Лютневий мітинг незгодних з ув’язненням блогера завершився закликом до всіх 9 березня вийти на вулиці. Цього дня у приміщенні МЦКМ (колишнього Жовтневого палацу на Алеї Героїв Небесної Сотні в Києві) мав стартувати черговий (18-й) з’їзд суддів. Активісти вимагали не ухвалювати на ньому жодних рішень, а саму акцію в соцмережах назвали «Ні з’їзду суддівської нечесті».
Після таких новин у Раді суддів (РСУ) навіть ухвалили рішення перенести захід в інше місце — «Президент готель» на вулиці Госпітальній у Києві (одна з вулиць на Печерську). Місце для суддів не нове. Саме тут понад два роки тому відбувся з’їзд, що утвердив суддівську більшість (11 із 21) у головному органі їхнього врядування — Вищій раді правосуддя (ВРП). Офіційно рішення про перенесення ухвалили з посиланням на лист міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, який запропонував у такий спосіб «знизити суспільну напругу». Це озвучив голова Ради суддів Богдан Моніч.
Читайте таокж: Судова система. Вразлива ланка
Зранку 9 березня стало очевидним, що перенесення з’їзду — зайва пересторога. Жодного натяку на багатотисячний мітинг біля «Президент готелю» не було. На акцію вийшли до сотні осіб. Певне розчарування щодо такої кількості висловили навіть організатори у своїх промовах. «Я так розумію, що судді зараз тішаться, бо нас тут не 10 тисяч. Але нас було 10 тисяч минулої суботи під Офісом президента тільки через одне рішення. Кожне наступне несправедливе рішення збиратиме тисячі людей…», — говорив у мегафон голова Центру протидії корупції (ЦПК) Віталій Шабунін.
Акцент опонентів судової системи в її нинішньому вигляді саме на з’їзді суддів дуже легко пояснити. Уже 15 березня спливають повноваження чотирьох членів ВРП. Після цього загальний склад ВРП при повноваженнях становив би 12 осіб. Для кворуму під час ухвалення рішень потрібно 14. Іншими словами, якби з’їзд не обрав нових представників, то ВРП стала би неповноважною. Інший орган судової влади, ВККС, заблоковано майже два роки. Тобто якби з’їзд не відбувся, судова влада лишилася б обезголовленою в дуже незручний для себе час: на тлі критики активної частини суспільства та нових ініціатив влади щодо реформування системи. Зрештою, про значущість з’їзду свідчить один дуже простий факт: відкласти призначення членів ВРП, а також судді Конституційного суду (цим теж мав зайнятися з’їзд) закликали посли країн Великої сімки. Такого прямого «натяку» на незадоволення українськими судами з боку західних партнерів іще не було.
До речі, сам з’їзд мав відбутися ще торік, у січні 2020-го. Цього не сталося з низки причин. Серед них і COVID-19, і зміна політичної влади, яка в українській традиції тягне за собою зміни в судовій і, що не менш важливо, протистояння різних груп усередині самого корпусу суддів.
Хай там як, але вже на початку заходу стало зрозуміло, що цього разу жодних зривів не буде й делегати виконають план. Очевидно, найважливіше питання про обрання членів ВРП стало першим по порядку й саме на нього майже повністю витратили перший день з’їзду, який затягнувся аж до дев’ятої вечора. Головна інтрига полягала в тому, чи буде хоч якась несподіванка під час виборів. На чотири вакантні посади висунулися 34 кандидати. Однак українська суддівська демократія має свої історичні особливості. Членів ВРП обирають майже 300 делегатів із судів по всій країні. Для перемоги необхідно набрати щонайменше 50% голосів. У нинішньому випадку точний бар’єр становив 144 голоси делегатів. Якщо необхідна кількість кандидатів не долає цієї межі, то призначають другий тур між тими, хто опинився найближче до перемоги. І хоча такий формат передбачає велику кількість варіантів, але часто переможці стають відомими ще до голосування. Два роки тому імена чотирьох переможців оприлюднили за два дні до голосування. Цьогоріч влучити в самісіньке яблучко не вдалося, але імена трьох із чотирьох переможців гуляли модними телеграм-каналами ще майже за тиждень до з’їзду.
Читайте також: Коло оновлень і очищень
Вибори почалися з того, що голова Дніпровського апеляційного суду Наталія Деркач зняла свою кандидатуру. Власне, Деркач була четвертою оголошеною в телеграмі переможницею, яку там пов’язали з іменем Ігоря Коломойського. Той щойно опинився під санкціями США. Офіційно суддя зняла кандидатуру, оскільки передусім турбується, «щоб належно працював увірений їй колектив» суду в Дніпрі. Головне суб’єктивне враження від з’їзду в тому, що передбачити більшість переможців міг би будь-який перехожий із вулиці після кількох годин пильного спостереження за процесом. Власне, це й найприкріше. Делегати мали можливість ставити запитання кожному кандидату, але нечасто користалися нагодою. Загалом інтерес виник аж до п’ятьох із 27 кандидатів, які потрапили до фінального бюлетеня.
У двох випадках це були не запитання, а фактично виголошені вголос особисті образи за минулі рішення. В іншому уточнили про минулу роботу кандидата. Лише в одному випадку кандидату поставили аж два запитання, які стосувалися майбутнього на посаді, а в п’ятому випадку замість запитання висловили «підтримку трудового колективу». Два запитання й підтримку колективу отримали, відповідно, суддя Київського апеляційного суду Віталій Саліхов та суддя Касаційного господарського суду у складі Верховного суду Валерій Суховий. Перший під час таємного голосування отримав 151 голос делегатів, другий — 147. Тобто обоє вже з 15 березня будуть членами ВРП. Третім переможцем став суддя Хмельницького апеляційного суду Сергій Болотін. Він навіть не був присутнім на з’їзді в Києві, а виходив на зв’язок через Zoom. І так само складав присягу після перемоги. Офіційно — через підозру на COVID-19. Чуток щодо справжніх причин відсутності лунало чимало, а деякі навіть можуть зацікавити таблоїди. Четвертого члена ВРП делегати обрали у другому турі вже 10 березня. Нею стала Інна Плахтій — перша несподіванка з’їзду. А другою стало те, що так і не вдалося обрати нового суддю Конституційного суду. Олександрові Коровайку, фавориту конкурсу та голові Херсонського апеляційного суду, для перемоги не вистачило декількох голосів.
Читайте також: Ігор Фомін: «Більшого тиску на судову гілку влади ніколи не було»
Якщо підсумувати події з’їзду окремо від особистостей, то напрошуються два висновки. По-перше, помітний контраст між велелюдним мітингом проти рішення у справі Стерненка наприкінці лютого та малолюдним перед з’їздом суддів на початку березня. Чинити системний вплив на судову систему лише шляхом тиску вулиці — фактично нездійсненне завдання. Водночас окремі рішення цієї самої системи викликають емоційний спротив у широких колах. У цьому є небезпека, адже судова влада завжди зводитиме протести до загрози «неконтрольованих бунтів». Політично вмотивовані й несправедливі рішення, які й посилюють загрозу «бунтів», лишатимуться нею непоміченими. Деякі промовці під час з’їзду говорили про «так званих активістів», які погрожують «самосудом». Про відомі «плівки Вовка» з Окружного адмінсуду Києва не згадав ніхто.
Другий висновок полягає в тому, що набридла чималій кількості суддів «широка громадськість» за роки намагань реформувати судову систему так і не навчилася (або не змогла) використовувати на свою користь конфлікти, наявні всередині судового корпусу. Вони є і їх помітно навіть неозброєним оком. Найбільша дискусія, яка виникла в перший день з’їзду, стосувалася того, що в тій самій ВРП ніколи не було представників місцевих загальних судів, які становлять більшість системи. До органу потрапляли лише представники апеляційних і вищих інстанцій. Несподівана перемога Плахтій — судді Луцького міськрайонного суду — якраз спроба відреагувати на такі закиди. Також варто додати, що Інна Плахтій — представниця суддівської династії. Другий конфлікт — між представниками різних юрисдикцій. В Україні є загальні, господарські й адміністративні суди. Останні становлять меншість корпусу, але здійснюють неспівмірно великий вплив на різні сфери життя. Порівняно новий конфлікт між «старими» й «новими» судами (Верховний та Антикорупційний суди).
Спроби «змінити все й одним махом» часто консолідують різні групи, замість посилювати розкол між ними. Заради об’єктивності — використати конфлікти не вдалося й окремим бунтарям усередині самого судового корпусу. Заздалегідь відомі переможці досі набирають необхідну кількість голосів під час таємного голосування. Проте перевага стає щоразу меншою. Нинішні висуванці подолали бар’єр лише на три–сім голосів. Іще кілька років балансування між законними методами тиску на суди та масштабною недовірою до них у широких колах, можливо, й дадуть результат. Питання в тому, чи є ці кілька років?