Зрозуміло, український націоналізм теж не уник впливів націоналізмів метрополії. Коли в 1920-1930-х він розвивався переважно на землях, підвладних Польщі, в ньому, вочевидь, були присутні польські впливи, принаймні тому, що цілі покоління українців мусили навчатися в польських школах за польською програмою. Звісно, багато хто з наших націоналістів палко заперечить: як взагалі можна звинувачувати Коновальця чи Шухевича в наслідуванні ідеології колонізаторів? Проте не слід забувати: ніхто, зокрема й націоналістичні провідники, не живе у вакуумі. Той самий Шухевич був не лише в'язнем польської тюрми, а й успішним підприємцем, жив і працював у середовищі міжвоєнної Республіки Польща відповідно до норм, що панували в тогочасному суспільстві РП. Не варто забувати, що тодішня Польща була державою з націоналістичною владою і державний націоналізм Варшави значною мірою роздмухував націоналізм українців, які почувалися пригнобленим етносом.
Тепер погляньмо на націоналістів сучасної України. Неозброєним оком видно радянських людей, людей чорно-білого світогляду, людей, що потребують культу вождя (на заміну Леніну виходить Бандера) і переможної армії (РККА замінює УПА). Найдоступнішою мовою для українських націоналістів, окрім української, залишається російська, а оскільки обсяг інформації російською значно переважає над українською, то носії українського націоналізму перебувають в надійному московському фарватері.
Найуважніші читачі, звісно ж, помітили, що на самому початку я послався саме на російського науковця. Все правильно, адже, окрім української, мені найзручніше читати білоруською та російською, а надто, коли йдеться про чималі тексти. Так що озвучене вище зауваження значною мірою стосується й мене самого. Проте я особисто намагаюся бути відкритішим і до інших народів Європи, більше мандрувати нашою частиною світу, спілкуватися з людьми. Більшість українців, зокрема й українських націоналістів, такого завдання перед собою не ставить, часом навіть вважаючи таку позицію «патріотичнішою». Мовляв, нема чого тинятись по закордонах, для мандрів є Україна. Але в тім-то й річ, що нинішня Україна ще не зовсім вийшла з колоніального становища, передусім світоглядно, тому той, хто обмежує себе Україною – обмежує себе суспільством з радянським світоглядом.
Безперечно, така ситуація вигідна лідерам деяких партій та організацій, що вважають себе «націоналістичними»: адже їм не треба розумні діячі, а лише про покірні виконавці. Так само, як вітчизняні совкові «комуністи» обурюються поширенню інформації про буржуазний добробут своїх керманичів, так і совкові «націоналісти» гнівно відкидають аналогічні звинувачення власних лідерів. Ходіння у натовпі вулицями, вигукування «радикальних» гасел, цькування «ворогів» у інтернеті – для цього багато розуму не треба.
А от зрозуміти історію України в контексті всієї Європи, усвідомити роль націоналізму в цій історії, поставитися до неї критично – це вже зовсім інший рівень. Він веде до усвідомлення нинішньої ситуації в нашій державі з урахуванням загальної ситуації в регіоні, визначення реальних цілей боротьби та засобів їхнього досягнення. І такий рівень не потрібен ані «націоналістичним» масам, ані їхнім лідерам, ані владі, в систему котрої ці лідери чудово вписані: адже розумний і раціональний націоналізм може становити загрозу для всієї системи пострадянських мародерів.
На відміну від численних маршів з «радикальними» гаслами.