Економіка

  ▪   Олександр Крамар

Немає злого, щоб на добре не вийшло?

Чим стане введення в дію «Північного потоку» для країн Центрально-Східної Європи: нищівним ударом чи сигналом до об’єднання зусиль?

На початку вересня розпочалося прокачування технічного газу газопроводом «Північний потік», який має забезпечити постачання російського палива основному його споживачу в Європейському Союзі – Німеччині – без проходження через територію третіх країн.

Аналітичні центри Європи та світу один за одним попереджають про нові виклики для енергетичної безпеки країн Центрально-Східної Європи, а агенція Fitch відреагувала на введення в експлуатацію першої нитки «Північного потоку» погіршенням оцінок фінансового станусловацької Slovensky Plynarensky Priemyselта українського Нафтогазу. На думку її експертів, обсяги транспортування газу і виручки цих двох компаній уже 2012 року зменшаться щонайменше на 20%.

У свою чергу російське керівництво не приховує, що введення в дію газогону розглядає як відправну точку до проведення жорсткішої політики щодо центральноєвропейських держав, чимало з яких до останнього часу були і великими споживачами, і транзитерами російського газу водночас.

Чим же насправді може обернутися для країн регіону і перш за все для України введення в дію цього газопроводу?

Початок кінця

Впевнено можна стверджувати, що воно означає початок кінця старої архітектури газових відносин у Європі, яка ґрунтувалася на системі стримування і противаг, за якої такі потужні гравці, як Німеччина і Росія, змушені були зважати на позицію, так би мовити, шантажистів-транзитерів. З цього приводу досить недипломатично висловлюються навіть традиційно обережні єврочиновники високого рангу.

Наприклад, єврокомісар з питань бюджету та фінансового планування Януш Левандовський під час нещодавнього XXI Економічного форуму в Криниці (Польща) заявив, що «Північний потік» не можна розглядати інакше, як «пам'ятку епохи двосторонніх відносин» Росії та Німеччини, який у жодному разі не може вважатися диверсифікацією енергопостачання, оскільки хіба що посилить залежність від одного постачальника.

У Москві не приховують задоволення від того, що нехай і відносна газова взаємозалежність, яка була між країнами Центрально-Східної Європи та Росією протягом останніх десятиліть, поволі зникає, як і свого прагнення якнайшвидше перетворити її на односторонню залежність держав Центрально-Східної Європи від єдиного, у більшості випадків, джерела постачання газу – Газпрому.

Водночас «Північний потік» може мати ефект такого собі бумеранга, внаслідок запуску якого Росія не просто не зміцнить важелів тиску на країни регіону, а навпаки відкриє скриньку Пандори, ожививши кволий раніше процес втілення альтернативних проектів постачання газу до Європи із Каспійського регіону.

Не було б щастя, та… збудували новий газогін?

Особливістю цих проектів було те, що найбільші споживачі старої Європи (Німеччина та Італія) з огляду на свої особливі умови співпраці з Газпромом по-справжньому у їхній реалізації зацікавленими ніколи не були. Не маючи реального досвіду політичної та економічної залежності від Москви та утримуючи частку природного газу у структурі енергоспоживання на помірному рівні, вони досить спокійно ставилися до своєї залежності (принаймні, допоки ціна на газ була вигідною).

Водночас у випадку країн Центрально-Східної Європи причиною ігнорування спільних проектів диверсифікації постачання газу було сподівання тими з них, територією яких здійснювався транзит значних обсягів російського газу (насамперед України та Словаччини), домовитися про пільгові ціни та утримати на високому рівні доходи від його прокачування своєю ГТС.

На сьогодні марність таких надій стає очевидною, що наочно демонструє жорстка позиція російської сторони у переговорах із цілком лояльним до неї режимом Януковича. А про те, що у подальшому підстав розраховувати на бонуси від транзитної співпраці із Газпромом об’єктивно залишатиметься ще менше, свідчить низка факторів.

Симбіозу більше не буде

По-перше, нарощування імпорту скрапленого газу та плани низки європейських країн з видобутку сланцевого газу на своїй території обмежують перспективу нарощування загального обсягу транспортування російського палива до країн Західної Європи.На користь цього недвозначно свідчить заява виконавчого директора South Stream AGМарсела Крамера, який під час презентації проекту у Брюсселі заявив, що його реалізація «не збільшить частки Газпрому на європейському ринку, а обсяг газу, який піде «Південним потоком», вже постачається до ЄС».

По-друге, введення на повну потужність навіть двох ниток «Північного потоку» скоротить обсяг постачання російського газу старими центральноєвропейськими маршрутами щонайменше на 50 млрд м3 (на понад третину усього російського експорту до ЄС) уже за два – три роки. Тут, до речі, слід мати на увазі, що навіть у разі повної лояльності країн-транзитерів аж до допуску Газпрому до володіння своїми ГТС російський монополіст віддаватиме пріоритет постачанню через «Північний потік», колосальні та значною мірою запозичені капіталовкладення у який потрібно ж якось відшкодувати.

Про те, що це саме так, свідчить репліка Алєксєя Міллера, кинута ним наприкінці травня цього року у відповідь на запитання журналістів щодо того, чи припиниться транзит газу українською ГТС (а відповідно, й інших центральноєвропейських країн, розташованих далі за маршрутом) до Німеччини після введення нового газогону: «Ви ж усе, дорогi друзi, розумiєте», – сказав він тоді. Воно й зрозуміло, адже пропускна спроможність лише першої нитки цього газогону – 27 млрд м3 – це майже річний обсяг імпорту російського газу Німеччиною (у 2009–2010 роках він становив 32–34 млрд кубометрів).

Позбавитися атавізму

Насправді тотальна взаємозалежність Росії і транзитерів її газу в Центрально-Східній Європі була всього-на-всього атавізмом, успадкованим від часів соцтабору. Сама логіка різноспрямованого руху екс-метрополії та її колишніх сателітів вимагала його позбутися. Статися це могло лише у спосіб, альтернативи якому просто не могло бути, а саме: Росія мала отримати диверсифікацію транзитних маршрутів, а країни Центрально-Східної Європи – диверсифікацію джерел постачання газу.

Проблема полягає лише в тому, що через інерційність мислення й ілюзії політичних еліт України та низки інших країн колишнього соцтабору (наприклад, очікування, що цю справу зробить за них Брюссель) вони не спромоглися реалізувати свою частину роботи з подолання постколоніальної енергетичної взаємозалежності, а тепер опинилися перед загрозою її трансформації у тотальну односторонню залежність від Москви.

Отже, введення в дію «Північного потоку» мало б послужити тим поштовхом, який переведе координацію зусиль різних країн Центрально-Східної Європи в реальну площину, а відтак дасть старт проектам диверсифікації їх енергопостачання. З огляду на те, що сукупний обсяг імпорту дорогого російського газу шести країн ЄС – Угорщини, Польщі, Румунії, Болгарії, Чехії та Словаччини – та України становить 70–75 млрд кубометрів (2010 року – 36 та 37 млрд м3 відповідно), для них цілком економічно виправданим і фінансово «підйомним» буде навіть багатомільярдний спільний проект. Тим більше, що його контури вже окреслюються природним чином.

Скелет дляспільного проекту

Замість бородатого NABUCCO особливий інтерес може становити молодий і перспективний для збільшення кількості членів AGRI. Задуманий як тристоронній азербайджано-грузино-румунський (звідси і абревіатура AGRI – Azerbaijan-Georgia-Romania Interconnection), він поступово набуває обрисів своєрідного скелету майбутньої альтернативи Газпрому у постачанні газу до Центрально-Східної Європи, а коло його потенційних учасників розширюється, причому як за рахунок потенційних споживачів, так і постачальників газу.

У березні 2011-го до AGRI офіційно приєдналася угорська газова компанія MVM. Наприкінці того року про можливість приєднання до цього проекту заявляло керівництво Болгарії, а на початку травня 2011-го під час свого візиту до Бухареста інтерес до проекту висловив і новий президент Туркменистану Гурбангули Бердимухамедов. Він повідомив, що в разі наявності достатньої експортної інфраструктури та попиту його країна готова збільшити експорт газу до 125 млрд кубометрів уже найближчим часом. До речі, весь експорт Газпрому до країн ЄС незначно перевищує цей показник).

На сьогодні AGRI передбачає будівництво: 1) газопроводу пропускною спроможністю не менше 20 млрд кубометрів від Сангачальського терміналу на каспійському узбережжі Азербайджану до порту Кулеві на чорноморському узбережжі Грузії; 2) терміналу в Кулеві (завершення будівництва очікується 2013 року); 3) приймального LNG-терміналу в румунському порту Констанца потужністю до 8 млрд куб. метрів газу; 4) систему з’єднуючих газогонів для постачання азербайджанського газу вглиб Румунії (до 2 млрд м3) та до ГТС Угорщини (відрізок Арад – Сегед).

Учасниками створеного для реалізації проекту СП (зареєстроване в Бухаресті) з часткою по 25% на цей час є ROMGAZ (Румунія), GOGC (Грузія), SOCAR (Азербайджан) і MVM (Угорщина). Втім, за нових реалій він мав би зацікавити й інші країни регіону, причому не лише причорноморські Болгарію та Україну, а й більш віддалені Польщу та Словаччину, для яких уведення в дію «Північного потоку» є важливим сигналом про можливі ускладнення у відносинах з Газпромом у недалекому майбутньому.

У перспективі цим проектом газ може постачатися і до провідних країн старої Європи, але для успішного завершення він має реалізовуватися саме безпосередньо зацікавленими у ньому державами Центрально-Східної Європи. І єдине, чого для цього наразі бракувало, – це політичної волі місцевих політичних еліт.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.