Невиконана місія. Транснаціональні корпорації не стали в Україні локомотивами розвитку

Тиждень продовжує серію панельних дискусій за участю політиків та експертів. Цього разу на  тему «Транс­­національні корпорації в Україні: «за» і «проти». Нагадаємо, що на попередніх двох була порушена проблема олігархічної моделі економіки та валютної безпеки (див. № 3,  6/2013). Ключове питання останньої дискусії, у якій взяли участь, зокрема, представники великих бізнес-асоціацій: що потріб­­но зробити для того, аби транснаціональні корпорації привносили на українські ринки інновації, розвивали тут виробництво як для внутрішнього споживання, так і для експорту? Адже нині більшість ТНК, які працюють в Україні, переважно імпортують готову продукцію, вивозять сировину і надають фінансові та посередницькі послуги, тобто не створюють у країні додану вартість. При цьому деякі з них ставлять за мету монополізувати ті чи інші ринки збуту задля отримання надприбутків і навіть використовуються в геополітичних цілях, як-от Газпром Кремлем. Звісно, це не сприяє розвитку національної економіки.

«За»

Ярослав Войтко, представник Американської торговельної палати, справедливо зазначив, що саме великі ТНК забезпечують основний приплив прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в Україну. Що цілком закономірно, адже в них були значно вищі шанси захищати свої інтереси в умовах непрогнозованої державної політики та засилля великих українських ФПГ порівняно із середнім, не кажучи вже про малий, іноземним бізнесом. За словами президента Центру ринкових реформ Володимира Ланового, ТНК у сучасному світі знач­ною мірою підпорядковують собі процеси становлення економічних структур і правових режимів. А їх прихід до будь-якої країни може мати як позитивні, так і негативні наслідки залежно від низки чинників.

нинішній режим пускатиме в Україну лише ті ТНК, які не заважатимуть бізнесу олігархів

Усі експерти говорять про очевидні переваги для України від розширення присутності ТНК. Зокрема, на думку Володимира Ланового, їхній масовий прихід навіть із поглядом на Україну як не дуже розвинену країну з дешевою робочою силою все ж був би позитивним на цьому етапі. По-перше, сприяв би підвищенню культури ведення бізнесу, оскільки привносив би на український ринок певні світові стандарти. По-друге, трудомісткі виробництва могли б створити чимало нових робочих місць. А реальне (включно з прихованим) безробіття, як уже писав Тиждень (№ 14/2011, № 33/2012), є проблемою щонайменше для 7–8 млн українців. По-третє, ТНК перенесли б в Україну бодай частину виробництва товарів, які зараз повністю імпортуються, а відтак зменшився б дефіцит платіжного балансу та державного бюджету.

Наразі присутність ТНК в Україні уже забезпечує значний соціально-економічний ефект, хоча він, безперечно, далекий від можливого. Зокрема, Ярослав Войтко зауважує, що лише компанії – члени Американської торговельної палати забезпечили близько 80% ПІІ та створили в країні понад 1 млн робочих місць. Для порівняння варто сказати, що всіх штатних працівників в Україні, за останніми даними, налічується лише 10 млн, причому знач­на частина з них зайняті в різноманітних бюджетних організаціях, тоб­­то утримуються коштом платників податків. А за інформацією представника Європейської Бізнес Асоціації Світлани Михайловської, з 20 найбільших платників податків в Україні 11 – це іноземні ТНК. Першість з-поміж них належить компанії ArcelorMittal, попри те що за обсягом виробництва вона поступається металургійному холдингу українського олігарха Ріната Ахметова. Водночас саме з ТНК пані Михайловська пов’я­­зує бурхливий розвиток виробництва програмного забезпечення на експорт.

Старший економіст МЦПД Ільдар Газізуллін звертає увагу на те, що ТНК, які працюють в Україні, мають потужні кузні кадрів і характерну корпоративну культуру, їм притаманне ефективне використання робочої сили: високі вимоги до працівників, насичений графік роботи, а отже, відсутність «зайвих» працівників. При цьому ТНК вкладають у розвиток людського потенціалу – нав­чання працівників коштом компанії та виплати переважно «білої» зарплати – сприяють кар’єрному зростанню справді найкращих (а не за хабар, як у випадку з багатьма українсь­кими підприємствами, особли­­во державними). Навіть попри те, що, як каже Ярослав Войтко, наразі українську владу не цікавить проблема корпоративної соціальної відповідальності бізнесу і для цього немає як належних стимулів, так і вимог.

нерозкритий потенціал

Водночас ТНК в Україні все ще не відіграють тієї позитивної ролі, яку могли б. «Питання в тому, хто у кому має більшу потребу: ТНК в Україні чи Україна в ТНК? Глобальні корпорації уже є в Росії та Польщі, значною мірою в Грузії, але їх досі фактично немає в Україні», – констатує Свен Генніґер, член правління Німецького економічного клубу в Україні. Світлана Михайловська ілюструє цю тезу тим фактом, що в Україні присутні менше ніж 1% усіх світових ТНК, це сотні компаній, тоді як у сусідніх країнах і навіть маленькій Молдові їх тисячі.

варто обме­жити доступ  ТНК, головною метою яких є використання природних ресурсів і продовольства

Ільдар Газізуллін відзначає, що діяльність ТНК, що працюють в Україні, спрямована переважно на внутрішній ринок: продаж імпортованої продукції або виробництво (значно рід­­ше. – Ред.) переважно для українського ринку. Водночас дуже мало компаній зайшли для того, щоб виробляти продукцію на експорт. Причина в тому, пояснює Володимир Лановий, що в очах ТНК ми третьосортна країна, невибаглива до якості продукції та з низьким споживчим попитом. При цьому він критичний щодо продажу наявних підприємств транснаціональним корпораціям, оскільки він це спри­­яє появі нових виробництв, а отже, має обмежений ефект для розвитку економіки країни. Тому, на його думку, слід робити все, щоб підштовхнути ТНК до створення нових виробничих потужностей в Україні.

Водночас Володимир Лановий переконаний, що в «залученні продуктивного іноземного капіталу ключовим є питання свободи підприємництва, якого ми не маємо. Саме тому до нас не хочуть іти ТНК, які б привносили нові технології, розширювали і створювали виробництва тих чи інших товарів». Ільдар Газізуллін звертає увагу на те, що сусідні країни часто мають значно привабливіші умови виробництва завдяки кращому діловому середовищу. Це призводить до того, що багато ТНК не схильні переносити свої потужності в Україну. Так вважає і Світлана Михайловська, зауважуючи, що більшість зареєстрованих в Україні транснаціональних корпорацій – це компанії з досить швидким обігом капіталу, «тому що дуже ризикована країна». Хоча в нас і не найвищі податки в Європі, але, за її словами, корупційна складова, яка теж фінансовим тягарем лягає на плечі підприємств, часто є непосильною для них.

ТНК vs олігархи

Не такі суголосні погляди експертів щодо наявного й потенційного впливу ТНК на олігархічну модель української економіки. Свен Генніґер переконаний, що транснаціональні корпорації на краще змінять тут бізнес-культуру та підприємницьку атмосферу, бо мають довгострокову стратегію, грають за правилами й повною мірою платять податки. Світлана Михайловська також зазначає, що ТНК – це потужний виклик для вітчизняного (насамперед олігархічного. – Ред.) бізнесу, оскільки поглиблюють конкуренцію і сприяють підвищенню низки стандартів. Як приклад вона наводить лобіювання ТНК, що входять до паливно-енергетичного комітету ЄБА, підвищення стандартів якості пального на законодавчому рівні до «Євро-4», «Євро-5», це зустрічає шалений опір із боку українських домінантів на ринку, котрі не хочуть або ж не встигають адаптувати власне виробництво до високих критеріїв. І навіть представник ВО «Свобода» Юрій Левченко, який під час дискусії найкритичніше висловлювався щодо ТНК як таких, що готові за будь-яку ціну максимізувати свої прибутки на шкоду країні перебування, також визнає, що порівняно з нинішніми олігархічними конгломератами в різних галузях транснаціональні корпорації, котрі працюють в України, все ж мають очевидні переваги.

Суттєво розбіжними є думки експертів із приводу можливості заходу нових ТНК в Україну за нинішньої влади та їхньої здатності змінити олігархічну природу вітчизняної економіки. Зокрема, директор енергетичних програм центру «Номос» Михайло Гончар погоджується, що в поєдинку із транснаціональним капіталом український олігархат приречений на поразку. Однак, на його думку, це не означає, що із приходом ТНК автоматично зникнуть, не витримавши конкуренції, олігархічні структури – вони адаптуватимуться до нових умов, аби вижити. Показовим є приклад, який наводить Ільдар Газізуллін: ArcelorMittal приніс в український металургійний комплекс порівняно високі стандарти ведення бізнесу, проте порушити домінування кількох вітчизняних ФПГ в секторі йому все одно не вдалося.

Через очевидні конкурентні загрози для свого бізнесу впливові олігархи намагаються будь-що протидіяти приходові ТНК в більшість сфер української економіки або принаймні обмежити його. Володимир Лановий узагалі вважає, що в країні з олігархічним капіталізмом та олігархоекономікою не може бути нормальних ТНК. Адже олігархи просто не впускають нікого, не дають ліцензій тощо. А ті підприємства, які є, зайшли сюди до режиму Януковича. Ярослав Войтко оцінює ситуацію як своєрідний «економічний націоналізм» (швидше «сімейний ізоляціонізм». – Ред.), який проявляється в обмеженні доступу до українського ринку не лише західних, а вже навіть і російських компаній.

Однак Юрій Левченко уточнює, що нинішній олігархічний режим усе ж пускатиме в Україну ТНК, але лише ті, з якими можна домовитися про відкат за входження, а по-друге, які не заважатимуть бізнесу олігархів. А спектр таких сфер, де ТНК не створюють йому проблем, в Україні доволі великий: чимало ринків залежні від імпорту.

Водночас, Юрій Левченко переконаний, що прихід ТНК за нинішньої влади лише сприятиме консервації статус-кво. Вони підлаштовуватимуться під наявну систему, співпрацюватимуть із ФПГ. Водночас трансна­ціо­нальні корпорації не створюють реальної конкуренції олігархам, оскіль­­­ки розуміють, що в такому разі їх миттю звідси витіснять. Тож різниця між ними й українськими олігархічними ФПГ розмивається. Зокрема, той факт, що «Надра Юзівська», з якою Shell створить СП для розробки нетрадиційного газу в Україні (див. стор. 28) містить у своєму складі маловідому компанію «СПК-Геосервіс», (яку пов’язують із інтересами «Сім’ї»), на думку Юрія Левченка, підтверджує, що в Україні згадана ТНК вбачає таку собі африканську економіку, де «є вождь, якому можна подарувати намисто й дістати безперешкодний доступ до природних ресурсів країни».

Небезпечні ТНК

Головний мотив будь-якої ТНК, як і будь-якого бізнесу, – це все ж таки отримати максимальний прибуток, тому це треба сприймати як даність, – переконаний Ільдар Газізуллін. І якщо прихід у країну, де низька вартість робочої сили або слаб­­ке природоохоронне законодавство дає змогу заробити більше, то транснаціональ­­ні корпорації з цього обо­­в’язково скористаються. За його словами, законодавство України щодо захис­­ту, наприклад, працівників та довкілля може бути дієвим, хоча й потребує удосконалення. Проте державні інститути є порівняно слабкими, що означає можливість суттєвого впливу на уряд із боку великих компаній. А якщо держава не є сильною, ТНК (як і будь-який інший великий бізнес) може домогтися таких умов діяльності для себе, що будуть на шкоду суспільству загалом. «Немає таких людей у керівництві держави, які були б готові не лише створювати відповідні правила гри, а й, що найголовніше, їх виконувати», – зазначає Юрій Левченко. Перед тим як «відчиняти двері» для ТНК, він пропонує спочатку створити відповідні правила, за яких вони б були змушені виконувати свої соціальні й податкові зо­­бо­­­в’язання, а для цього, своєю чергою, потрібне якісне оновлення влади.

Важливу роль у контексті приходу ТНК також мають відіграти євроінтеграція та імплементація в Україні європейського законодавства. Це, на думку декотрих учасників дискусії, може зняти багато проблем. Зокрема, Михайло Гончар зазначає, що ми відчуваємо нині, яку ціну заплатили за свою «багатовекторність», бо двозначності в законодавстві ТНК використовують для своєї вигоди незалежно від того, в якій сфері вони працюють. Прихід великих компаній, на його думку, має послужити стимулом для форсованої євроінтеграції. Він вважає зай­вим винаходити велосипед, а імплементувати європейське законодавство, бо для багатьох ТНК, зокрема Shell, воно є зрозумілим, адже це компанії, які активно працюють у Європі. Ільдар Газізуллін, своєю чергою, відзначає, що необхідно не лише застосувати європейські директиви щодо захисту довкілля (наприклад, проведення екологічної експертизи) та правил гри на енергетичних ринках (Третій енергетичний пакет), а й у майбутньому передати частину функцій антимонопольного нагляду на європейський рівень.

Важливий аспект – обмеження в допуску на внутрішній ринок державних корпорацій авторитарних, технологічно відсталих країн, як-от Китаю чи Росії, які, на відміну від ТНК підприємницького типу, заснованих біз­несменами-інноваторами, несуть переважно загрози. Володимир Лановий, зокрема, звертає увагу на ризики, які походять від корпорацій, що прагнуть отримання прибутків за рахунок ренти, монополістичних переваг. В енергетичній сфері яскравими прикладами таких ТНК є російські нафтові компанії та «Газпром». Останній не приховує свого прагнення до встановлення монопольного контролю над газотранспортною системою, нафтові компанії – над НПЗ, роздрібними мережами реалізації нафтопродуктів, щоб потім мати можливості маніпулювати цінами та умовами постачання. Ці компанії переважно пригнічують збільшення виробництва в Україні продукції, аналогічної їхній, аби посилити залежність вітчизняних ринків від інших своїх підрозділів (зазвичай материнської компанії), розширити збут вироблених ними товарів тощо. Наприклад, практика показала, що російські нафтові монополісти купували в Україні нафтопереробні заводи, щоб потім їх зупинити, прагнуть зайти в проекти з видобутку газу, щоб загальмувати їх. Аналогічну поведінку демонструють й інші російські компанії, як-от гігант РУСАЛ, який купив Запорізький алюмінієвий завод просто для того, щоб прибрати з ринку українського конкурента. Михайло Гончар звертає увагу на те, що державі в енергетичному секторі варто остерігатися ТНК на кшталт «нових семи сестер» – потужних корпорацій, в основі яких лежить державний капітал або які фінансуються держбанками: йдеться про «Газпром», «Роснефть», Китайську національну нафтогазову компанію, бразильську Petrоb­­ras… Експерти, крім того, наголошують, що в майбутньому варто обме­жити доступ на українські ринки транснаціональним корпораціям, головною метою яких є використання виключно природних ресурсів і продовольства: зокрема, таку стратегію експансії нині сповідують китайські державні корпорації в Африці.

Прихід таких ТНК в кінцевому результаті не лише не створює нових робочих місць, доданої вартості, не сприяє приростові ВВП, поліпшенню торговельного балансу або посиленню конкуренції на внутрішньому ринку, а й, навпаки, погіршує ці показники.