Новий привид бродить по світовій економіці – привид неофіційності. Цей термін описує людей, які або працюють за неформальними домовленостями зі своїми роботодавцями, або працюють на себе. В обох випадках ці працівники не мають гарантій зайнятості.
Ще кілька років тому неформальна зайнятість переважно стосувалась економік країн, що розвиваються. Тепер це вже не так.
У зв’язку з приголомшуючим зростанням безробіття серед молоді на «багатому» Заході, неофіційність почала ширитися світом. Вона стала неминучим наслідком того, що бізнес прагне до більшої гнучкості в умовах структурних змін і економічного спаду. Неофіційність надає менші кар’єрні перспективи і впливає на людей на середньому та пізньому етапах трудового життя.
І розвинені країни, і країни, що розвиваються, вже давно намагаються забезпечити більш всеохоплююче економічне зростання. Все більше і більше громадян країн, що розвиваються, наближаються до середнього класу. У розвинених країнах же навпаки – зростає відчуття відчуження і розчарування – від indignados («обурених») в Іспанії та руху «Захопи Уолл-Стріт» в США до короткострокових трудових контрактів в економічно успішних країнах, таких як Німеччина. Наростає також занепокоєння з приводу того, що в цій частині світу межі зростання вже досягнуто.
Навіть у постійно оптимістичних США молоді американці у все більшій кількості повертаються додому, тому що не можуть знайти роботу після закінчення коледжу. Повідомлення в американських газетах про таких «дітей-бумерангів» не є новими, але раніше вони стосувалися винятково проблемних економік, таких як італійська.
Правда, з точки зору робочих місць, деяке полегшення західним країнам може принести скорочення народжуваності. Коли «бебі-бумери» у все більшій кількості підуть на пенсію, цілком ймовірно, що молодь в кінці-кінців знайде роботу. Але ця надія може виявитися ілюзією: існує не так багато доказів на підтримку того, що роботу можуть легко передати від старого спеціаліста молодому. Крім того, очікування на вихід на пенсію «бебі-бумерів» не є економічною стратегією. Воно також не робить програми соціального захисту, такі як соціальне забезпечення в США, більш стабільними. І все ж добре функціонуюча система соціального захисту є саме тим, що відрізняє офіційну економіку від неофіційної.
Неофіційність значним чином охоплює молодих працівників. Молоді люди, які починають своє трудове життя з тимчасової або короткострокової роботи, отримують нижчу зарплатню, а це зменшує їх подальший потенційний дохід. Зважаючи на те, що 20-річні робітники зазвичай не думають про вихід на пенсію, незаперечним фактом є те, що неофіційність зменшує і їхні перспективи виходу на пенсію. Ці працівники також мають менше шансів отримати додаткову освіту та навчання – можливості, які часто надають офіційно оформленим робітникам.
Збільшення рівня неофіційності на Заході принаймні частково підштовхується робітниками, що прагнуть скоротити свої витрати вдаючись до альтернативних, але правових, угод з роботодавцями.
Не дивно, що компанії роблять те, що краще для них, а не для їх працівників. Це є ще одним виявом короткострокового мислення, від якого нині страждають західні, зокрема американські компанії. Для того, щоб зменшити витрати на допомогу, підготовку кадрів та заробітну плату, багато компаній схильні випускати з уваги довгострокову цінність інвестування в навички та лояльність своїх співробітників. Очевидно, що поворот компаній на цей шлях пришвидшила світова рецесія. Питанням є, чи інтегрується неофіційність настільки глибоко в систему, що коли кращі економічні часи повернуться, її вже буде неможливо змінити.
Якою б похмурою не здавалася зараз картина на Заході, вона все ще дуже далека від ситуації в багатьох країнах, що розвиваються. За всього захвату з приводу швидкого розвитку, на те, щоб витягнути все населення з невизначеної форми існування потрібно буде більше століття.
Наприклад, лише близько 6% робочої сили Індії є частиною офіційної економіки країни. Тим не менше, важливою відмінністю є напрямок економічних устремлінь. Впродовж більш як двох століть вони працювали майже виключно на користь Заходу. Але тепер ми бачимо, що почуття безпеки та економічного оптимізму, що довго характеризувало Захід, переміщується до решти світу.
Країни, що розвиваються, стають такими ж економічно динамічними, якими нинішні промислово розвинені нації були останні півтора століття. Ця зміна балансу на світовому ринку праці давно назріла і є винятково справедливою. В той час як така зміна балансу повинна зробити країни, що розвиваються, менш неофіційними та невизначеними, все ще є чіткі ризики. Різке збільшення кількості молодого населення, особливо в Індії та Африці означає, що потенційні вигоди від цієї глибокої зміни легко можуть зійти нанівець, якщо взагалі не втратитись.
В той же час в Китаї ситуація зовсім інша. Працездатне населення країни щойно пройшло свій пік, і серйозною проблемою стає швидко зростаюча бідність серед літніх людей. Це питання останнім часом стало предметом обговорення в заможних країнах, таких як Німеччина та Японія. А це свідчить про те, що неофіційне працевлаштування та економічна непевність замість того, щоб бути визначаючою особливістю життя в країнах, що розвиваються, швидко стає загальною умовою людства.
І це – не те, чому варто радіти. Але це переконлива ознака світової економічної інтеграції і нашої спільної потреби знайти нові рішення та створити більш гнучке суспільство, яке зможе легко адаптуватися до ситуації.
© 2012 The New York Times