгляду конфлікту в європейських судах, на умовах анонімності російські високопосадовці твердять ЗМІ, що «в наших відносинах з Україною, напевно, навряд чи доцільно виходити на якісь судові інстанції. Усе це цілком вирішуване на двосторонньому рівні». Однак при цьому вимоги до нашої сторони залишаються незмінними: інтеграція до очолюваних РФ структур. Україну намагаються примусити до незворотніх кроків, щоб потім поступово поглинати, як це відбувається з Білоруссю. У цих умовах життєво важливо і для України, і для влади зберегти робочий контакт із ЄС та скористатися з можливостей, які надає Союз своїм членам і сусідам.
Російська «енергетична імперія» ось уже десятиліття розбудовується на основі використання переваг «єдиного кулака» авторитарної держави й тісно пов’язаних із нею формальними чи неформальними ниточками «господарчими суб’єктами» над розрізненістю енергетичних компаній та урядів країн, що мали стати її потенційними жертвами. Це певною мірою є римейком сумнозвісної істини 30-х років минулого століття «демократія не вміє захищатися». Щоправда, «колективний розум» європейських демократій – структури ЄС – почали вироблення лінії захисту. Однак із диктатом постачальників буде покінчено лише в разі, якщо єдину європейську енергетичну політику вдасться втілити в життя.