Якщо вірити віршам Робєрта Рождєствєнского, той факт, що він не з Вітебська змусив його пошкодувати. А закоханий у це місто художник-сюрреаліст Марк Шагал хоч би куди поїхав – усюди марив своєю малою батьківщиною.
ВІТЧИЗНА МІРОНА
35 м. Сяргєй Кавалєнка присягається, що висота ялинки, на яку він видерся, аби повісити туди біло-червоно-білий прапор, була саме така. Для цього білоруського опозиціонера з Вітебська, члена Консервативно-християнської партії, деталі справи мають значення. Силкується пригадати всі й готовий говорити про них без зупинки. Але попереджаю його, що в нашому розпорядженні лише кілька годин, тому, щоб я, бува, не забула параметрів історичного стяга, за який йому довелось відсидіти понад півроку, колишній в’язень сумління бере мій блокнот і робить там відповідний запис: «2,25 х 4,5».
Мого візаві невдовзі після нашої зустрічі знову затримали, звинувативши в дрібному хуліганстві. Кавалєнку і таких, як він, у Білорусі називають «Мірон». Діяльність однойменного руху зосереджена на розміщенні національних атрибутів у важкодоступних місцях. Мірона «зачали» на Вітебщині після референдуму 1995-го, коли змінили державну символіку. Влада на цього ідейного авантюриста має зуб. Якось Аляксандра Лукашенку нагороджували російським орденом «За заслуги перед Вітчизною», з нагоди чого Мірон вивісив на стовпах ліній електропередач 30-метровий біло-червоно-білий прапор, до якого причепив записку: «Хороший хазяїн ніколи не поповзе на схід із простягнутою рукою…» Мірон – у якомусь сенсі партизан із відчайдушністю камікадзе. Утім, його завдання – бути невловним.
НАЦІОНАЛЬНИЙ «ЗРОБИ САМ»
Одним за переконання – неволя, іншим – нидіння в чиновницьких коридорах. Уладзімір Булавскій, відомий також як Булка, молодий учасник громадської кампанії «Будзьма Беларусамі!», сповідує іншу тактику боротьби. Для нього – колишнього активіста вуличних протестів, найсильніша зброя – просвіта, а головна стратегічна мета – позбавити молодь «стабільного мислення», яке консервує режим. Але це біг із численними перешкодами, який потребує багатьох навичок. Тому парубок постійно випробовує себе в чомусь новому.
Перш ніж зайти в місцевий відділ культури, аби нагадати, що тиждень тому попросив виділити приміщення для презентації проекту, Уладзімір ретельно начищає черевики. Побувавши на килимі в начальника відомства, а перед тим, звісно ж, у цілої купи його заступників, залишає «ідеологічну фортецю». Дістав обіцянку, що його запит найближчими днями розглянуть. Булці все зрозуміло: треба шукати альтернативу, хай і скромну, та бодай якусь. У пригоді стають зв’язки із «сябрами» – такими самими жертвами бюрократичних поневірянь. А «сябрів» у його списку контактів багато. Не в останню чергу завдяки музичним тусовкам, у яких раніше був завсідником (бо грає на акордеоні та перкусії).
На неквапливих державних службовців Булавскій майже не сердиться. По-перше, звик. По-друге, співчуває. «У тих кабінетах, – розповідає, – чимало людей, які могли б підтримати, але зроблять це хіба подумки, через страх потрапити в неласку керівництва, утратити роботу, стати об’єктом переслідувань, нажити неприємностей рідним».
Страх – найпоширеніший продукт цієї системи. Вона й сама здригається від власних фобій. Західні сіячі демократії та свободи слова, націонал-патріоти з їхніми намаганнями відродити історичну пам’ять і революціонери-реалісти, котрі, як заведено, просять неможливого, ризикують найбільше, бо зазіхають на основну твердиню сьогоднішньої Республіки Білорусь – її статус-кво.
Булка любить спостерігати за людьми. Це допомагає йому краще їх зрозуміти. Але його поміркованість має межі: тому, хто вживає у значенні «білорус» слово «бульбаш», обіцяє дати по пиці. Він також сердиться, коли північно-східні сусіди називають його країну «Белоруссия», й відказує: «Тоді у вас Росиссия!»
Уладзіміра Булавского у Вітебську знають як принципово білоруськомовного. Школярам, які історію своєї країни вчать російською, намагався довести абсурдність цієї затії (бо сам історик за освітою і побував у шкурі вчителя). А якось, каже, проводив екскурсію Вітебськом для кількох туристів (бо за сумісництвом іще й гід), серед яких були росіяни й українці. Білоруською, звісно ж: «А що, вони не знали, куди їхали?». Українці відразу зауважили її близькість зі своєю рідною, майже інтимну, тому дуже відчутну і приємно хвилюючу. Росіяни, за його словами, так тоді нічого й не второпали.
ПОВНИЙ БОЙКОТ
Правозахисник Барис Хамайда – у Вітебську місцевий герой і водночас притча во язицех. Найбільш охоче його обговорюють пенсіонери. Адже він з огляду на свій вік мав би бути одним із них, але пенсію не оформив, бо не хоче мати нічого спільного з державою, до якої в нього ані поваги, ані сентиментів. У кишенях вітер свище, ніякого майна, за яке міг би турбуватись, тому штрафів Хамайда не боїться. Відсудив право носити при собі біло-червоно-білий прапор, неподалік від «синього дому» (той зараз білий, але назва залишилась та сама, і це часто збиває з пантелику нетутешніх), розповсюджує незалежні видання «Новы час» і «Наша ніва». Чоловік закликав співвітчизників не брати участі в останніх парламентських виборах, бо був упевнений, що ніяких змін нагорі вони не спричинять: «Бойкот – наш перший крок до єднання білоруської нації. Це боротьба проти тьми й беззаконня. Після нашого спільного бойкоту ми будемо зовсім інші».
Поки що бажаної підтримки бойкотувальник не дістав. Але це не позбавляє його стимулу щодня з’являтися зі своєю розкладкою в одному й тому самому місці, де на нього обов’язково хтось чекає. Щоправда, плани чоловіка дещо коригують вітебські традиційні урочистості, зокрема міжнародний фестиваль «Слов’янський базар», куди приїжджають перші особи. Для Бариса Хамайди звістка про таких гостей віщує одне: знову посадять на добу за «політику». Для профілактики.
АБИ НЕ БУЛО ВІЙНИ
Коли попросила білоруського колегу розповісти мені про найважливіше в характері його земляків, він згадав анекдот: Спіймали аборигени француза, німця та білоруса й повісили всіх. На третій день дивляться, а білорус висить і очима кліп-кліп! Вони шоковані, запитують, як це йому вдалось вижити. На що той відповідає: «Призвичаївся».
Мар’я Сцяпанавна та Анатолій Дарафєєвіч Бабаєдави у шлюбі вже понад півстоліття. Усе їхнє життя тісно пов’язане з Вітебськом. Вони бачили його майже вщент зруйнованим і спустілим, коли після війни зі 180 тис. мешканців міста зосталось трохи більше ніж сотня; були свідками того, як воно перероджувалось у своїх новобудовах, як вулиці поступово наповнювались метушнею і дитячим сміхом.
Вона колишня вчителька російської та білоруської мов, він кваліфікований робітник. Старенькі ні на що не нарікають. Пенсія, кажуть, пристойна, дає змогу не почуватися забутими і ображеними. «Наш президент – гарний господар!» – впевнена Мар’я Сцяпанавна. На моє запитання, чи хочуть вони з Дарафєєвічем, щоб Білорусь стала європейською, жінка лагідно, навіть якось поблажливо усміхається: «Аби тільки не було війни».
Пропонує пройтися з нею понад Вітьбою, помилуватись міріадами тендітних вогників, якими оздоблений Кіровський міст. Гуляє тут щовечора й інколи замислюється над тим, яка щаслива: у неї є Дарафєєвіч, її «золотий чоловічок», і можливість поринати в найкращі спогади. Про що тепер мріяти? Аби тільки не стало гірше, міркує вона, аби тільки все залишалось як є. Якнайдовше. «Спинися, мить! Прекрасна ти!» – могла б у цей чарівний вечір волати моя душа в унісон з умиротвореним єством сповненої вдячності Мар’ї Сцяпанавни. Але чомусь саме в цей життєствердний момент мені зненацька пригадався ще один анекдот, який розповів мій білоруський колега:
– Даколі ўва ўладзе
будзеце? – запитують
у Лукашенка.
– Да Колі і буду.
Коля – Мікалай Аляксандравіч Лукашенка – дев’ятирічний син президента, з яким той регулярно з’являється на офіційних заходах.