31 березня 2019-го спливав термін дії українсько-російського Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. Для припинення його чинності за півроку до автоматичної пролонгації на чергові 10 років необхідно повідомити про свій намір іншу сторону. Діючи згідно з передбаченою процедурою, Рада національної безпеки та оборони 6 вересня 2018-го затвердила рішення не продовжувати дію документа, оскільки Російська Федерація анексувала Крим і веде гібридну війну з Україною. 17 вересня президент України затвердив своїм указом рішення РНБО, про що російська сторона була офіційно повідомлена. 6 грудня 2018 року голосами 277 народних депутатів Верховна Рада припинила дію Договору з 1 квітня 2019-го.
Чи могла чекати на Великий договір інша доля? Тривала історія його укладання цього не підтверджує. У відносинах із Україною Росія показала себе договоронездатною стороною. Щоб упевнитися в цьому, варто згадати повчальну історію переговорів про укладення згаданого документа.
Різниця інтересів
Розповідь треба починати, мабуть, з обставин розробки попереднього українсько-російського договору, підписаного головами парламентів УРСР та РРФСР Леонідом Кравчуком і Борісом Єльциним 19 листопада 1990 року. У процесі суверенізації союзних республік Росія була попереду. Українські суверен-комуністи на чолі з Кравчуком у Верховній Раді УРСР слухняно йшли за Єльциним. У протистоянні з Міхаілом Ґорбачовим Єльцину треба було домовлятися про спільні дії з найбільшою національною республікою. У Москві розпочалися переговори.
Читайте також: Пролог до імперської реставрації
У ході перемовин виявилося, що спільними були спрямовані проти Ґорбачова дії Єльцина і Кравчука, але не їхні інтереси. Українські суверен-комуністи хотіли домогтися незалежності республіки, щоб зняти із себе важку руку очільників Кремля. Натомість у плани людей, які гуртувалися довкола Боріса Єльцина, розпад Радянського Союзу аж ніяк не входив. Вони прагнули замінити загальносоюзний центр загальноросійським, тільки й усього. Протистояння цих центрів було закладене в самій будові СРСР. Російський республіканський субцентр влади мав істотно менше прав і повноважень, ніж субцентри національних республік. Засновники Радянського Союзу не могли допустити існування в Москві двох рівновеликих за повноваженнями центрів влади.
За свідченням Богдана Гориня, який входив до державної делегації УРСР на переговорах у Москві, сторони довгий час не могли дійти згоди в питанні взаємного визнання цілісності територій і недоторканності кордонів України та Росії. Від російської сторони прозвучали навіть пропозиції виключити спірний пункт, оскільки між республіками існували не державні, а адміністративні кордони. Однак українська сторона наполягала на ньому. Після гострих суперечок делегації погодили компромісну формулу: сторони визнають і поважають територіальну цілісність УРСР та РРФСР у наявних кордонах СРСР. Для російської сторони, як підкреслював Богдан Горинь, було важливо пов’язати суверенну Україну з Радянським Союзом, а українська вважала досягненням визнання Росією територіальної цілісності України та її кордонів. «Ця дуже серйозна поступка російській дипломатії означала, що вільна Україна можлива, але тільки у складі СРСР, — казав Богдан Горинь. — Практично в дещо перелицьованому вигляді була збережена відома ленінська формула». Тут Горинь посилався на формулу Лєніна, оприлюднену в його дореволюційній праці «Критичні замітки з національного питання»: «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови».
Розпад СРСР змінив конфігурацію кордонів на європейському континенті. Перед новими країнами, починаючи з Росії, постала необхідність підписати договори між собою та іншими європейськими державами, які мали містити пункт про взаємне визнання державних кордонів. Це робилося згідно з укладеним у 1975 році Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі, який проголосив непорушність і недоторканність державних кордонів, що склалися після Другої світової війни.
Питання кордонів
Будучи реалістом, російський президент не ставив своїм безпосереднім завданням запобігання розпаду Радянського Союзу. Навпаки, саме він зробив головний внесок у руйнування наддержави безкомпромісною боротьбою із загальносоюзним компартійно-радянським центром. Утім, у середовищі російської еліти включно з колишніми дисидентами, починаючи від Алєксандра Солженіцина, існував консенсус стосовно того, що Україну треба повернути тим чи іншим способом у РФ. Час від часу на рівні Верховної Ради, а після ухвалення нової Конституції на рівні Державної думи і Ради Федерації озвучувалися претензії на Крим, Севастополь, Чорноморський флот. Будуючи відносини з Україною, урядові кола РФ зробили спробу утриматися від логічного кроку — визнати російсько-український кордон державним.
Читайте також: Війна і торгівля
23 червня 1992 року в Дагомисі відбулися українсько-російські переговори на найвищому рівні. Тоді Леонід Кравчук і Боріс Єльцин підписали угоду про міждержавні відносини, у якій передбачалася підготовка повномасштабного договору між двома країнами. Незабаром МЗС РФ надіслало до Києва проект договору, ст. 2 якого пропонувала керуватися принципами «взаємного поважання державного суверенітету і територіальної цілісності». Тобто в завуальованій формі російські дипломати відмовлялися визнати наявні кордони України. Ясна річ, що в МЗС України цей проект розглядати не погодилися.
У російському варіанті проекту 1994 року ст. 2 (ст. 1 в усіх варіантах не викликала заперечень, у ній ішлося про побудову двосторонніх відносин на засадах взаємної поваги та довіри) змінилася досить радикально. Тепер у ній проголошувалося: «Високі Договірні Сторони поважають територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих між ними кордонів відповідно до зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі». Здавалося б, у цьому формулюванні враховувалися вимоги української сторони щодо взаємного визнання кордонів. Проте насправді воно було вершиною дипломатичної майстерності, не більше. Заключний акт 1975 року фіксував непорушність кордонів СРСР. Це був політичний, а не правовий документ. Україна не брала участі в його ухваленні. Непорушність кордонів СРСР не гарантувала непорушності кордонів усередині СРСР між державами, які виникли в 1991-му.
Пропозиції української сторони на тривалих переговорах щодо редакції ст. 2 були принципово іншими: «Високі Договірні Сторони визнають непорушність існуючих між ними державних кордонів. Підтверджують, що не мають жодних територіальних претензій одна до одної і не висуватимуть таких претензій у майбутньому». Саме таке формулювання використовувалося в договорах, укладених РФ із Польщею та Угорщиною. Проте російська делегація відкинула таку редакцію, відверто зізнавшись, що вона ускладнить проходження російсько-українського договору в Державній думі та Раді Федерації.
Розв’язка 1997-го
Підписання документа, який дістав урочисту назву Договір про дружбу, співробітництво і партнерство, стало можливим тільки в 1997 році завдяки двом обставинам. По-перше, українська сторона пішла назустріч російській у питанні Чорноморського флоту. Незважаючи на об’єктивну ситуацію, що склалася історично, базування Чорноморського флоту РФ у Севастополі могло розглядатися як порушення ст. 17 Конституції України, що забороняла розташування іноземних військових баз. По-друге, російські діячі зрозуміли, що демонстративне ігнорування визнання кордону державним могло мати тільки один результат: цілковиту переорієнтацію України на Захід. Незважаючи на відчайдушні протести Росії, Польща, Угорщина та Чехія розпочали процес інтеграції до Північноатлантичного Альянсу. Цілком гласно велася підготовка до укладення Хартії про особливе партнерство між НАТО та Україною. Цей документ можна було наповнити різним змістом. У разі цілковитого ігнорування національних інтересів України Москвою він міг набути вигляду, який мало відрізнявся б від повномасштабного членства. Інша річ, що Україна була технічно не готова стати повноцінним членом НАТО.
Читайте також: В агресивному середовищі
Кінцева редакція ст. 2 була така: «Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної та підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Посилання на Статут ООН означало визнання сторонами непорушності кордонів відповідно до норм міжнародного права. Українська сторона наполягала на терміні «державний кордон», але росіяни обмежилися терміном «кордон». Проте цей нюанс не позначався на суті ст. 2. У міждержавному договорі були зафіксовані територіальна цілісність України та російсько-український кордон, який склався історично.
У жовтні 1997 року до Києва з робочим візитом прибула делегація Державної думи на чолі зі Свєтланою Ґорячєвою, щоб обговорити питання, пов’язані з ратифікацією Договору. У ході розмов виринали питання про спільну валюту, військово-політичний союз, об’єднання вже поділеного Чорноморського флоту. Зворотний візит делегації Верховної Ради на чолі з Олександром Морозом до Москви відбувся в грудні 1997-го. Результати перемовин виявилися нульовими.
Нюанси ратифікації
На запрошення голови Державної думи Ґєннадія Сєлєзньова делегація Верховної Ради в березні 1998 року взяла участь у парламентських слуханнях у Москві на тему: «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною — шлях до нових міждержавних відносин». Слухання, однак, не зрушили справу з мертвої точки, як і візит Сєлєзньова до Києва, де він зустрічався з Леонідом Кучмою, Валерієм Пустовойтенком і Борисом Тарасюком. А в грудні спікер Верховної Ради Олександр Ткаченко поїхав до Москви домагатися обіцяного Сєлєзньовим результату. На зустрічах із головами палат російського парламенту Єґором Строєвим і Ґєннадієм Сєлєзньовим, прем’єром Євґєнієм Прімаковим, міністром закордонних справ Іґорєм Івановим. Ткаченко запевняв, що він контролює ВР (до 2000 року це відповідало дійсності, Рада була в руках лівих партій), а вона затверджує основи зовнішньої та внутрішньої політики, саме від неї залежить, наскільки тісною буде співпраця України з НАТО. Цей недоговорений до кінця аргумент виявився досить переконливим для російських законодавців.
Під час зустрічей Ткаченка з керівниками депутатських фракцій Державної думи висувалися різні аргументи. Голова Комітету з питань СНД Ґєорґій Тіхонов зауважив: «Якщо договір підтримав Рух, який воював проти нас у Велику Вітчизняну (sic!), ратифікувати його не можна». Епатажний Жиріновскій узагалі заявив, що російсько-український договір підготували шпигуни Державного департаменту США. Проте такі вихватки були поодинокими. 25 грудня 1998-го Держдума ухвалила закон «Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією та Україною». 17 лютого 1999-го його затвердила Рада Федерації.
Читайте також: Альтернативна влада. Яким бачиться українське питання в очах російської опозиції
1 квітня 1999-го Боріс Єльцин підписав ратифікаційні грамоти Договору. Це означало, що завершився процес розмежування України та Росії, розпочатий поїздкою делегації Центральної Ради на чолі з Володимиром Винниченком до революційного Петрограда навесні 1917-го. Ці дві події розділяли 82 роки. Саме стільки часу знадобилося кільком поколінням російських політиків, щоб переконатися в окремішності українського народу, у його праві на самостійне життя.
Декларативний максимум
Одразу після обміну ратифікаційними грамотами Національний інститут українсько-російських відносин разом із Конгресом української інтелігенції скликали круглий стіл, присвячений аналізу Великого договору. Учасники зібрання зробили спробу відповісти на запитання, чим є ця подія: історичним компромісом чи реальним шансом на стратегічне партнерство. Дебати були опубліковані, і ми маємо можливість порівняти тодішні прогнози із сучасною реальністю.
Іван Дзюба відповів: «У Договорі, по-моєму, Україна досягла максимуму, можливого на сьогодні, але на декларативному рівні». Свою думку він аргументував тим, що більшість пунктів Договору не виконуються, а деякі в принципі не можуть бути виконані. Торкаючись ст. 12 документа про захист етнічної, мовної самобутності, проти асиміляції національних меншин, про рівні умови для вивчення української мови в Росії та російської в Україні, Дзюба зауважив: «Хіба співмірні масштаби російської культурної, мовної, інформаційної та будь-якої іншої присутності в Україні та української в Росії? Реально дивлячись на речі, ми повинні визнати, що це не може бути взагалі ніколи виконано. Просто потрібна якась інша, реальна постановка питання, яка конкретно захищала б українські інтереси, нехай і меншою мірою, ніж тут декларовано, але захищала б реально».
«Непомітна» експансія. Понад 20 років безперешкодного просування російської м’якої сили в Криму підготували родючий ґрунт для окупації
Ярослав Яцків поділився враженнями, що ґрунтувалися на власному досвіді: «Суттєво ніщо не змінилося в позиції Росії ні після 1917-го, ні після 1991-го. Зараз триває спроба відновити імперію «з новим обличчям». Я це можу проілюструвати на особистому прикладі, бо давно співпрацюю з російськими вченими… Коли справа доходить до реалій політичного життя, то в 1960-ті роки мене лагідно називали «бандерівцем», а в 1990-ті здивовано запитують: «Ярославе, ти справді віриш, що Україна може бути самостійною?».
Микола Жулинський цитував у своєму виступі виданий тоді в Москві збірник статей «Украинский сепаратизм в России», який потрапив йому під руку. Зокрема, навів пасаж зі вступної статті такого собі Міхаіла Смоліна в збірнику під назвою «Украинский туман должен рассеяться, и русское солнце взойдет»: «Наибольшей внутринациональной проблемой для русских на сегодня должен считаться украинский вопрос. Незавершенность этого вопроса может привести к подлинной трагедии, размер которой трудно себе представить. Возможны любые варианты, вплоть до войны по югославскому сценарию. Если русское общество и государство будут бездействовать, признавая свершившимся факт появления на малоросийских землях государства «Украина», не стремясь развенчивать всевозможные русофобские мифы, усиленно внедряемые в украинское общество и сознание малороссов, проживающих на територии России, то через очень небольшой срок наша Родина столкнется с непреодолимыми проблемами в лице государства «Украина».
Висновок Миколи Жулинського не був аж надто оптимістичним: «Ми себе заспокоюємо тим, що в Росії є демократичні сили, які ніколи не допустять до влади поборників імперської політики, самодержавного реваншизму, що прогресивна російська інтелігенція з осудом і зневагою поставиться до реставрації «єдиной и неделимой Росии». Що ж, хочеться в це вірити».